Журналіст і літератор Олексій Бобровніков народився 3 грудня 1979. Ось що він сам про себе каже: «У цей день, правда, трохи раніше, пощастило народитися Григорію Сковороді. І в цей же день, на жаль, помер Карл Цейс. Від першого мені дісталася пристрасть до мандрівок, від другого – окуляри. Працювати журналістом почав у агентстві “Укрінформ” у 1999 році. Потім працював в інформагентстві “Українські новини”, газетах (“Економічні вісті”, “Комерсант-Україна”), журналах (“Бізнес”, “Профіль”), на телебаченні («5 канал», зараз знімаю документальні фільми на телеканалі “Інтер”). У 6 років написав перше оповідання під назвою “Ганяга”. Воно було про маленького динозавра, якому люди і форс-мажорні обставини (велике зледеніння) заважали повернутися додому. Це оповідання не збереглось. Так само називалось перше оповідання, яке побачило світ у журналі “Бізнес” пару років тому. Те було уже про інше. Перший репортаж, яким я був задоволений, написав у 2004 році. Він був про палестинських біженців. З тих пір нічим, окрім репортажу, займатися не хочу. Мій девіз: «Ніколи не піддавайся!» (Never give in!)».

Декілька років тому Олексій раптово кидає роботу, успішну журналістську кар’єру і виїжджає до Грузії. Мандрував країною, писав новели й репортажі на власний сайт, обходився практично без грошей. Потім повернувся в журналістику. До недавнього часу працював на тбіліському телеканалі «ПІК».

Про грузинське чудо і розчарування, дауншифтінг і літературу нижче.

 

– Відомий журналіст кидає все і їде з України в Грузію, причому у невідоме… Чим викликаний такий дауншифтінг і що він тобі дав у результаті?
Я поїхав у відрядження. Але без посвідчення, без термінів і без дед-лайнів. Я з самого початку не знав, коли повернуся, і зараз не знаю. Дехто з наших каже: ти емігрував. Я тоді почав думати: “Чи я емігрував?” І от, повіриш, досі не знаю… Знаю тільки, що відрядження триває. Я приїхав збирати матеріал і писати книжку. Така собі невеличка “робінзонада” Грузією. Екскурс у місця і ситуації, які, за логікою, повинні вже були давно відмерти, зникнути. Але, попри все, вони ще живі, і в цьому – одна з найбільших насолод цієї країни.
По-друге, я втік від політики. Я почав себе привчати не втручатися у “велику історію” і робити, наскільки це можливо, власну маленьку справу. Книговидання – це, на жаль, не наркотики і не алкоголь, так що Крезом я поки що не став… Але перша робота вже зроблена і скоро вийде в ефір для “електронних читачів”. Можливо, ця перша грузинська історія стане початком серії. Далі час покаже.

– Наскільки я знаю, ти певний час жив серед сванів. Свани – це окрема історія, герметичний народ, жорсткий, мабуть, з огляду на досить нелегке життя в горах. Як тобі жилося серед них?

Слухай, свани – це пісня. До речі, у мене є подруга на прізвище Пісня – в неї бабуся сванка, а дідусь – варшавський равин. Неймовірна суміш. Коротше, коли я вперше їхав до Сванетії, це було п’ять чи шість років тому, вона казала: “Ти що, здурів? Тебе ж уб’ють!”
У Сванетії люди впродовж десятиріч займались трьома речами: гоп-стопом, картоплею і вендетою. Вендета, як ти розумієш, – справа суто приватна, картопля зі Сванетії йшла на експорт – це їхнє головне природне багатство, а гоп-стопом люди заробляли. Але тепер інша ситуація. За кілька років уряд повністю заспокоїв цих горян. Тепер туди можна їхати самому, без супроводу озброєних друзів (або навіть у супроводі красивої жінки і без зброї, що раніше взагалі було нечувано). Я досить часто туди їжджу, там під самою Ушбою (це одна з найцікавіших вершин Кавказу) є одне прекрасне маленьке село. Там живе мій названий дядько на ім’я Іламаз, що можна перекласти як “красунчик”. Цьому дідові є що розказати з місцевого колориту, і я дуже люблю жити в нього час від часу.

 

– Чим пояснити таку надзвичайно позитивну емоцію грузинів до України і українців?
Емоція позитивна, це правда, але є одна річ: тут багато кокетства. Такого чисто грузинського кокетства. Як на мене, кокетство буває двох видів: це кокетство грузина і кокетство стриптизерки. Обоє хочуть, щоб ти неодмінно закохався в них. Але мета в них різна. Дівчина хоче щось отримати від тебе, а грузин хоче, щоб ти закохався в Грузію просто так. Навіть не обов’язково, щоб ти приїхав знову. Хай ти собі поїдеш і будеш там десь розповідати: “Ай, які ж вони хороші, які ж вони гостинні, які ж у них смачні хінкалі і які ж вони, до того ж, горді – ну і так далі. Дуже правдива штука, хоча комерція, звичайно, потроху це псує…
Але от що важливо: чи ти українець, чи росіянин, чи мексиканець – взагалі не має ніякого значення. Якось я провів експеримент і кілька днів поспіль представлявся то українцем, то росіянином, то ще кимось. Аргументи про те, чому саме народ, представником якого я себе називав, для них унікальний і чому саме нас вони так цінують, в усіх випадках були майже однакові. Тобто це знов до питання кокетства: чоловік, щоб закохатися, має на якомусь етапі відчути себе єдиним і неповторним. Грузини дуже добре навчилися цим маніпулювати.
– Наскільки демократизація Саакашвілі глобалізувала Грузію і чи вплинуло це негативно на культуру?
Боюся, що трохи попсувало. Але декілька місць все ще лишаються майже недоторканими. Наприклад, щороку тут в одному з гірських сіл проводиться найбільший у Європі обряд масових жертвоприношень. Обряд абсолютно біблійний – таке дійство зі Старого Заповіту. Молитва, жертва, причащення. Дуже щиро і дуже криваво. Вегетаріанцям краще не дивитися. Але отака етнографія – це якраз те, що цікавило мене найбільше. Думаю, є багато речей, які змінились набагато глибше, але я цього просто не помітив.
– Ми в Україні багато чули про позитивні зміни в Грузії – скільки тут піару, а скільки правди?
Багато правди. Вперше, порівняно з нашим рідним постсовком, люди зробили якісь реформи. Наприклад, синонімічний ряд від слова “даішник” не продовжується всякими ненормативними висловами. Це, фактично, культурна революція! Але Грузія – країна без виробництва і з великими мріями. Це непроста ситуація.

– Як там могло статись, що після вторгнення Росії в Грузію на останніх виборах переміг кандидат, пов’язаний з Москвою. В чому причина такого безпам’ятства, на твою думку?
Думаю, це все мрія про доброго царя. Ні, не московського, а місцевого, власного. Мені здається, що країни, які не здійснили демократичний перехід від монархії до демократії і капіталізму, застрягли у цьому дитячому садку – ситуації, коли чекаєш, що “начальник допоможе”. Люди тут побачили в особі Іванішвілі такого “доброго царя”, якого вони колись бачили у Саакашвілі, але той виявився не таким уже й добрим… Грузини тепер знову чекають, що ось прийде нова влада, яка дасть грошей і вирішить всі проблеми.
– Днями закрили телеканал, на якому ти працював, говорять про репресії… Наскільки доречна аналогія Іванішвілі з Януковичем?
Я не став би поки що порівнювати. Канал закрили, думаю, не нові люди, а старі ділки, які вирішили поділити рештки бюджету. Тому Іванішвілі тут ні до чого. Це те ж саме, що звинувачувати у пограбуванні не злодюжок, а темну ніч.

– Якась містика: Революція троянд, Помаранчева революція, тепер оці зміни…
Ти філософствуєш. Я теж схильний до містики, я заради неї і приїхав у Грузію… І містика у мене була, але інша. А тепер ми дивуємось: а звідкіля отака недобра містика?! Ми ж таку не замовляли! Але, знаєш, романтика, на жаль, закінчується там, де закінчуються гроші. Розчарування і невиконані обіцянки – і від містики, кохання і троянд ні чорта не лишається.
– Ти ведеш літературний сайт, а Івано-Франківськ відомий своїм літературним середовищем. Розкажи детальніше про свій проект, давай його прорекламуємо, може, ще якийсь добрий текст буде мати можливість потрапити до людей.

Я давно хочу хороших франківців бачити на цьому сайті! Це супер, що ти спитав. Сайт називається “Чтиво.орг”, “майстерня короткої сучасної прози”. Ресурс, здебільшого, російськомовний, але брак україномовних текстів – це не стратегія, а навпаки – недолік. І я хочу його виправляти. В перспективі я хотів би, щоби сайт став взагалі дво- чи тримовним, щоб були переклади і українських авторів могли читати, скажімо, в Грузії.
Зараз у нас на “Чтиві” невеличка команда постійних авторів. Почали з’являтись і зірки на кшталт Дереша. Особисто я мрію познайомитися з Іздриком і надрукувати якісь його тексти. Іздрик – це, мабуть, єдиний український письменник, який викликає у мене оце дитяче почуття: “І ми так зможемо, тату!”
Зараз ми з колегою у рамках проекту “Чтиво” починаємо робити площадку для просування книжок у цифровому форматі. Для “епплу” і “амазону” будемо видавати різне чтиво. Наприклад, у такий спосіб для електронних читачів зараз вийдуть кілька творів Тараса Прохаська. І вони будуть анонсуватися на “Чтиві”. Потім – оцей мій путівник “Крайнощі Грузії”. Ну і, сподіваюсь, далі буде.

– Фейсбук, в якому ти активно живеш, – що це? Цивілізаційний вірус, технологія упокорення і контролю чи двері у свободу?
Це проклятий вірус і гальма свободи. Ілюзія дотичності до якихось процесів, ілюзія інтимності і, до того ж, звалище всякого політичного мотлоху. З іншого боку, багато читачів на сайт приходять саме з Фейсбуку. Отже, таким чином, оці всі хворі на “цивілізаційний”, як ти кажеш, вірус можуть передавати один одному іще якісь нові віруси чи, може, навіть ліки…
Ти ж колись сам у Фейсбуку написав: “Моя робота тут – впарювати “Перкалабу”. Особисте мене при цьому не цікавить. І крапка. Хоча я прекрасно знаю, що ти брехав. Бо поки сам не захворієш вірусом, ніколи не зможеш “чхати” природно і невимушено.
– Насамкінець. Друзі просили спитати: чому в Грузії при житті на вині немає алкоголізму? 
Є така легендарна книжка, яку я, правда, ніколи не тримав у руках: «Лечение алкоголизма с помощью молодых виноградных вин”. Чи щось подібне. Я знаю тут одного режисера, в нього ця книжка колись була, але її вкрали. Дуже цінна річ. Так от, коли він приходив додому п’яний і дружина питала: “Якого дідька ти знову?..”, цей чоловік витягав з кишені книжку і казав: “От бачиш, жінко?! Я лікуюсь. Лікуюсь я!” І питання було знято, так би мовити, з порядку денного. Так само десь, я думаю, і про грузинський алкоголізм. Питання знято (сміється).

 

Розмовляв Олег ГНАТІВ,

фото Олексія БОБРОВНІКОВА 

 

 
   

 Олексій Бобровніков