Історію молодого мешканця Галич-Заріки, Петра Сушка, який провів на нулі більше ста днів, розповіли на сторінці Галицької територіальної громади.
Народився Петро 10 липня 2000 року. Ходив до школи у Галичі-Зарікою. Пізніше навчався на коваля у 21-училищі в Івано-Франківську. За професією не працював – одразу пішов «на радіозавод», де працював майже три роки. У АТО чи ОСС участі не брав, та й досвіду строкової служби не мав, проте у 23 річному віці став на захист України – 29 квітня 2024 року був ще в Галичі, а 30 квітня – вже у Рівному, на полігоні.
«Там нас чекала тритижнева базова воєнна підготовка, а далі – навчання у Британії. Теж вчили загальним принципам і засадам війни. 35 днів пробули ми там, навчаючись за «їхніми стандартами». Опісля навчання ми знову приїхали в Рівне і я ще майже три місяці прочекав на розприділення. Потім приїхали представники з 24 бригади і забрали нас в Донецьку область. Там знову: полігон, навчання. Рота вогневої підтримки. В суботу приїхали – у середу вже були «на нулі», – згадує початки своєї війни Петро.
За словами захисника, зі зброї у них були автомати Калашникова (АК-74), навіси, набори патронів і завдання дійти до секторів забудови в Часовому Яру. Але до будівель дійти не вдалося.
«Нас вели провідники, але не довели. Тож першу ніч спали просто на землі під дощем і під ворожими дронами. На другий день добралися до невеликого бліндажу. Проте із 17 осіб, що виходили, до схованки дійшло тільки 5. Провідник підірвався на «пелюстці», також було і декілька «двохсотих». Частина групи лишилась, щоб евакуювати загиблих і поранених. А ми розділились на 2 і 3. Так і вели боротьбу. Я був наймолодший, а з Івано-Франківської області нас було в тій групі троє. З колишнього Галицького району не було більше нікого», – ділиться спогадами солдат.
Оскільки група до Часового Яру так і не дійшла, то зупинилась на околиці і могла вести тільки допоміжний вогонь, практично не бравши участі у ближніх боях. Проте, як зазначає Петро, довелося їм і там не солодко.
«Весь час ми лежали в окопі, накриті поліетиленовою плівкою і якимись дошками. Зверху висіли дрони. Дощ і непогода. Холод. У той час ще почались дуже сильні тумани. Якраз в туман вони найбільше атакують і ми тоді мали більш-менш ближню перестрілку. Один із нас відлучився до туалету і виповз практично на ворога. Не буду вдаватись до подробиць, але цю несподівану атаку ми відбили. Ціною двох життів – одного з наших розстріляли одразу, інший хлопчина поранений приповз до нас, ми йому надали допомогу і передали далі, але до евакуації він вже не дожив», – згадує боєць.
І так хлопці воювали дуже довго – зайшли на позицію 18 жовтня 2024 року, а вийшли – 26 січня 2025 року. Без перерви.
«Крім дронів та обстрілів з міномета окупант ще травив нас газом. Захисту від хімічних атак не було, тож якнайбільше притискались до землі і просто намагались вижити. Страшно було тільки в перші дні. Потім це все переросло просто в щоденну роботу, чи то боротьбу. Поза все, докучали ще й гризуни. Те, що вони жили з нами – то таке, але вони вночі любили ще пересуватись і створювати цікаві звуки, які ми іноді вважали за наближення ворога. Тож доводилось щосекунди бути готовим до всього».
Отак, лежачи в невеликому бліндажі, хлопці боронили Україну більше 100 днів без перерви, прострілювали територію, надавали вогневу підтримку. Проте, треба було ще і якось виживати.
«Оскільки ми були далеко спереду, то сухопутного постачання не було взагалі – все доставляли вночі дронами. Бували часи, що їжі не було три, а то й 5 днів. Тож ми збирали дощову воду, кип’ятили і то пили – так і вижили. Проте, коли вже якась доставка до нас прилітала, то могли трохи і пошикувати. Чого найбільше не вистачало – сигарет і солодощів. Курили все – від чайних пакетиків, до сухого дубового листя. А солодощів хотілося до смерті. Після цих днів на фронті пообіцяв собі, що ніколи не кину палити. Але завжди згадую слова «діда» – військового, з яким провів ці дні – «не завжди так буде». Ці слова я навіть намалював собі на «ватнику». Також багато ще різних ескізів для татуювань наніс на той светр, а колись планую собі і справжнє татуювання зробити. Також далася взнаки і колишня наука на коваля – зробив собі із ложки перстень. А ще – тричі перечитав «дідову» Біблію. Якось треба було рятуватись від страху та нудьги», – зазначає Петро.
Зараз солдат перебуває у відпустці, відвідує родичів, допомагає батькам. Тішиться, що вижив, адже надії на повернення звідти було мало. А по відпустці знову готується на фронт, адже війна ще не закінчилась. Ворог далі нищить нашу землю, захоплює міста і вбиває людей.
Кожного з нас змінить ця війна. Чуючи такі слова ще у 2022, я не уявляла, як саме це торкнеться мене самої та моєї сім’ї, та як я відреагую на це. Розуміння того, що внутрішні трансформації невідворотні, прийшло потім, пізніше. І той факт, що ми вже не будемо такими, як до початку повномасштабного вторгнення, треба визнати
«Ми були звичайною родиною, яка жила в любові, інколи в дрібних побутових сварках…» – ні, це не початок любовного роману. «Щастя було в усьому, планів на життя було так багато…» – це також не початок мелодрами про нещасливе кохання. «Мій тато дуже любив збирати гриби та гуляти в лісі…» – це не початок шкільного твору
В 2022 році моє місто знаходилось в 100 кілометрах від лінії бойового зткнення — глибокий тил на заході Донецької області. Покровськ, Добропілля, Білицьке, Білозерське і сусідні містечка й села стали прихистком для тисяч вимушених переселенців зі зруйнованих та окупованих населених пунктів. Звісно, близькість фронту відчувалась в усьому — літаки в небі, важка техніка транзитом, пікапи
Останні тижні переконливо продемонстрували, що Путін не лише погано знає історію, але і як менеджер дуже слабенький. Він намагається застосувати методи неефективного впливу, брати кількістю, а не якістю там, де потрібно діяти раціонально та точно. Міф про «велич Росії» руйнується не лише діями ЗСУ, але і протестами мобілізованих росіян. Варто нагадати, що на старті широкомасштабного