Я поборола в собі страх, що побратими можуть стати чоловікові рідніші за сім’ю.

Війна не лише забирає. Вона ще й об’єднала й поріднила багатьох людей між собою. Військові теж не є виключенням. Якраз навпаки. Мені здається, що саме між ними стається той особливий зв’язок, коли вони один одного починають називати братами чи побратимами.

Страх, який не чекали

Серед моїх знайомих, рідні яких воюють, трапляються історії, коли для військового його побратими ніби стають ріднішими за сім’ю. І близькі воїнів бачать в цьому загрозу для особистих стосунків й говорять, що з’являється відчуття, наче їх зрадили. Ти тут чекаєш-переживаєш, а він взяв та “проміняв” тебе на своїх. Бо мало спілкується чи не все розказує, а от з хлопцями може про все поговорити, помовчати й посміятися.

Або вийшли з позицій, а він замість того, щоб відразу подзвонити чи написати дружині, ще кілька годин сидить і розмовляє з хлопцями. Дружина тоді сердиться, бо вона чекає, хвилюється. А потім свариться чи плаче йому, що, мовляв, йому байдуже, що розлюбив чи вона з дітьми вже не на першому місці для нього. 

Так бачать і описують ситуацію самі члени родини військового. І тоді часто починаються непорозуміння в сім’ї. Хтось образився, хтось зопалу щось сказав. Хтось взагалі починає ігнорувати телефонні дзвінки й повідомлення. Я не хочу нікому давати поради чи повчати. Просто поділюся своїми думками та відчуттями.

Боятися чи зрозуміти

Коли живеш довгий час із чоловіком на відстані декількох сотень кілометрів, то страх втратити духовний зв’язок мимоволі з’являється сам. І під впливом певних обставин він ще більше посилюється й росте. Наче тісто на дріжджах. Наприклад, телефоную йому, а він каже: “Я зайнятий. Передзвоню.” Проходить кілька годин – тиша. Півдня – тиша. Накручую себе, бо ж одразу в голову нехороші думки лізуть. Не витримую й набираю знову. Він каже, що забувся. 

Або говоримо телефоном й під час розмови в нього ще дзвінок. Від командира чи когось із хлопців. І Вова каже, що мені треба відключитися.

Якийсь період я теж боялася й не мала абсолютно ніякого розуміння, що треба буде робити, якщо почну помічати, що між нами “стали” його побратими. Тому вирішила діяти інтуїтивно. Ми будували свої відносини на довірі. От я й намагаюся максимально це зберегти. Якщо Вова каже, що не може розмовляти, бо вони з хлопцями розв’язують якісь нагальні питання, то я вже терпляче чекаю, коли відпише чи подзвонить. Не серджуся, коли доводиться перервати нашу розмову. Розумію, що він повинен інколи робити те, від чого й сам не в захваті. І дружбу їхню розумію. 

Інший вимір близькості

Вони вже три роки живуть поруч в умовах, які нам, цивільним, важко й уявити. В них спільний досвід і вони разом переживають страх, втрати, радість. Вони знають, що життя кожного з них великою мірою залежить від тих, хто поряд. Вони розуміють один одного часто навіть без слів. Це особливий зв’язок, народжений в умовах, де життя зустрічається зі смертю, де кожен день може стати останнім. 

Та я особисто не бачу в цих відносинах ніякої небезпеки для сім’ї. Бо ми – це тил. Люди, з якими він відчуває спокій, любов, підтримку поза війною. Сім’я допомагає адаптуватися в цивільному житті. По суті – це основа, до якої він завжди повертається. І саме сім’я для нього завжди буде на першому місці.

А побратими – це люди, які розділяють з ним його бойовий шлях. Це дружба інша за своєю природою. Вона ніяк не замінює ту любов, яку дають рідні. Це абсолютно різні ролі. І це треба зрозуміти.

Виклик, який можна витримати

Для мене було важливим прийняти побратимів чоловіка як частину його життя. Я з усіх можливих сил стараюся. Намагаюся розділяти його переживання й не засуджую. Навіть якщо це дуже важко для мене. Залишаюся йому надійною підтримкою, розуміючи, що це робить мене незамінною для нього, а його сильним і впевненим у своїх силах чоловіком. 

Відносини з побратимами – важлива частина його військового життя. Думаю, що не варто боятися цих взаємин. Краще буде, якщо це прийняти як складову того, ким є чоловік. В здорових стосунках емоційна близькість із рідними та побратимами не виключають одне одного, а доповнюють.

Ніколи не намагаюся конкурувати з хлопцями, які воюють разом з Вовою. Це безглуздо й може призвести до зайвих непорозумінь і напруження. Вони відіграють особливу роль на  цьому етапі його життя, бо разом проходять через складні ситуації на фронті. Їхні зв’язки ґрунтуються на спільному досвіді. Та це не означає, що мене він розлюбив чи став любити менше. Дуже важливо було для мене навчитися визнати та цінувати внесок обох сторін у Вовине життя: і побратимів, і мій особистий.

Війна – це реальність, яку важко пояснити словами. І це дуже складний іспит для стосунків. Не всі його витримують. Але там, де є любов і розуміння всі можуть знайти в собі сили, щоб пройти цей етап розумно. Важливо усвідомлювати це й бути готовими, що труднощів буде багато. Та це все стає набагато легше пережити, коли немає перекладання відповідальності з одного на іншого, а є робота обох. 

Як дружина військового скажу, що нам морально нелегко, бо треба навчитися розуміти багато нових станів, проявити терпіння та готовність розуміти, бути опорою йому та ще й залишатися адекватною мамою для дітей. Але ж і йому тяжко постійно балансувати між життям на фронті та переживаннями за рідних. Тому тільки взаєморозуміння та спільні зусилля дадуть позитивний результат. І розмови. Я постійно кажу, що відкрита розмова без крику та звинувачень завжди краще будь-яких натяків. Нам всім треба вчитися говорити один з одним.

 

 

• Блог дружини військового – авторська колонка Юлії Палій, яку вона публікує на сторінці онлайн-медіа “Галицький кореспондент”. Редакція вважає, що дружинам воїнів є чим поділитися. Ми не вносимо зміни у текст.