У цей день, 20 лютого, далекого 1905 року народився письменник, якому судилося стати літописцем українського народу. Попри те, що більшу частину життя провів за межами Батьківщини, саме він став одним з голосів народу у ХХ столітті. Улас Самчук – людина, яка прагнула донести світові історію України без прикрас та цензури.

Саме він першим розповів про Голодомор 1932–1933 років у художній формі. Його роман «Марія» був написаний і виданий ще тоді, коли в Україні тривала ця трагедія. Однак ані українці, ані європейці так і не змогли повною мірою прочитати цю книгу: існує версія, що агентура радянського союзу знищила її наклад, призначений для поширення в Європі.

І справа не лише в тому, що твір описував Голодомор, набагато важливіше, що написаний і виданий твір був в той самий час, поки ці звірства тривали. Що робить автора досить сміливим, адже вже на той час Улас чітко розумів чим це йому може загрожувати – радянська влада йому цього не забуде.

Твір “Марія” є історією не про одну родину, це символ, який розповідає про трагічну долю України та знищення її народу. Це не просто художній роман — це крик душі, зафіксований на папері. Через історію однієї жінки Самчук показав, як голод нищив не лише тіла, а й зламав дух, руйнував традиції, виривав з корінням цілі покоління. «Марія» — це не просто ім’я головної героїні, це уособлення України, яка терпить, бореться і все ж таки виживає, попри всі жахи, що випали на її долю.

Проте Улас Самчук — це не лише «Марія». Його творчість значно ширша, а його роль в українській літературі — вагоміша, навіть ніж свідчення про Голодомор. Він був письменником, який прагнув створити «велику українську літературу», рівнозначну європейській. Улас Самчук писав про українську людину, її шлях, боротьбу та незламність.

Його монументальний твір «Волинь» — це ще одна знакова праця, яка показує не трагедію, а силу нації, її ріст та дух. Ця трилогія — ніби відповідь світові: ось вона, Україна, справжня, жива, така, якою її бачить і відчуває автор.

Але, як і багато інших українських митців, Самчук опинився в еміграції. Радянська влада не пробачала правди. Вона виривала з літератури імена, з пам’яті — голоси, а з життя — людей. Проте слова Самчука встояли. 

Його твори — це біль і правда, що проростають крізь час, нагадуючи нам про важливість бути собою. “Сьогодні кожний народ хоче жити… Пристрасно сильно жити. Жити за всяку ціну…”, — ці рядки з “Піднятого меча” звучать, як заклик до життя, якого нас намагалися позбавити і пробують це зробити і досі. Це заклик до боротьби, до ствердження своєї нації попри все. Бо історія не раз показала: хто забуває про власне коріння, стає легкою здобиччю для тих, хто хоче керувати його долею.

Багато цитати Уласа Самчука і досі є актуальними, адже вони нагадують нам про силу національної свідомості, важливість боротьби за правду та непохитність українського духу. Тому «Галицький кореспондент» підготував для вас добірку цитат із творчості письменника, щоб нагадати про його мудрість, глибину думки та незламний дух, який і сьогодні надихає українців.

Війна ніколи не жартує.

“Повість без назви…”

Добре, коли що-небудь кажуть. Гірше, коли мовчать.

“Повість без назви…”

Сьогодні кожний народ хоче жити… Пристрасно сильно жити. Жити за всяку ціну…

І хто цього тепер не зрозуміє, той рано чи пізно впаде жертвою власної недалекоглядності. Лишень свобідна, мирна, взаємно шануюча себе родина народів може керувати долею світу. Це не значить, що всі вони мають лишень командувати… Це значить, що всі вони мусять чутися дійсно ковалями власного життя, бо інакше рано чи пізно повернеться те саме, що вже не раз диктувалось історією. «Хто підійме меч, від меча загине». Ці Євангельські слова мають велике виправдання всіма законами, всіма досвідами життя».

“Піднятий меч”

Бідність, явище гідне співчуття і уваги, але робити з цього культ добра в противаг багатства-зла, свідчить, що нам в голові не хватає якоїсь клепки.

“Плянета Ді-Пі”

Щоб щось зробити, треба наперед його уявити.

“Плянета Ді-Пі”

Колись нащадки з величезним зацікавленням ходитимуть по слідах, де ступали ноги нашого вигнання. Це час, коли важиться і відважується на страшному суді історії кожному по заслузі. Було б великим нещастям, коли б під час такого суду ми забулись настільки, щоб втратили почуття реального.

“Плянета Ді-Пі”

Невже цивілізація християнської ери доходить до меж вичерпання і невже, це мають бути росіяни, читай московіти, що її зруйнують?

“Плянета Ді-Пі”

На кожному кроці наших трагічних буднів у першу чергу бачимо чорним по білому писане: Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?.. Організована, свідома, вигранена збірна одиниця, чи юрба без’язиких і безликих постатей? І дати на це одразу, без вагань виразну відповідь ми тоді — вагаємось.

“З есею «Нарід чи чернь?», часопис «Українське слово»”

Що це таке — людська гідність? Чи це щось подібне на мішок картоплі, чи на порвані чоботи? Не всім ясно. Що таке — національна свідомість і для чого її можна практично вжити? Також не кожному вміщується в голові.

“З есею «Нарід чи чернь?», часопис «Українське слово»”

Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповідь людини-европейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя.

“З есею «Нарід чи чернь?», часопис «Українське слово»”

Не важно, до якого класу належить порядна творча свідома людина. Важно, щоб вона такою була. Бо коли привілейований той чи інший клас складається з юрби бандитів, чи людського шумовиння, то будь він тричі пролетарський, чи буржуазний — він сам по собі не має найменшої вартості. Не в пролетаріаті і не в буржуазії справа. А в людині. І тільки в людині.

“З есею «Нарід чи чернь?», часопис «Українське слово»”

Не торкати національної свідомості, не відшліфовувати себе, бути національною протоплазмою — ось ідеал національно несвідомого осібняка.

“З есею «Нарід чи чернь?», часопис «Українське слово»”

Національна свідомість — це перша передумова широкої свідомої і творчої чинності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка велика творчість.

“З есею «Нарід чи чернь?», часопис «Українське слово»”

Денаціоналізація — це те саме, що коли б хтось порядну, з моральними основами жінку, силою зводив до ролі повії. Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.

“З есею «Нарід чи чернь?», часопис «Українське слово»”

Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі, — російська, чи польська, нічим іншим не займалася, а лише доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І то ніде інде, лише у наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах.

“З есею «Нарід чи чернь?», часопис «Українське слово»”

Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Не все одно, як це часто доводиться чути, кого ми вчимо у школі, не все одно, яке наше відношення до російської літератури. Ні! Це не все одно… А коли — все одно, то це значить, що все одно для нас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь.

“З есею «Нарід чи чернь?», часопис «Українське слово»”

Гори. Що є на світі краще від наших могутніх, веселих гір. Так, веселих. У горах немає смутку. Гори багаті чарами краси, дивовижністю будови й невичерпністю стилю. Все тут на місці й необхідне. Все так є, як повинно бути. Але гори завжди наївні. Ці потужні, незграбні велетні даються легко на обман. Приходять дикі шахраї та зловживають їх невинною довірливістю.

“Гори говорять”

Силою не заставиш любити. Серця не змусиш битися так, як це тобі заманеться.

“Марія”

Марія стоїть над дитиною і думає: «Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба… Зовсім трошечки хліба.»

“Марія”

Добре, коли що-небудь кажуть. Гірше, коли мовчать

“Марія”

Можна п’яніти від усього, але найприємніше оп’яніння від праці і любові.

“Марія”

По-моєму, вже досить тої революції. Треба б до діла. От би тверду власть завели, а то чорт знає що. Кожний день нові оголошення та оголошення, а власті ніякої. Що хоч, то й роби…

“Марія”

Земля, хлопче, така річ, що коли на ній не працюватимеш і коли не любитимеш її, не поможуть тобі ніякі трахтори. На землі перший трахтор — людина.

“Марія”

Ми нікому не зробили зла. Ми винні хіба тим, що працювали, що надто багато працювали.

“Марія”

Найстрашніша смерть — це смерть від голоду. Не дай Бог навіть ворогові вмирати такою смертю…

“Марія”

Ах, як радісно іноді буває на світі. Хіба ж не варт пожити для такої радості?

“Марія”

Дні, мов краплини крові, капали з пораненого життя.

“Марія”

І свідки Єгови, які чи не кожного дня, саме коли ви, після нічної зміни, наміряєтесь спати, приходять навертати вас на справжню віру і спасати від пекла. 

«На твердій землі»

 

Галина Чулей