Не кожен може бути спортсменом, але й не кожен може бути вболівальником. Таким треба народитися – вважають відомі франківки, пише Галицький кореспондент. Тупотіти ногами, кричати, вибігати на поле, вдягати вбрання лише кольору улюбленої команди, не пропускати жодної гри – кожна з них вболіває по-своєму.   

У баскетболі – як вдома

Її гардероб переповнений жовтим вбранням. А все через головний колір улюбленої баскетбольної команди. Річ у тім, що підприємиця, волонтерка, дружина ексмера Івано-Франківська Лідія Анушкевичус давно вболіває за місцеву команду «Говерла». Не пропускає жодної гри вже багато років.

«Хлопці грають у зелено-жовтій формі, тому мені, як серйозній і відповідальній вболівальниці, дуже важливо виглядати відповідно. Спортсмени готуються до гри, і я – також, але у свій спосіб, – усміхається пані Лідія. – Якщо вдягну річ кольору, який ненароком збігається з кольором команди-суперника, дуже страждатиму. До речі, відколи почала ходити на баскетбольні ігри, жовтий колір став моїм улюбленим. Вдягаю таке вбрання не тільки на ігри. Жовтий колір – сміливий, не всім пасує і відгукується внутрішньо. Мені пасує».  

Їй подобаються різні види спорту ще з університету, але обожнює саме вболівати. Перший чемпіонат з футболу дивилася в 1982 році, тоді захопилася збірною Франції. Пізніше вони з чоловіком займалися спортивним туризмом і їздили за кордон на футбол.

Та все ж баскетбол вже купа років лишається її найбільшою любов’ю. Вболівальниця каже, що баскетбол подобається за непрогнозованість – до останньої хвилини, іноді й секунди, все може змінитися в будь-який момент. Протягом хвилини можна і програти багато, і виграти. Драйв і запал тримає глядачів під час усієї гри.

Дивитися гру івано-франківської команди «Говерла» вперше пані Лідію привели сини.

«І я тут застрягла по нині, – сміється вона. –  За кільканадцять років пам’ятаю поіменно всіх гравців, які коли-небудь були в команді, знаю всіх постійних глядачів. Я там, як вдома».

А якось команда подарувала Лідії Анушкевичус м’яч. Коли «Говерла» стала бронзовим чемпіоном в Україні, його підписали всі гравці. Зараз м’яч красується у її робочому кабінеті на видноті серед різних грамот, кубків і нагород. До речі, тут ще є м’ячі з автографом зірки світового футболу Зінедіна Зідана та українського футболіста Олега Блохіна.

Пані Лідія – дуже емоційна вболівальниця, багато кричить і не може всидіти на місці, часом тупотить ногами.

«Вболівальники є різні, – розповідає жінка. – Пам’ятаю одного чоловіка, який протягом усіх ігор просто спокійно стояв і дивився – мовчки, без жодної емоції. Ну, така він людина. Але для мене найгірший тип вболівальників – ті, хто йдуть з гри на останніх хвилинах. Просто, щоб вийти швидше за натовп. Але нащо тоді взагалі приходити? Останні хвилини, як на мене, – чи не найважливіші і найсолодші. Ти бачиш, як команда дограє, як її вітають з перемогою чи навпаки – підтримують у поразці. А як приємно, коли гравці підходять до вболівальників і дякують – це особливі миті». 

Франківка каже, що в день, коли має бути гра, їй все вдається з самого ранку: і настрій чудовий, і справи швидко вирішуються. Весь день минає в приємному очікуванні спортивної події, зустрічі з вболівальниками-однодумцями.

«Це наше баскетбольне братство», – додає Лідія Анушкевичус. 

Вона сміється, що якби грала в баскетбол, то лише на позиції розігруючого – гравець, який веде м’яч від одного щита до іншого.

«Це має бути людина, яка добре відчуває команду, – пояснює вболівальниця. – Мені ця позиція близька в житті, адже вмію чудово працювати в команді: в бізнесі, проєктах, стосунках».  

Вона вважає, що баскетбол може навчити наполегливості і віри в себе. Часом гравці, які не мали ідеальних фізичних даних для цього виду спорту, своєю титанічною наполегливістю ставали зірками. Ще один іспит у спорті, який далеко не всі складають, – випробування славою і грошима – так само, як і в житті. 

Коли закінчиться війна в Україні і з’явиться трохи більше вільного часу, пані Лідія планує почати активно вболівати і за місцевий футзальний клуб «Ураган».

«Мамо, не ганьби мене!»

«Мамо, не ганьби мене!» – засміявся син, коли вона вкотре закричала під час футбольного матчу місцевого клубу “Прикарпаття”. То був дуже напружений момент, а їх у футболі трапляється багато. Саме за це головна редакторка журналу «Like» і директорка журналу «МІСТО» Лариса Фреїшин і любить цей вид спорту. Але так було не завжди.

Ще років 15 тому вона вважала, що це примітивна гра, де два десятки чоловіків просто носяться по полю за м’ячем. Та коли на той час семирічний син зацікавився футболом, Лариса просто захотіла підтримати хобі малого й почала з ним ходити на стадіон дивитися матчі. Будучи емоційною і азартною людиною, жінка дуже швидко й сама закохалася в футбол.  

«Можливо, гени далися взнаки, – усміхається вона. – Дідусь був затятим футбольним вболівальником». 

Під час гри пані Лариса кричить часто і гучно. Каже, інакше просто не вміє вболівати.

«Футбол, який дивишся по телевізору, і футбол, за яким спостерігаєш з трибуни – два різні поняття, – пояснює вболівальниця. – На стадіоні відчуваєш свою належність до команди і навіть до результату матчу. Коли кричиш разом з іншими вболівальниками щось надихаюче для гравців, то це ж справді їх дуже мотивує і підтримує».

Для Лариси Фреїшин футбол – це ще й дієвий спосіб звільнитися від стресу. Нащо їхати кудись у ліс, на берег річки чи в гори, аби покричати і вивільнити накопичені емоції, як радять психологи? Адже можна просто піти на футбольний матч. 

«Окрім цього, під час гри ти зосереджений лише на грі, – додає редакторка. – Не думаєш більше ні про що на світі. Це потужна перезарядка. А коли команда ще й виграє, то це взагалі гігантський викид адреналіну».

Також пані Ларисі завжди цікаво слухати коментарі досвідчених вболівальників – тих, що вже не один десяток років приходять на ігри. Вони завжди кажуть по суті, влучно і з гострим гумором.

Іноді, коли під час гри ФК “Прикарпаття” стається якась несправедливість, на поле може вибігти мер Івано-Франківська і емоційно сперечатися з суддею.

«Вкупі футбольний азарт і любов до рідної команди часом роблять тебе неконтрольованим, – усміхається вболівальниця. – Коли засуджують твою команду, то це сприймається як особиста образа».

Після кожного матчу Лариса Фреїшин з сином мають свій ритуал – ідуть в піцерію, аби обговорити гру. А ще обоє мріють колись побувати на матчі на одному з найбільших у світі футбольних стадіонів. Наприклад, у Лондоні, Барселоні чи Мехіко.

Вже не грає, а вболіває

Ще в школі вона була однією з найкращих баскетболісток. З часом грати перестала, а вболівати – ні.

Ексочільниця Департаменту освіти і науки Івано-Франківської міської ради, нині директорка ліцею №3 Наталя Микула багато років поспіль не пропускала жодну гру клубу «Говерла», всіх спортсменів знала на пам’ять. Керівник команди навіть презентував відданій вболівальниці золоту картку відвідувань.

«Я там справді відпочивала душею, – ділиться вона. – Додому приходила аж під вечір, але геть не втомлена – навпаки».

Емоції і адреналін – найліпший відпочинок для Наталі Микули. Не дивно, що серед її захоплень є також кульова стрільба з пневматичної гвинтівки, де вона не раз посідала перші місця в змаганнях на різних рівнях.

«Під час баскетболу я мовчати не вмію, – сміється директорка. – Я надзвичайно активна і гучна вболівальниця, підтримувала наших гравців від усієї душі. Звісно, в межах толерантності, адже навіть під час гри завжди пам’ятала, що я і вчителька, і керівниця управління. Хоча, коли наша команда перемагала чи робила вдалий кидок на три очки, стриматися було майже неможливо – тоді вже і кричиш, і навіть вибігаєш до гравців».

Вболівальниця каже, що баскетбол добре вчить, як взаємодіяти в команді – навіть просто спостерігаючи за грою. Звісно, завжди виділяються певні найталановитіші гравці, але без синергії команди вони нічого не зможуть.

«Перемога і в баскетболі, і в житті – це розуміння людей, які поруч, відчуття плеча, на яке можеш покластися, – вважає вона. – Це також продумані стратегія і дії всіх учасників». 

Останніми роками пані Наталя майже не буває на баскетбольних іграх – катастрофічно бракує часу. Але в соцмережах спостерігає за всім, що відбувається з улюбленою командою.

 

Наталя МОСТОВА