25 лютого 1871 року народилася письменниця Леся Українка. Коли досліджуєш її життя, дивуєшся тому, як ця жінка змогла стільки всього перенести та стати одним зі стовпів нашої літератури, культури та національної свідомості. 

Життя її було складним, а доля не надто ласкавою, і попри це вона написала неймовірні зразки інтимної та особистої лірики. Якщо дивитися через призму теперішніх реалій, можна з впевненістю сказати: Лариса Косач – справжня сучасна українка. Сильна, відважна, незалежна, повна рішучості, освічена, і водночас ніжна, тендітна та чутлива.

Попри тяжку хворобу (туберкульоз кісток), яка супроводжувала її більшу частину життя, вона не лише писала, а й активно боролася за культуру, національну свідомість і право українського слова на існування.

Про її життя ми дізнаємося зі спогадів сучасників, а також із її особистих листів. Збереглося чимало її послань до родичів, друзів та інших письменників. Деякі з них розкривають Лесю як людину, інші – відображають її погляди, думки та ставлення до важливих політичних подій.

Через хворобу Леся Українка багато подорожувала, що дало їй можливість познайомитися з різними народами, державами та культурами. Попри власні труднощі, вона активно цікавилася політикою, що виділяло її серед жінок того часу. Вона була не лише поеткою, а й мислителькою, яка прагнула змін для своєї нації. 

Лариса Косач вірила в Україну та її свободу, вона прагнула цього чи ненайбільше в житті. І поруч з цим важливим елементом її світогляду, була ще одна тема, яка стала провідною для неї – роль жінки в суспільстві та її право визначати власну долю.

Леся Українка відмовлялася сприймати жінку лише як берегиню домашнього вогнища — її героїні були сильними, освіченими, здатними самостійно обирати свій шлях. Вона змальовувала жінок, які не корилися традиційним уявленням про їхню роль, а сміливо боролися за право голосу, свободу вибору та власну гідність.

Саме ця ідея найяскравіше втілилася в її творчості.

Наприклад,  Мавка з «Лісової пісні» стала уособленням свободи, пристрасті та духовної сили, показуючи, що справжня любов і воля важливіші за будь-які соціальні норми.

А Оксана з драматичної поеми «Бояриня» — це образ жінки, яка опинилася в чужому для себе світі й змушена жертвувати власними переконаннями заради кохання. Вона болісно переживає відірваність від рідної землі, відчуваючи, як поступово втрачає себе.

Варто згадати і про пророчицю Кассандру в однойменній драмі – через століття можемо прийти до висновку, що в цьому образі прихована і сама Леся Українка, яка так само почувалась самотньо, як і героїня твору яка могла бачити майбутнє.

Та крім яскравих і сильних образів, поезія Лесі Українки сповнена чуттєвості й мелодійності. Її вірші допомагають поринути у світ глибоких переживань, ніжності та мрійливості.

“Галицький кореспондент” запрошує прочитати уривки з її творчості.

 

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну

“Надія”

Тішся, дитино, поки ще маленька,

Ти ж бо живеш навесні,

Ще твоя думка літає легенька,

Ще твої мрії ясні.

“Тішся, дитино”

Скрізь плач, і стогін, і ридання,

Несмілі поклики, слабі,

На долю марні нарікання

І чола, схилені в журбі.

Над давнім лихом України

Жалкуєм-тужим в кожний час,

З плачем ждемо тії години,

Коли спадуть кайдани з нас.

“Скрізь плач, і стогін, і ридання”

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть, думи сумні!

“Contra spem spero!”

Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари

в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,

вже ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари,

не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

“Мріє, не зрадь”

Я була малою горда, –

Щоб не плакать, я сміялась.

А тепер, коли для мене

Жартом злим кінчиться драма

І от-от зірватись має

Гостра, злобна епіграма, –

Безпощадній зброї сміху

Я боюся піддаватись,

І, забувши давню гордість,

Плачу я, щоб не сміятись

“Як дитиною, бувало”

Хто вам сказав, що я слабка,

що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука

чи пісня й думка кволі?

“Хто вам сказав, що я слабка”

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так гостро іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

“Слово, чому ти не твердая криця”

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів.

“Слово, чому ти не твердая криця”

Хто не жив посеред бурі,

той ціни не знає силі,

той не знає, як людині

боротьба і праця милі.

“Епілог”

Ні! я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

“Лісова пісня”

Я не кохала? Ні, то ти забула,

яке повинно буть кохання справжнє!

Кохання – як вода – плавке та бистре,

рве, грає, пестить, затягає й топить.

де пал – воно кипить, а стріне холод –

стає, мов камінь. От моє кохання!.

“Лісова пісня”

І та вже відьма? — Ба, то вже судилось

відьомською свекрухою вам бути.

Та хто ж вам винен? Ви ж її хотіли.

“Лісова пісня”

 – Чого стоїш? Рятуй своє добро!

– Добро? А може, там згорить і лихо?

“Лісова пісня”

Не поет, у кого думки

Не літають вільно в світі,

А заплутались навіки

В золотії тонкі сіті.

“Давня казка”

Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани!

“Давня казка”

Над всіх старших найстарша правда.

“Кассандра”

Ще тепер можна у нас почути фразу: «Як се? От Ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!» «Говорить по-нашому» – се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, він говорив по-китайськи.

“До М. П. Драгоманова”

Хто знає, що робиться на дні моря? Всякий, хто бачить його тихий гладенький поверх і сумно спущені вітрила на кораблях, скаже: «Тиша в морі!» Отже, і в нас доти буде «тиша в морі», поки хвилі з глибини не здіймуться наповерх, власне хвилі, а не ті одинокі сплески з гребінчиком ясної піни, що зараз же зникають без сліду.

“Лист до товаришів”

Хто ж має здіймати ті хвилі? Ми самі. Ми самі мусимо бути тими хвилями, отже, не нам сидіти край моря та ждати погоди, чи то пак негоди та супротивного вітру.

“Лист до товаришів”

Скажіть, мої товариші, чому не чутно вашого голосу, тимчасом як усяка «темна сила» не боїться здіймати його прилюдно? Невже для нашої країни ще не настав час, щоб виявила себе сила світліша? 

“Лист до товаришів”

Що буде, коли сторонні люди приймуть на віру оті безсоромні речі, що говоряться ніби від всього «русько-українського народу», пам’ятаючи приказку: «Мовчання знак згоди».

“Лист до товаришів”

Справді, нам тільки здається, що хтось інший може визволити нас від сумніву в нас самих, ні, сього ніхто інший не може зробити, тільки ми самі – і то не завжди.

“20.05.1899 р. До О. Ю. Кобилянської”

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію.

“Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами”

О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись…

“Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами”

 

Галина Чулей