Прикарпатця Михайла Голинського називали українським Карузо і «королем українських тенорів»: його божественний голос звучав у найвідоміших оперних театрах світу, його спеціально приходив послухати Сталін, а мер Торонто якось вручив йому золотий ключ міста – як почесному гостю. 

Співак, яким захоплювався увесь світ, народився 2 січня 1890 року у маленькому селі Вербівцях Городенківського повіту. Закінчив Коломийську гімназію і два з половиною роки навчався в Кам’янець-Подільському університеті. Але його не приваблювала адвокатська кар’єра, тому, порадившись зі своїм родичем, письменником Марком Черемшиною, він почав з 1918 року вчитися співу у відомого львівського професора Чеслава Заремби. Згодом талановитий співак їде в Італію, у Мілан, вчитися майстерності співу у маестро Едуардо Гарбіна. До речі, в цього визнаного композитора і оперного співака він навчається разом з великим російським князем Сергієм Романовим.

Енергійний, надзвичайно ретельний, Михайло Голинський, попри матеріальну скруту, закінчує навчання і в 1925 році з успіхом дебютує у львівській опері в знаменитих «Паяцах». Незабаром він вже співає в Помор’ї (міста Торунь, Бидгощ, Грудзьондз). А гастролі у Варшаві, де він виконує головні арії в операх «Кармен», «Тоска», «Казки Гофмана» та інших, принесли талановитому співакові справді великий успіх і визнання.

Про Михайла Голинського заговорила вся Європа, його могутній тенор хочуть чути в Берліні, Мілані, Харкові – тодішній столиці Радянської України, Москві, у далекому Тбілісі… Він приймає запрошення і 1927-1928 роки проводить у напружених гастролях в тодішньому Радянському Союзі. Від спокуси послухати Михайла Голинського не втримався й сам «батько усіх народів» Йосип Сталін.

 

Співак виконував провідні партії в операх «Галька», «Кармен», «Аїда», «Паяци», «Казки Гофмана», «Дон Карлос», «Пікова дама», «Купала», «Турандот» та багато інших. Його герої на сцені страждали й любили різними мовами: українською, польською, німецькою й, звісно, італійською.

Деякий час Михайло Голинський живе і працює в Харкові. Але якесь чуття підказало йому, що треба вириватися з обіймів радянської влади. І він повертається в Галичину. Напевно, цим він врятував своє життя, бо майже вся творча інтелігенція Радянської України в 30-х роках ХХ століття була репресована сталінським режимом і безжалісно знищена.

Повернувшись до Львова, Михайло Голинський майже без перепочинку виступає на оперних і театральних сценах Львова, Тернополя, Варшави, Познані, Берліна, Катовіц, Станіславова (нинішній Івано-Франківськ) та в інших містах Галичини і Європи. Всюди його радо приймають, усі захоплені і зачаровані його співом. Слава про «Карузо з Галичини» поширюється.

Перебуваючи в Галичині, Михайло Голинський облюбував собі село Дору, що біля Яремче. То, певно, Марко Черемшина, який довгий час жив і працював адвокатом у Делятині і об’їздив усю Гуцульщину, запалив у романтичній душі свого талановитого племінника любов до природи Карпат і до самих горян. До того ж, Дора притягувала в австрійсько-польські часи багатьох знаменитостей і природною красою ландшафту, і м’яким кліматом, і гостинністю гуцулів, і, безумовно, провінційним спокоєм і безпечністю. Про захоплення Голинського Дорою ми довідуємося з книжки спогадів, яку написав співак уже в повоєнні роки, проживаючи в Канаді.

У Дорі Голинський спорудив собі чудову двоповерхову віллу, яку назвав «Мирослава». «Скажу лише, що віллу збудував будівничий Юрій Менделюк з Делятина за планом архітектора Іллі Поповича зі Станіслава. А сад, город і квіти заложив я з робітниками-гуцулами. Вілла мала на першому поверсі вздовж балкона бляшану таблицю, орнаментовану українською вишивкою з написом «Вілла Мирослава». Такої не було у всій долині Прута – по Ворохту», – пише про свій будинок Михайло Голинський.

Мешкаючи в Дорі впродовж 20-30-х років, співак, як він сам стверджував, «мав тут твердий ґрунт під ногами і пошану гуцулів». Його дружина була в Дорі радником у сільській ґміні, а сам маестро – головою комісії дачників. Як згадував Голинський, відпочивальників гуцули називали, злегка кепкуючи, «холєрниками». Дора на той час була знаним курортом, куди на відпочинок і лікування щороку приїздили понад тисячу «холєрників». Тоді село виглядало на невелике містечко, де, як мурашня, снувало панство.

У той час здійснював турне Гуцульщиною знаменитий хор Дмитра Котка. Після концерту в Делятині хор Котка на два чи три дні переїхав у Дору і, звісно, два знамениті артисти мали про що поговорити. Увесь хор (23 особи) зупинився на віллі «Мирослава». Михайло Голинський найняв гуцула – візника, який привіз речі хористів, розмістив їх по двоє у чисельних кімнатах (кімнат на віллі «Мирослава» було десять). Кухарці наказав купити у гуцулів кільканадцять півнів, яєць, масла, сиру, бринзи, сметани та риби… Концерт Котка пройшов з великим успіхом, а хористи не могли надякуватися Михайлові Голинському за теплий прийом.

До речі, сам Голинський був вегетаріанцем. А став він ним ще у Мілані на другому році навчання в Едуардо Гарбіна. Його товариш, швед, що був затятим вегетаріанцем і прихильником науки йогів, одного разу запросив Михайла до вегетаріанської дешевої, але дуже доброї ресторації. Там він побачив на двох стінах напис: «Ми нікого не їмо». З того часу все життя маестро не їв м’яса і всіх агітував наслідувати його приклад, бо чувся у прекрасному здоров’ї.

У 1938 році Михайло Голинський виїжджає на гастролі до США і Канади. Тут він з успіхом виступає в залі «Таві Хол», «Маргарет Ітон». Мер Торонто вручив йому символічний золотий ключ до міста, а в Оттаві він удостоївся Диплома Почесного Громадянина столиці Канади.

З 1945 року Михайло Голинський живе у Торонто, поєднуючи концертну діяльність з активною участю у громадському житті. В 1971 році великий тенор писав: «Моє життя в Дорі залишило найкращі спомини. Я полюбив свідомих селян, багатьох з них навчив садівництву. Мені ще й досі сниться Дора, моя вілла, мій сад. На жаль, вже ніколи я їх не побачу, бо, як розповіла мені старенька пані Шмериковська, хтось мою віллу спалив і знищив дотла. Почувши про це, я плакав, як мала дитина. Не вірю, що це зробив хтось із гуцулів. Хіба якийсь дикун-зайда».

Рідна Дора назавжди увійшла в серце великого співака: у своїх спогадах маестро навіть детально перелічив, що йому свого часу вдалося зробити для села. Зокрема, з його ініціативи громада виділила деревину для будівництва монастирської церкви Святого Іллі, а одна пані віддала дві вілли для ремісничої бурси, в якій навчалися талановиті гуцульські хлопці. Сам Голинський купив стару гуцульську хату, ґрунтовно її відремонтував, умеблював і подарував відомому українському художнику Олексі Новаківському, який часто відвідував Гуцульщину. Допоміг місцевій «Просвіті» створити в Дорі бібліотеку, подарувавши кількасот книг із власної книгозбірні. Голинський також усіляко рекламував Дору як курорт. Для промоції Дори він вигадував оригінальні способи. Так, його стараннями в селі створили Бюро молодих гуцулів, так званих «інформаторів». Вони ходили в гуцульському вбранні і з топірцями в руках на залізничну станцію й агітували пасажирів приїжджати до Дори на літній відпочинок. Дора одна в Карпатах мала таких інформаторів. Посприяв Михайло Голинський і в тому, аби Дора отримала сцену, на якій виступали приїжджі й місцеві артисти.

На жаль, не все із задуманого вдалося. Співак мріяв влаштувати в Дорі оселю для українських митців, вже навіть купив землю, запланував будівництво семи будинків і великої майстерні зі скляним дахом, щоб «митці в часи вакацій працювали – малювали та виробляли кам’яні чи дерев’яні фігури, художні вироби…» Але до цього, на жаль, не дійшло: у 1938-му році співак готувався до виїзду, а більше ніхто його ідею не підхопив.

Михайла Голинського попереду чекав тріумф на світових оперних сценах, а його улюблену Дору і всю Україну – десятиліття комуністичного мороку.

У 1973 році, 1 грудня, Михайло Голинський відійшов у вічність на 83-му році життя.

Але про улюблену славетним співаком Дору не забувають його нащадки. Син співака Богдан Голинський, один із фундаторів канадського фонду «Діти Чорнобиля» і чинного проекту «Приятелі дітей», профінансував відкриття в Дорі, на місці, де була вілла, пам’ятного знака батькові, якого заслужено називали «королем українських тенорів». «У віллі «Мирослава» минули найкращі хвилини його бурхливого життя», – каже напис на мармуровій плиті.

 

 

Світлана ФЛИС, краєзнавець