Роман  прикарпатської письменниці Ольги Слоньовської “Дівчинка на кулі” став цьогорічним лауреатом конкурсу “Коронація слова”, вирвавшись у лідери з-поміж 6000 книжок інших українських авторів. Головна героїня — дівчинка Оля, яка вибивається з маленького села, долаючи шалений опір людей та обставин, ідучи наперекір системі. Історія дуже нагадує долю самої авторки. Уродженці села Ценява Коломийського району вдалося не лише “підкорити місто”. Ольга Слоньовська – кандидат педагогічних наук, професор, член НСПУ, автор 49 книг, серед яких  – збірки поезій, підручники, посібники, монографії. Нагороджена орденом княгині Ольги, медалями «За заслуги» й «За заслуги перед Прикарпаттям». То де у романі правда, а де вигадка? З “Галицьким кореспондентом” Ольга Слоньовська була максимально відвертою.

 

 

Українська поетеса, педагог, кандидат педагогічних наук, працює на посаді професора Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника (з 1997).

 

– Перед інтерв’ю хотіла перечитати ваш роман, але у книгарні не залишилось жодної книжки – усе розкупили. У чому, на Ваш погляд, найбільший успіх «Дівчинки на кулі»?

Це роман про дитину, але він не лише для дітей. Коли люди читають цю книжку, вони впізнають себе. Хай, може, вони так не чинили, як моя героїня, але вони чинили близько до того. Вони жили, переживали, бачили знущання батьків — це називалося в сім’ї “щоб діти не вилізли на голову”. Насправді, це робилося не для того, щоб дитина не вилізла на голову, а щоб вона не опинилася за ґратами. Краще було дитину забити у зав’язі – “не можна, сиди тихо, не говори дурниць”, щоб вона потім не мала  життєвих неприємностей, ніж дозволити їй говорити все і сушити сухарі для тієї дитини.

Я хотіла ще й показати тло, епоху, і, на мою думку, це вдалося. Це портрет дитини на тлі епохи кінця 60-их – середини 70-их. Це те, що моє покоління дуже добре пам’ятає.

– Ви намагалися демаскувати епоху?

Я намагалася показати правду, якою би вона не була тяжкою чи гіркою. Добрі люди є в усі епохи. І щастя для моєї героїні, що при такій кількості диких, наглих, безсовісних людей її оточують і хороші люди, які не дають упасти в зневіру і зійти зі шляху, які допомагають стати на ноги. Бо молоду людину легше зламати, ніж дорослу, вона не вміє йти на компроміси в силу своєї молодості. У романі є образ вчителя Пецького – в дійсності це Володимир Романович Ріпецький, мій вчитель української мови і літератури з Коломиї. Його вже немає в живих, але його дочки зараз читають цей твір і плачуть з того, що я зуміла у тих кількох епізодах показати людину так, що рідні впізнали.

– Якими для Вас були 60-ті? Що насамперед хотілося розповісти про ці часи теперішній молоді?

Багато що. Це й позика, яку робила держава, забираючи в людей останнє. Приходили до хати: “Підписуйся на позику!” Не хочеш, значить, ти ворог народу. Ти віддай свою зарплату за півроку на танки, а колись тобі повернуть. Село витягало державу, бо село зарплати не отримувало роками. Зарплату могли дати капустою чи зіпрілим зерном. Але той вчитель чи фельдшер, крім того, що мав обробляти ділянку, бо інакше виженуть з роботи, мав контролювати колгоспників. Таких пускали по хатах, і треба було записати, скільки у вас курей, чи є корова, чи є телятко. Якщо є телятко, його треба здати в колгосп, якщо є корова – стільки-то літрів молока ви зобов’язані здати. Це все люди мали не для себе. До того ж, колгоспники до 70-их років не мали ніякої пенсії.

 

Ось дуже цікаво, як на тлі такої епохи поводиться дитина. Доросла людина упереджена, вона завжди гальмує свої емоції, бо в тому суспільстві було жити дуже небезпечно. Це зараз ми можемо говорити все і не боятися, що хтось підслухає і донесе, і це відіб’ється на цілій родині. Дорослі себе контролювали, а дитина не зобов’язана була себе контролювати, бо вона тієї небезпеки не розуміла.

– З якої родини Ваша героїня Ольга?

Дитина ця дуже специфічна. Батько працює у військовій частині, але вони живуть у селі. Проблема в тому, що дівчинка надто цікава і надто розумна. Тяжко з такою дитиною зашарпаній у колгоспі матері. Бо вона йде з хати вдосвіта і приходить, вже коли сонце сіло. А ще треба обійти корову і зварити їсти. А дитина не дає жити, бо вона все хоче знати і про все допитується. А це багатодітна сім’я, і їй дуже важко.

Для того, щоб село сиділо тихо, держава маніпулювала. Міський житель почував себе вивищеним. Масло в магазині давали від 8-ї ранку, але щоб отримати ту пачку масла, треба було вже в 6-ій годині стояти під магазином у черзі, сільський житель доїхати на 6- ту ніяк не міг. А якщо давали після 8-ї вечора, то він вже поїхав додому. Обручки і все  потрібне для весілля в магазині могли купити лише ті, хто мав міську прописку. Міський житель зневажав селянина за все, передовсім, за те, що той хотів продати свої продукти дорожче, ніж в магазині. Село не могло пробитися в місто. Щоб влаштуватися на роботу, треба було мати міську прописку. Немає міської прописки – тебе не візьмуть на роботу. Не маєш права стати на чергу на квартиру. Ти – безправна людина. Паспорт почали давати у 60-70-их лише тим дітям, які поступили в інститут. Тому діти так шалено вчилися. Єдиний спосіб вирватися з села – поступити. Ніхто не хотів назад у колгосп. Бо колгосп – це отуплення і оглуплення, де людина залежить від божевільного голови колгоспу чи бухгалтера.

– Розкрийте головну інтригу – Ваш роман автобіографічний?

Я вважаю, що автобіографічних творів взагалі не існує. Бо витягнути на історії однієї людини, навіть на дуже цікавій, сто чи більше сторінок книги не реально. Можуть бути якісь певні вузлові моменти, але щоб книга була густа, насичена і цікава для читача, однієї біографії замало. Один з таких вузлових моментів у творі якраз автобіографічний. Це для мене дуже глибока психологічна травма.

Кажуть, що радянська школа давала знання, але у ній дитина була безправна. Кажуть, що там не били. Били, ще й як били! У нас дуже вродила смородина. Мама нарвала два відра  і відправила мене, третьокласницю, на базар продавати. Я плакала, просила, щоб мама не давала мені цієї роботи, бо з мене будуть вчителі сміятися. Бо той, хто продає, – це шпекулянт. Мама лишила мене з тими величезними відрами на прилавку і пішла.  І тут йде одна «хороша» вчителька. І почала знущатися: “А що, тато купив у військовій частині, а ти перепродуєш?” Вона змусила мене насипати їй у торбу ціле відро смородини, не заплатила і пішла. А це ж купа грошей. Жінки на базарі кажуть: не бійся, якщо вчителька, то гроші віддасть.

Я то друге відро продала, приходить мама і питає, де гроші. Я все розповіла. Вона каже: підеш до неї і хай віддасть гроші. Я ходила за вчителькою, благала, щоб віддала гроші. А вона знущається, що смородина зогнила. А мама кожного ранку їсть мені печінки, щоб я повернула гроші. Але що може десятирічна дитина зробити вчительці? Якось я почула, що вчителям видали зарплату, заходжу в їдальню, вона там з іншими вчителями стоїть. Кажу, віддайте гроші. А вона хапає мене за волосся, за хвіст, і починає лупасити до стіни головою. Розбила мені повністю обличчя. І кричить: “Ти спекулянтка!” А я на цілий зал закричала: «А ви — злодійка!» І тоді я від неї дістала ще більше. Коли потім тато прийшов до школи, ніхто не бачив, що вчителька мене била, ніхто нічого мені не казав, ніякої смородини вона в мене не брала і так далі.

– То Ольга Понятовська — це Ви?

Це видавництво попросило, щоб роман був від першої особи, бо перша особа підкуповує. Але перша особа – це не завжди автор. Якщо взяти “Я (романтика)” Хвильового, то він у свою матір насправді не стріляв. Але більшість читачів були переконані, що то була правда. І якщо ми вже пішли стежкою провокації, то чому б не назвати героїню Ольгою?  Хай вже читачі повірять до якогось моменту. І ця провокація вдалася! Зараз я маю дуже багато листів. Пишуть: “Ой, бідненька дівчинко, як ти живеш? У мене хороша зарплата, (чи хороша пенсія), приїжджай. Я тебе оточу теплом, ласкою, грішми і всім решта”. Люди сприйняли цей роман за чисту монету, бо в літературі все відбувається за принципом Станіславського: вірю або не вірю. Мені повірили, і це величезний успіх.

– Пані Ольго, Ви – знана поетеса. Чому вирішили написати прозу?

Було трохи страшно, бо не всі поети можуть писати прозу. Але на все є певна причина. У мене були проблеми, бо у мене трохи сутужно з житлом. Пообіцяли квартиру, але потім через ці тендери це відклалося на плюс-мінус безконечність, і я була дуже зла. Мріяла, що ще місяць – і я буду мати свій робочий кабінет, розкладу книжки на полиці. А тут раптом такий облом. Фактично, щоб не думати про це і не мучитись, я почала писати. Це тривало добрих півроку. В “Коронації слова” останній термін прийому творів – 15 січня. До Нового року у мене була десь третина. А 1 січня мені подзвонили, що померла моя аспірантка. Молодесенька. Розірвалася аорта, на самий Новий рік. Потягнулася до гірлянди і впала замертво. А перед цим була Піккардійська терція з концертом, і вона приїжджала до мене, сиділа у мене в хаті. Від того дня смерті вона у мене сиділа перед очима кожен день на тому місці. Я реально її бачила вдень і вночі, і це було страшно. Я не могла ні спати, ні жити, якось треба було заповнювати цей простір. За цих 15 днів я написала 300 сторінок. Воно якимось чином рвонуло, вилилося. Було таке, що я по півтори години на добу спала, я вже падала замертво. Відправила рукопис в останній день, ні на що не сподіваючись. А потім мене почали гризти сумніви, чи це добра книжка, бо я ж усе-таки поетеса. Я надіслала рукопис Анатолію Дімарову. Він хворий, сліпий, лиш одне око має, а читав цілу ніч. Жінка його сварилася, мовляв, що ви робите, ви ж його гробите, бо я не можу відібрати в нього книжку – він її ховає під ковдру і читає вночі. Потім ще прочитало кілька людей. Тоді я вже знала, що книжка добра. А коли почула, що на конкурс надійшло 6000 романів, то зрозуміла, що прочитати це все ніхто взагалі не зможе.

– Чи змінилося ставлення Ваших студентів після перемоги роману на «Коронації слова»?

Не змінилося. У мене є авторитет перед студентами, і ця перемога не може вплинути на нього. Знаю, що книжка їм сподобалася. На відміну від багатьох інших викладачів, я не змушую купувати будь-яку мою книжку, і навіть не від мене вони довідалися про  існування цього роману. Можна зробити добровільно-примусово: хто не купить мою книжку, у того будуть проблеми. Але насильно милим не будеш. Від того, що вони куплять, нічого не зміниться. Кинуть потім ту книжку десь на етажерку. Книги ж не для того пишуться. Студенти вже деякі мої книжки зачитали. Цей роман вони один другому передають, і це важливо, це успіх.

 

Розмовляла Наталка ГОЛОМІДОВА