Я намагаюся інколи відволікатися від новин та подій на фронті, щоб не з’їхати з глузду. Але чим далі триває це пекло, тим коротшим стає період абстрагування від фронту. Війна вже не просто стала частиною життя. Вона вросла в кожну клітину тіла. Мого. Його. Тепер вона з нами назавжди.

Потрібні лише для фронту?

Коли Вова приїжджає у відпустку, то знімає із себе весь піксель і не вдягає до того дня, поки не повертається назад. А ще він намагається менше виходити до людей. Спочатку мене це не насторожило, а навпаки. Ми не бачилися місяцями, тому час проведений разом був як ковток повітря в теперішньому житті. Вже через майже два роки помітила, що це не просто бажання ізолюватися від людей, щоб побути вдвох. Це втеча людини від суспільства, яке не те, що не розуміє, а й часто не намагається цього зробити.

“Що я буду робити, коли повернуся? Я не відчуваю себе тут потрібним”. Раніше на такі слова я знаходила аргументи, щоб пояснити йому, що це не так. Тепер більше мовчу. Не знаю, що говорити. Бо ситуації, коли паркується військова автівка й люди навколо починають скоса дивитися та шарахатися, думаючи, що ТЦК, набагато красномовніші за будь-які слова всупереч. Я розумію, що він не один такий. Є велике бажання повернутися додому та ще більший страх, що для нього тут, у відносно мирному середовищі, немає місця. Згадалися слова Аліни Михайлової з одного сюжету: “Ми наче програні в карти”. І я не знаходжу для себе жодного пояснення як? Як в таку страшну війну ми спромоглися зробити так, щоб ті, хто виборюють нам життя, відчували себе зайвими? Розмови про те, що в нас сяка-така держава не маю сил та бажання слухати. Вважаю, що відповідальність на кожному.

Не питайте, коли закінчиться війна, а запитайте, чим можете допомогти

Крайню відпустку Вови довелося багато їздити: потрібно було відремонтувати авто та вирішити ще купу нагальних питань. Одиниці з тих знайомих, яких зустрічали, запитували чи потрібна яка допомога. Більшість цікавило те, коли ж нарешті закінчиться війна. Питання, яке виводить з рівноваги не лише Вову. Я вже теж не можу спокійно реагувати на людей, які чіпляються з цим до нього. Складається враження, що от люди хочуть жити вже своє нормальне життя, але військові щось там сильно довго воюють. І коли вчергове чую: “То шо там?” хочеться сказати: сходіть та й подивіться.

Нещодавно мала розмову зі знайомими. Вони злилися на поліцію й ТЦК, що ті ловлять людей на вулицях. Звичайно, я знаю про випадки, коли межа була порушена. Та хіба всі такі вже погані? Нас теж неодноразово спиняли для перевірки документів. Люди ж роблять свою роботу. Але коли я про це кажу, то мені відповідають, що я неправа. Що мені добре, бо мій чоловік військовий і йому не загрожує нічого. В мене ступор. Серйозно? Мені добре? Ну, звісно, йому нічого не загрожує. Він же на фронті. То чому б іншим не сходити туди, щоб вже врешті перестати боятися злісних відловлювачів мирних людей, ненароджених для війни.

Хтось каже, що я стала злою. Не знаю, можливо. Та живучи в такому середовищі, мабуть, неможливо залишатися білою і пухнастою. Бо виходить, що одні можуть сміливо ліпити наклейки на машини чи носити футболки з написами “Ухилянт”, а мені треба віднестися до цього з розумінням. В той час як мене й мого чоловіка такі люди зрозуміти не мають бажання. 

– Він же ж сам пішов. Його ж не змушували. А в нас діти. Їм потрібен живий батько. 

Такі фрази чую часто. Інколи мовчу, бо немає сенсу щось говорити чи тим більше доводити. Інколи не витримую й зриваюся. І вже не говорю, а кричу. 

Важко.

Серед наших знайомих є сім’ї, в яких чоловіки не на фронті. Через різні причини: в когось здоров’я, в когось бронь, а до когось черга ще не дійшла, але людина готова йти. Всі вони постійно підтримують і допомагають підрозділу, де воює Вова. Кожен новий збір донатять, інколи по кілька разів. І від них я завжди чую слова підтримки. Це люди, завдяки яким я тримаюся. Люди свідомі. Вони не ставлять дурних питань. Вони роблять те, що в їхніх силах.

Несвяткове свято

Коли всі починають готуватися до чергового свята, тоді стає найтяжче. З одного боку ніби й правильно все. Бо ж заради продовження нашого життя триває боротьба. Дітям, та й дорослим, потрібні позитивні емоції, щоб мати сили йти далі. Я розумію це та не засуджую. Тішуся, коли збираються родини разом. 

Але мої власні свята не до кінця. Вони неповні. Наполовину. Бо кожне з них, то ще одне нагадування де знаходиться мій чоловік. Випробування, яке ми проходимо вже кілька років. День народження в бліндажі, Різдво на чергуванні. В такі дні хочеться сховатися від усього світу. Такі дні сповнені більшої тривоги та коротких дзвінків. Якщо є зв’язок. Тоді кожен звук телефона – це надія та страх одночасно.

В такі дні я намагаюся знайти в інтернеті ініціативи, які підтримують близьких та родини військових. Одні організовують збір подарунків для дітей, які втратили або чиї батьки воюють, інші влаштовують зустрічі для родин військовослужбовців. Нехай це навіть онлайн. Але там відчуваю себе спокійно. Після таких моментів з’являються сили. Це дуже важливо. Не кожне місто чи село може похвалитися простором для тих, хто чекає. Де ніхто не засудить, не звинуватить, а зрозуміє чому я стала втомлена та перестала бути доброю. Я сама особисто була свідком розмов, що он в тієї чоловік в полоні, а вона на роботу ходить. Або: хіба то вона чекає його з війни? Накрасила губи, зробила зачіску й ходить по магазинах. Ну, хіба це нормально? Про те, скільки болю й страху ховається за тією помадою чи зачіскою, можна лише здогадуватися. 

Зазвичай, коли наближається свято, мої дівчата готують щось смачне й ми вечеряємо разом. Вони розуміють і підтримують. І кожного разу, збираючись із ними, ми згадуємо наші сімейні посиденьки до великої війни. І сподіваємося, що наступний раз обов’язково буде таким, коли за святковим столом будуть присутні всі.

 

• Блог дружини військового – авторська колонка Юлії Палій, яку вона публікує на сторінці онлайн-медіа “Галицький кореспондент”. Редакція вважає, що дружинам воїнів є чим поділитися. Ми не вносимо зміни у текст.