Сьогодні хочу згадати про письменника, який народився 131 рік тому в цей день – 13 грудня – Миколу Хвильового. Людину, яка стала носієм ідеї та натхненником до гасла: “Геть від Москви” – і у нас досі триває цей процес.

Думаю, ніхто не здивується, що доля автора була складна і трагічна. Тоді не було такого поняття як депресія, але саме вона спіткала Миколу Хвильового. Адже він був під постійним наглядом, своїми творами та ідеями зацікавив людей у високих кабінетах. Про нього знали, про нього говорили, за ним слідкували і як могли псували життя. На жаль, письменник не витримав того шаленого тиску не лише особисто на нього, а й на його оточення та сім’ю, арешт друга – Михайла Ялового став останньою краплею, письменник вирішив піти з життя. 13 травня – українська література, та й культура в цілому, втрачає ще одного ідеолога українізації та національної ідеї.

За своє коротке життя, а письменницьке ще коротше, Хвильовий має чимало здобутків. В його арсеналі поезія, новели, повісті та літературні праці. Зараз навіть складно уявити, яким би було українське літературне середовище без його творчості. Хвильовому ми завдячуємо відкриттю літературної дискусії, та відстоюванню окремого розвитку української культури. Він невтомно переконував, що національна ідея – це основа не лише літератури, а й народу. Його слова тоді впливали на покоління культурних та політичних діячів, і продовжують це робити і зараз. Адже памфлети Хвильового “Камо грядеши”, “Україна чи Малоросія”, ”Думки проти течії”  – не просто про те, куди має рухатися література, вони утверджують та формують вже не народ, а націю. Саме ці твори на все життя поставили на ньому мішень.

Та внесок Миколи Хвильового не лише ідейний. Пригадайте його твори, можливо, ви читали “Вальдшнепи” чи “Арабески” або вам довелося обмежитися шкільною програмою – новела “Я – Романтика”. Але як би не було, згадайте свою першу реакцію, перші думки? Чи не хотілося вам втекти від книжки, заплющити очі та вдати, що цього не читали? Ні? То ви сильна людина. Але погодьтеся, що його твори викликають подив: тематикою, сюжетом, розв’язкою і навіть стилем. Він поєднував несумісні речі: поетичне слово, захват навколишнім середовищем, ніжність душі  та страшну реальність, жахливі вчинки, немислимі рішення. У творчості Хвильового поєдналося те, що ми проживаємо зараз – кошмар навколо і намагання зберегти те прекрасне, що є в житті та радіти з цього.

Тексти Хвильового актуальні та живі досі, вони отримують нове прочитання, глибше розуміння та нове усвідомлення: чому автор писав саме так.

Нижче в цитатах з творчості Миколи Хвильового ви побачите, як поетичне слово та чарівний опис природи поєднується зі злочинами, грубістю, соціальними і особистими драмами. 

Вчитайтеся у фрази, знайдіть в них ті сенси, які прагнув сказати письменник, та ще раз відкрийте для себе творчість і постать автора з тонкою душею і сталевим характером.

Що нам морок, що нам смуток?

Ми йдемо – наперекір,

Ми – весни найперші гуси,

Наші дні – бурхливий вир.

“Що нам морок!”

Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом. Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсім замучив себе…

“Я – Романтика”

Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину?

“Я – Романтика”

І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло: — я — чекіст, але і людина.

“Я – Романтика”

Це була дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.

“Я – Романтика”

— Б’янко, я вже, мабуть, не повернусь додому, і багато нас, очевидно, не повернуться. Але йдемо ми з такою радістю, ніби чекає нас не смерть, а якесь надзвичайне безсмертя.

“Сентиментальна історія”

Вона так тепло говорила про свою епоху, як про неї не скаже жодний поет. Той химерний час я зачепила тільки одним крилом своєї юности, але товаришка Уляна зовсім даремно думала, що я не розумію його. Він і мені лежав на серці. Я подумала, що тоді всі пізнали таємну даль, але той час уже не прийде ніколи, як не прийде ніколи й голуба молодість.

“Сентиментальна історія”

Буйним цвітом пахтів кінець мудрого степового літа.

“Санаторійна зона”

Навкруги стояла гаряча тиша. На далеких перевалах до експериментальної ферми відходила сонячна дорога. На поверхні ріки бігали сріблясті зайчики і похило — під вагою сонця — стояли осоки. Біля домів відпочинку зрідка прокидалися голоси, але глохли в сонячній порожнечі.

“Санаторійна зона”

Він навіть подумав з іронією: “А людина — людиною, це — філософія сіренького дня: навіть великий біль стихає, коли підходить маленький, але ближче.

“Санаторійна зона”

Зрідка підходив до вікна й дивився на срібну стежку ріки, яка гадючилась крізь вечорові сутінки й пропадала в туманному обрію. Яблуневий глуш і дальні дуби стояли нерухомо. Над диким малинником нависли важкі масиви хмарних хребтів. 

“Санаторійна зона”

Шамотіння наближалось.

І ще раз анарх почув запах тривожної осоки. Десь дзвенів лікарів сетер, наче за тисячу верст.

“Санаторійна зона”

Але Дмитрій мовчав не тому, що йому було нудно, а тому, що в цей час він уважно дивився на Ганну. Дружина здавалася йому сьогодні не такою безцвітною, як якоюсь безвихідною. І саме тому безвихідною, що вона (в цьому він уже цілком переконався) не може не стояти йому на дорозі. Хіба Ганна здібна піднятись до тих питань, що так тривожать його? Хіба вона коли-небудь переможе свою обмеженість? Ганна все-таки типова миргородська міщаночка, і саме вона й не дає йому зробитись цільною й рішучою людиною, саме вона й перешкоджає йому протиставити себе рабській психіці своїх дегенеративних земляків. Хіба ці здивовані вишневі (обов’язково вишневі) очі не характеризують її, що називається, “до отказу”?

“Вальдшнепи”

Я злочин беру в лапки, бо свідоме вбивство во ім’я соціальних ідеалів ніколи не вважав за злочин.

“Вальдшнепи” 

Спогади завжди тривожать і на їхньому фоні дійсність здається яснішою.

“Вальдшнепи”

Я — мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий “скепсис” нашого скептичного віку.

“Вступна новела”

Почуття самокритики не завше скеровує на правдивий шлях, цим і пояснюється почасти те, що я мало пишу (властиво багато знищую).

“Лист до Миколи Зерова”

Мистецтво є не тільки метода пізнання життя, але й — в іншому плані — ідеологічна надбудова.

“Думки проти течії”

Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном — російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати в Україні російську культуру.

“Україна чи Малоросія?”

Треба негайно на настирливе запитання: Європа чи «Просвіта», відповісти: — «Європа».

“Камо грядеши”

Митцем взагалі може бути тільки виключно яскрава індивідуальність, яка має чималий життєвий досвід.

“Камо грядеши”

 

Галина Чулей