Не кожній людині щастить створити цілий світ. А Іван Свищук – педагог, художник, різьбяр, будівничий – зумів створити по-справжньому цікавий і багатовимірний власний універсум. Йому довелось багато пережити, пройти неабиякі випробування і при цьому зберегти силу духу.

 

Про цю людину, яка щодня творила для довколишніх прекрасний світ добра і безкорисної християнської любові, я багато почерпнула з розповіді його сина – священника-місіонера із світовим ім’ям отця Ярослава Свищука, а згодом, продовжуючи пошук, знайшла відомості про Івана Свищука в каталогах краєвих художніх виставок, а фото – серед педагогів Товариства «Взаємної Помочі Українського Вчительства».

Іван Свищук народився в 1884 році в сім’ї залізничного урядовця Теодора Свищука та Терези Прокопець у місті Львові. В цій родині панувала особлива атмосфера шляхетності та глибокої побожності. В дитинстві, йдучи зі школи, хлопчик потрапив між дві пари коней, що везли важкий віз з бочками. Здавалося, коні заб’ють його насмерть, та завдяки Божій допомозі школяр залишився живим, без жодного серйозного ушкодження. Від того часу став особливо ревно молитися до Божої Матері, рівночасно мав велику набожність до св. Терези.

Згодом сім’я Свищуків переїхала до Коломиї, де Іван успішно навчався в школі, проявивши велике зацікавлення історією та малюванням. Тут він вступив до школи деревного промислу, яка виникла в 1894 році. Здібний юнак опанував основи фігурної та орнаментальної різьби, столярство, будівельну справу.

Відчувши потяг до педагогічної праці, Іван Свищук вступив до вчительської семінарії, яку завершив у 1908 році. Художні студії хлопець продовжив у Відні.

Отримавши вчительський фах, Іван Свищук спочатку працював у Радехові на Львівщині, потім у Микуличині на Станіславщині. Тут він одружився з дочкою директора школи Степана Чесника Софією, теж вчителькою.

Будучи великим патріотом України, Іван Свищук з початком Першої світової війни вступає в Легіон Українських Січових Стрільців. Молодий вояк виділявся освіченістю та художнім хистом, тому з часом був призначений до штабу Євгена Коновальця, де виготовляв топографічні карти та інші військові плани бойових дій.

Після завершення визвольних змагань Іван Свищук з родиною емігрує до Італії, де мешкав у місті Горіція. В 1920 році родина повертається в Галичину. Іван Свищук знову вчителює в Микуличині, а згодом в Зеленій біля Надвірної. Тут він постає вимогливим, але справедливим педагогом, включається в громадсько-культурну роботу села.

Після шкільних занять Свищук залюбки йшов до своєї робітні, де виготовляв і різьбив рами до картин, столи, крісла. А ще брав платинову голку і випалював різноманітні узори. Як пригадував о. Ярослав, якось у батька сталась тривала перерва в цих заняттях, бо платинова голка згоріла, а замовлену нову потрібно було чекати з Відня, бо таких голок у Польщі тоді не виробляли.

Найбільшим бажанням сім’ї Свищуків, у якій підростало четверо дітей, було оселитись у власному будинку. Взимку 1929 року для вілли, яка повинна була мати три поверхи, закупили ліс. Вчитель сам виготовив інженерний план, який повіз до архітектора В. Цибрівського в Надвірну для затвердження. Той сказав, що третій поверх у такої споруди неможливий. Тоді Свищук виготовив чудовий дерев’яний макет майбутньої вілли. Вона мала двадцять чотири кімнати, чотири веранди і три поверхи. В. Цибрівський був дуже здивований, що така конструкція можлива, і все ж поклав печатку і підпис під планом. Вілла «Теренція» була зведена в селі Дора біля Яремче з кедру, а її головні двері, шафи, рами, бюрко, столи і фотелі прикрашені різьбою з гуцульським орнаментом і елементами випалювання.

У 1930 році Івана Свищука переводять на роботу в місто Надвірну. Здібний педагог бере активну участь у роботі Товариства «Взаємної Помочі Українського Вчительства», професійного об’єднання українського народного вчительства в Галичині і Буковині. На загальному зборі членів відділу ним, зокрема, в 1928 році було виголошено реферат «Діти і фарби». Будучи великим українським патріотом, він поширював нові творчі ідеї, пробуджував національну свідомість, за що переслідувався польською владою.

Іван Свищук завжди був спокійний, врівноважений, в усьому добачав Господню волю і стежки Божого провидіння. Як пізніше згадував отець Ярослав Свищук, в їхньому домі було прийнято в обідній час читати Святе Письмо і Життя святих. І завжди була ранішня й вечірня спільні молитви. А ще змалку малий Ярослав мав одну молитву – «Богородице Діво» – за покликання до духовного стану в родині, в усім народі і за ревних священиків. Він дивувався, що саме його із чотирьох дітей Господь вибрав до духовного стану. Адже найстарший брат Омелян навіть вислав подання про прийняття його до Львівської духовної семінарії. Та не склалось.

 

З 1934 до 1944 року Іван Свищук жив у селі Дорі та працював на посаді директора місцевої початкової школи, а заодно і вчителя. Тут він багато часу віддає улюбленій справі – малює гірські пейзажі, натюрморти, пише олійні портрети гуцулів, різьбить і випалює по дереву та, що найцінніше, навчає цьому мистецтву талановиту гуцульську молодь. Бере участь у виставках образотворчого мистецтва у Львові, Станіславі, Коломиї, де його картини «Гуцул з трембітою», «На корчагах» (санях – С.Ф.), образ « Серце Христове» отримують високу оцінку в тодішніх поціновувачів мистецтва.

Влітку 1938 року в Дорі постала церква св. пророка Іллі монастиря отців-студитів. Тут встановлено нетиповий іконостас овальної форми, в якому ікони виконані методом різьблення та випалювання, частково оздоблені плоскорельєфною різьбою. Саме такому проекту та його втіленню монахи завдячують директорові місцевої школи Івану Свищуку. Особливу увагу вірних, які приходять молитися до храму, привертає намісний образ св. пророка Іллі. В ньому немає суворості, а тільки задума і лагідність. В руках перо і сувій паперу – все, що сповняємо, буде записано. Церква з іконами, виготовленими Іваном Свищуком, пережила страшну війну та період войовничого атеїзму, коли була перетворена на музей атеїзму, та завдяки Господній волі в 1990 році відчинила свої двері для тисячі вірян. Також в 30-х рр. 20-го ст. Іван Свищук виготовив престол, сповідальницю і проповідальницю для церкви Чуда Архистратига Михаїла в Дорі, та сповідальницю і частину запрестольних ікон для церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Яремче.

 

У всіх своїх починаннях Іван Свищук відчував підтримку дружини Софії, яка, попри педагогічну працю, вела культурно-просвітницьку роботу – очолювала відділ Союзу Українок у Дорі, організовувала куховарські курси, надавала першу медичну допомогу, відвідувала хворих.

Влітку 1939 сім’я Свищуків вирішила здати свою віллу під відпочинкову оселю. На жаль, ніхто не зголосився, і вона залишилася порожньою. Тоді батько, як пригадував о. Ярослав, сказав: «Видно, така Божа воля, бо гроші, які б прийшли за ту оселю, не мали б жодної вартості». І він неначе напророчив, бо вже у вересні 1939 року почалася Друга світова війна, Червона армія перейшла кордон, а гроші втратили свою вартість.

Цікаво, що Іван Свищук працював у ще одній техніці – малюнку й іконописі на склі. Підтвердженням цього є каталог Першої виставки образотворчого мистецтва Станіславщини, яка була розгорнута в травні 1941 року в обласному домі народної творчості в місті Станіславі. Під номерами 369 і 370 зафіксовано дві роботи художника – «Голос трембіти» (олія) і «Автопортрет» (малюнок на шклі). А ще Іван Свищук щиро захоплювався давніми традиціями вишивання, розгадував семантичну орнаментику узорів на полотні, колекціонував їх. На жаль, дві скрині з його колекцією вишивок безжально спалили угорські вояки під час Другої світової війни.

В березні 1944 року Іван Свищук покидає рідну гуцульську землю, яка завжди додавала йому наснаги, і від’їжджає до Німеччини. З собою не взяв нічого, крім улюбленої скрипки. Тут обривається нитка його життя – 22 грудня 1944 року в Бургвайнтінгу, біля міста Регенсбугр, він загинув під час бомбардування.

Кажуть, майстер живий, поки існують його твори. На жаль, вілла «Теренція» в Дорі «пішла з димом», у воєнному лихолітті втрачено більшість олійних полотен Івана Свищука (залишились «Автопортрет», «Портрет матері Софії» та «Церква в Зеленій»); на щастя, збереглися сакральні твори і добра пам’ять про великого патріота, громадського діяча, людину непересічних творчих здібностей.

Світлана ФЛИС,

краєзнавець