Днями

ПРОВАЛ

Початок історії традиційний: ми пили. Неквапливо приймали святкову дозу, поки найслабший духом не почав буцати головою об стіл від непоборної сонливості. Решта хвацько розправилися з рештками випивки і закуски, прибрали зі столу і почали влаштовуватися спатоньки. Того, хто заснув передчасно, “нагородили” тим, що вклали його не в ліжко, а на стіл, перед тим прибравши з нього посуд, випивку і закуску. Решта розійшлися по кімнатах, і свято затихло, здавалося, до ранку. Але ж ні: серед ночі нас піднімає з ліжка пронизливий вереск, в якому було стільки жаху, безвиході і, головне, децибелів, що зробити безтурботно сплячий вигляд не зміг ніхто. Відкрили ми очі і тупотимо на джерело нічного кошмару, врубуємо світло… І бачимо нашого Костю, який сидить посередині стола, згорнувшись в клубок і намагаючись займати на столі якомога менше місця. Колір його обличчя не виглядав живим навіть на тлі білосніжної (майже) скатертини. Дивлячись на отакого ельфа, мало хто повірить, що це він щойно так кричав, що підняв п’ятьох нехай не мертвих, але п’яних до майже напівмертвого стану людей серед ночі. Ну і, звичайно, таке буйство вимагає пояснення, так що ми не полінувалися Костю докладно розпитати. А Костя, виявляється, вночі змерз (це й не дивно, адже його поклали, як небіжчика, на стіл, а ковдрою накрити якось забули). Змерзнувши, він почав поступово усвідомлювати себе в часі і просторі і зрозумів, що лежить в абсолютній темряві на твердій холодній підлозі (звідки ж йому було знати про стіл!). Костянтин обмацав підлогу рукою, щоб пересунутися туди, де тепліше… і намацав провал. Швидко переконавшись, що провал оточує його з усіх боків і рукою до дна не дістати, нічний альпініст почав розуміти, що він один на цьому острові і з усіх знарядь праці у нього є тільки вилка. Вилкою він вирішив пожертвувати, щоб з’ясувати, як високо він над навколишньою місцевістю. Кинута вниз вилка зачепитися за скатертину… І через 7 секунд Костя почув тихий звук падіння… Ось тут і пролунав крик, який нас розбудив.

Якось

Цибуля

Розповіла моя знайома. У неї теж є знайомий, великий, близько 2 м у висоту і багато сантиметрів завширшки. І лисий. Якось увечері зайшов він у супермаркет, купив щось поїсти, прийшов додому, бачить, сума занадто велика. Дивиться чек – пучок зеленої цибулі коштує 40 гривень замість 4. Він одягається, злий, голодний, повертається в магазин вимагати гроші назад. Дівчина на касі допомогти не може, все довго тягнеться, великий чоловік вже готовий рознести цей магазин на друзки. З’являться адміністратор, маленький, худенький, у костюмчику. Послухав, подумав і каже: «Знаєте, з поверненням грошей будуть проблеми. Візьміть на решту грошей ще цибулі. Багато цибулі купите, і все буде окей». Великий чоловік червоніє, зеленіє, тоді повільно бере адміністратора за комір піджака, відриває тіло від підлоги, піднімає його голову до рівня своєї і спокійно каже: «Добре. Куплю на всі гроші цибулі. Але ти її тут і зараз з’їш». Гроші одразу повернули.

Колись

НОЖИЦІ

Знайомий розповів. Влітку в гонитві за довгим рублем частенько підробляю в нашій районній комп’ютерній мережі: точніше, в нас бартер: я їм допомагаю, а вони мене Інтернетом надовго забезпечують. Усі задоволені, тільки одне але. Мені дають напарника, а  напарник, по ідеї, повинен бути грамотним фахівцем, здатним підхопити прапор комп’ютерного прогресу в разі твоєї смерті на бойовому посту. Насправді ж професійних людей не вистачає, і найчастіше напарник виявляється затурканим підлітком, який думає тільки про дівчат і пиво. Цей рік не виняток… І виявилося це з першого ж дня. Стою я, словом, перед обмотаними дротом дверима в підвал 12-поверхового будинку: розплутати не реально, треба розрізати. Напарник з інструментом на даху. А по мобільному йому дзвоню і кажу: “Романе, мені потрібні ножиці для металу” (схожі на звичайні манікюрні, але довжиною 40 сантиметрів і вагою з кілограм). “Добре, зараз…” Ну, думаю, зараз – то зараз, доробить свої справи і принесе. Через 2 хвилини дзвінок мобільника, піднімаю трубку, чую, Роман каже: “Лови…” і, не чекаючи відповіді, кладе трубку, щоб вкластися в безкоштовні секунди… У критичних ситуаціях я міркую дуже швидко, але цього разу мені пішло секунд 10, щоб присвоїти ситуації статус критичної. Ще 10 секунд пішло на боротьбу з крихітними кнопками мобільника. Потім нерви не витримали, і я вибіг на тротуар і почав махати руками і кричати “Ромчику, не кидай!”… Ножиці увійшли в асфальт за пару сантиметрів від мене. Глибоко увійшли… Коли Роман вийшов з під’їзду, я сидів на лавці і ділився з голубами сухариками. Я вже був спокійний. На його запитання “А де ножиці?” я лише показав убік, там, мовляв. Повернувся він зблідлий, замащений, але так і не витягнув ножиці. Сів поруч. Викуривши пару сигарет, зізнався: “Взагалі то я на газон хотів їх кинути… Але коли ти почав махати руками, я в тебе цілився, щоб тобі легше було зловити…”