В одному зі спогадів, якими свого часу ділилася зі ЗМІ дочка Опанаса Заливахи Ярина, вона порівняла свого батька з відірваним листочком, бо не пам’ятав колись, коли був молодим, ні рідної мови, ні рідної культури. Так почався його шлях пошуку себе як українця й одночасно себе як митця, саме українського. Згодом життя у в Івано-Франківську і нерозуміння міста, як йому пощастило з таким митцем. Зрештою, навряд чи є це розуміння до кінця і тепер, адже досі не маємо музею видатного українського художника.

            Для мене Станіславський феномен починається саме із Заливахи – того, хто зберігав та оберігав самвидавчі твори забороненої української літератури. Не з «Імпрез», не з тогочасних мистецьких та літературних дискусій, а саме із творів Заливахи. З тієї першої виставки в Івано-Франківську у 60-их роках, з тієї книги відгуків, коли після різно-суперечливих записів у ній,  виставку закрили. Одне з його молодих фото – фото зі слідчої справи, як і у багатьох тогочасних українських митців. Це ж так типово для української культури – мати в архівах ось такі знимки. І для мене творчість Опанаса Заливахи – це перш за все про пам’ять.

            Для моїх студентів Опанас Заливаха – це той пам’ятник, який сидить на лавочці на стометрівці, для деяких із них, можливо, ще панно на одній зі стін магазину з мобільними телефонами. Панно як пам’ять про ті магічні казкові світи, що колись були у нашому місті, бо ж більше не зберегли. Ще одне панно авторства Опанаса Заливахи збереглося у дитячому санаторії «Ясень» у Рожнятівському районі – на ньому зображені персонажі українських казок. І здавалося, що створював їх митець, в житті якого не було ні арештів, ні таборів, ні допитів, ні переслідувань. Хоча справжнє мистецтво може бути заґратованим лише тимчасово.

            На експозиції робіт Опанаса Заливахи, присвяченій сторіччю з дня його народження, усі досвіди не мають значення: є роботи митця, ти перед ними, а все інше тепер лиш дотичне чи напів дотичне.

            Люблю дивитися виставки тоді, коли там немає інших відвідувачів, але щодо цієї, то не знаю… Коли ти не сама у залі, то мабуть, легше, бо ця виставка більше про біль, аніж про радість, більше про гіркоту свободи, аніж про її солодкий смак.

            На виставці можна побачити твори митця від 1950-их років: від живопису та графіки до елементів монументальних інтер’єрних робіт. І чимало творів – з приватних колекцій, які експонуються вперше. Особливими для мене були і його роботи студентських часів – графіка та роботи з натури. Стоїш перед ними і намагаєшся відшукати в тих перших лініях того Заливаху, про якого потім заговорить світ.

            Портрети, натюрморти, абстракції, листівки… Світ митця – отой, котрий не зловив його, але художник зміг зловити його. Мабуть, історію стосунків України з росією варто вчити не лише за підручниками, а й за такими роботами, як «Голод в Україні», «33 рік», «В’язні», «Портрет о. Ярослава Лесіва» чи «Поет» Опанаса Заливахи, в яких і біль, і жах. Чи за Богородичними картинами, на яких Скорботна Мати так нагадує Україну. Якщо червоний – то кров, якщо чорний – то в’язниця, біль, жах, скорбота, якщо жовтий і синій – це про свободу, але не оту величну, урочисту, мітингову, а вимордовану, вимучену, понівечену – таку близьку, рідну і незамінну.  

            Опанас Заливаха умів передати відчуття тривоги та небезпеки часів арештів та репресій.  Такою є ціна нашої свободи теж, а за справжнім героїзмом не завжди гучно, велично і красиво. За ним буває і страшно, і неминуче, і ґратовано. Чого лиш вартує робота «Фіголь в час репресій» або «У дорозі». У нього навіть квітам і любові неспокійно. Це не казкові панно. І творець їх той, хто пережив і арешт, і табори, і переслідування, і допити.

            Листівки Опанаса Заливахи – окремий вид пам’яті з національною символікою та нагадуванням, завдяки кому можемо промовляти «Христос народився!», «Христос воскрес!»

            Відірвані листочки нашої пам’яті, що на цій виставці творять дерево нашого українського роду. Без зайвої патетики та спекулювання національним. Просто Україна – така, якою вона була за часів Опанаса Заливахи, така, якою ми знаємо її тепер, бо вона завжди глибша за той сурогат, який нам пропонуватимуть. 

            В одному з інтерв’ю на запитання про Василя Стуса Опанас Заливаха сказав: «Я не бачив, щоб він сміявся. Я пізніше думав над цим. Я бачив багато картин, де Ісус Христос посміхається до дітей. Але я, як і будь-хто інший, не бачив картин, де б він реготав. Стус міг посміхнутися в якусь хвилю, а загалом це був постійно зосереджений чоловік. Одного разу він зайшов до помешкання, де я гостював, прочитав з порога кілька віршів. Я майже нічого не збагнув. Це було якесь ніби шаманство, якесь заклинання. Поет у  відчинених дверях у сяйві сонця з’явився, прочитав і пішов. Дивні ці люди – поети. Він зайшов, щоб поділитися з нами».

Ось десь таке відчуття-враження і від виставки: з тобою діляться чимось таким особливим і незбагненним, що і не одразу і не до кінця збагнеш… Але знаєш точно: твоєму місту пощастило, що у ньому був Опанас Заливаха…