Вони кажуть, що час не зцілює таку рану. Ці жінки не хочуть чути у свій бік, що у них ще все попереду, що вже досить плакати і що мають бути сильними. Вони хотіли би бути не сильними, а щасливими. Такими ж щасливими, коли чоловік був живий, пише Галицький кореспондент.

Жити в моменті

Через місяць після похорону хтось зі знайомих їй сказав: «Скільки вже можна плакати? Треба переступити через це і йти далі». Ілона мало не вибухнула зі злості й кричала матюками.

«В мене просто не знаходилося нормальних слів. Це що кішка здохнула, аби переступати? – обурюється жінка. – А через сорок днів ще одна подруга «добила»: «Ну, як ти там? Вже легше стало?». Я нічого не відписала, ми більше не спілкуємося. Минуло три роки від його смерті, але всередині мене досі траур».

Геннадій Трегуб родом із Херсонщини, воював на Донбасі з 2015 року. Брав участь в АТО у лавах Державної прикордонної служби. 2020-го приєднався до 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ.

За тиждень до вторгнення, коли медіапростір був наелектризований тривожними новинами, Ілона сказала чоловікові: «Якщо ти знову туди підеш, то цього разу я з тобою». Він лише усміхнувся.

Коли о 5-й ранку пролунав перший вибух на Чорнобаївському аеропорту, Геннадій відвіз дружину з двома донечками на Закарпаття, а сам до військкомату. Воював на Запорізькому і Херсонському напрямках.

Став неговіркий. Постійно заклопотаний. Спав з розплющеними очима. Незадовго до трагедії ні з того, ні з сього сказав Ілоні: «Я так дякую Богові, що саме ти – моя дружина». Вона тоді відчула щось недобре.

У грудні 2022 року боєць підірвався на ворожій міні. У лікарні йому ампутували обидві ноги.

Ілона залетіла в реанімацію, впала на коліна, схопила його за руку, гладила і плакала. Чоловік лежав без тями. Опритомнівши і побачивши, що без ніг, геть впав духом.

«Було таке враження, що він уже не хотів боротися за життя, – згадує дружина. – Хоча ми з донькою постійно підбадьорювали, але він ніби не чув, мовчав».

Майже місяць медики боролися за його життя, але серце воїна не витримало.

Три місяці Ілона «сиділа» на сильних заспокійливих. Цей час пам’ятає ніби в тумані. Їй хотілося, аби лише обійняли мовчки, вислухали без коментарів, поцікавилися, чим займалася сьогодні, запропонували елементарну побутову допомогу – цього було б достатньо для підтримки.

«Коли його не стало, мої очі змінилися, – ділиться жінка. – Вони більше не сяють. Будь-яка дрібничка може стати тригером, аби розплакатися. Навіть через зимові черевики, які ми з Геннадієм купили ще десять років тому. Надягаю їх і одразу згадую, як того дня вдвох ходили до магазину».  

Ілона випадково знайшла свою реабілітацію – кататися на автівці. Це заспокоювало. Навмисне їздила за покупками в сусіднє містечко за 20 кілометрів.

Колись вони з чоловіком думали в парі працювати далекобійниками. Хоча більше посміялися з тієї ідеї. А зараз Ілона рішуче налаштована – жінка вже відкрила потрібну категорію, пройде навчання і планує сісти за кермо фури.

Через рік після смерті чоловіка Ілона переїхала до Івано-Франківська. Вона змінилася. Стала легше ставитися до життя, не зациклюватися – так завжди вчив Геннадій. Бо «вчорашній день – вже історія, а завтра може не настати». Жінка навіть зробила собі татуювання на руці – напис «Живи в моменті».

Недавно здійснила свою давню мрію – помандрувала до гірського містечка в Австрії. Сама. Каже, це було таке собі побачення з собою. Повернулася трохи іншою.

Часом Ілона йде в одну з кав’ярень на стометрівці і згадує про нього. Геннадій любив смакувати каву, але не просто вдома на кухні, а в якійсь атмосферній місцині – в затишному ресторанчику, в горах чи біля річки. І обов’язково зі своїми найріднішими. Жінці так бракує цих кавувань.

Недавно п’ятирічна донечка запитала: «Мам, а на небі є зв’язок?» – «Чому питаєш?» – «Щоб таткові зателефонувати».

«Сама відчую, коли треба зупинитися»

Коли почалося вторгнення, Марічка Горбейчук з чоловіком саме чекали на народження малюка. Про вагітність дізналися на Святвечір – Дмитро так давно хотів цього. Пара планувала весілля на травень, вже замовили фотографа і ресторан. В переддень вторгнення Марічка мала примірку весільної сукні, з мамою погодили список гостей, а увечері коханий приготував романтичну вечерю.

24 лютого Дмитро вже був у військовій частині і майже одразу опинився на «нулі». Чоловік воював з 2014 року. Пройшов Дебальцеве. За вивезення поранених під обстрілами нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Врятував багато життів. Не раз казав: «Я відповідальний за цих хлопців. Не допущу, аби вони поїхали додому в ящиках».

Через кілька днів після вторгнення у Марічки почалася кровотеча – через стрес. Їй виписали лікування і на кілька тижнів заборонили підійматися з ліжка. Фактично всю вагітність жінка ходила заплакана.

Улітку Марія поїхала до коханого в Запоріжжя – аби одружитися. Боєць саме потрапив у шпиталь після контузій.

«Йому везла вишиванку, собі – білу сукню. Не ту, яку шила. Її так і не дошила. Дмитро зустрів мене на вокзалі, ми поїхали на орендовану квартиру переодягнутися, дорогою купили обручки і в РАГС. Потім трохи гостилися в кафе, прийшли хлопці зі шпиталю, – усміхається прикарпатка. – Цілий день були на такому адреналіні, що навіть не відчували смаку їжі. На ночівлю його не захотіли відпустити зі шпиталю. Дві ночі я провела сама в чужій квартирі у чужому місті. Всю дорогу назад проплакала».

Дмитро приїхав додому лише раз – на хрещення сина. Не відходив від дитини.

Боєць поліг 19 грудня 2022 року під час артобстрілу під Соледаром. Мчав витягнути побратимів, у яких зламалася техніка. Того дня вранці він ще встиг зателефонувати дружині, привітав із днем святого Миколая: «Кохана, мушу летіти. Бо там мої хлопці чекають».

Коли чоловік загинув, їхньому малятку було три місяці.

В перші дні через потрясіння в Марічки підскочила температура тіла до плюс сорок. Ще через кілька днів захотіла поїхати на духовну розмову з монахом. Написала прощального листа для коханого – з усім, що не встигла сказати за життя. Заспокійливі таблетки «не брали». Майже не спала вночі. Їла лише тому, що малюк був на грудному вигодовуванні. Довгий час вранці робила два горнятка кави – собі і Дмитру. Рік не на наносила макіяж, було байдуже на зовнішність, весь гардероб став чорним.

«Чесно кажучи, мало що пам’ятаю з того періоду, – каже Марічка. – Жила, як робот: встала вранці, поїла або не поїла, а далі на кладовище. Там реву. Хотілося вирвати його з тієї могили».

Але так склалося, що жінка не мала можливості топитися в горюванні. Саме тоді її мама травмувала ноги, дядько у лікарні з діагнозом рак, з малою дитиною нема кому допомогти. Одразу звалилося купа клопотів. І все – на Марічці. Щоправда, донечка від першого шлюбу дуже підтримувала, їй на той момент було десять.

Найважче доводилося вночі, коли все стихало. Жінка вмикала його голосові повідомлення. Слухала знову і знову. Провалитися у відчай не давали діти і слова Дмитра, які він часто казав під час війни: «Маленька, ти навіть не уявляєш, яка сильна. Ти все зможеш».

Найдужче дратувало, та й досі дратує, коли люди запитували: «Ти як?».

«Як на мене, це максимально безглузде запитання, – вважає жінка. – Ну, як я можу бути? Очевидно, що не дуже. Ще злить, коли кажуть: «Тримайся». За що мені триматися? Бо я й гадки не маю. Також не хочу, щоб мені дякували за чоловіка. За що дякувати – за те, що загинув? Розумію, що люди не хочуть образити, але жінки, які втратили своїх коханих, сприймають все дуже гостро». 

Психолог допоміг Марічці пройти етапи горювання. Виговорювалася і ставало легше. Певний час приймала антидепресанти. Також не залипати у важких емоціях сприяє робота, пов’язана супроводом ветеранів у Лисецькій громаді. Недавно вчилася на кондитерських курсах. Дмитро завжди хвалив її смаколики і часто казав, аби займалася цим професійно. 

Щонеділі прикарпатка привозить у клініку пораненим воїнам свої домашні страви: вареники, голубці, млинці, борщ, холодець – все, що хлопці захочуть. Каже, коли готує для них, їжа вдається смачнішою, ніж завше.

Також Марічка зараз пише книгу про чоловіка – аби вберегти пам’ять. Найперше для сина.

У місто їздить тільки у справах. Каже, досі важко дивитися, як гуляють сім’ї.

«Мимоволі думаю, чому в мене не так, – ділиться Марія. – Чому моя дитина без тата… Ніхто не винен у моїй біді, але поки нічого не можу вдіяти з цими своїми почуттями». 

Зараз Павлику два з половиною роки. Малий – татова копія. Навіть форма стопи. Навіть сміється так само з хриплинкою. Марічка найдужче боїться моменту, коли доведеться пояснювати хлопчику куди подівся його батько.

«Ми хотіли ще донечку народити, – замислено каже жінка. – Діма хотів побудувати для нас будинок у тому селі, де виріс, в Тисменичанах. Коли приїжджав на хрещення синочка, навіть замовив деякі будматеріали. Ми так багато всього планували і мріяли».

Марічка таки здійснила мрію коханого. Купила будинок у його селі, ось-ось почне ремонт. Як пізніше з’ясувалося, цю хату колись допомагав будувати Дмитро.

Час від часу в соцмережі на своїй сторінці жінка публікує дописи про коханого, світлини або відео з Дмитром. На задньому склі автівки зробила напис «Дмитро Горбейчук – мій герой».

«Люди засуджують, їх це дратує, кажуть, скільки вже можна страждати, – ділиться Марія. – Але мені так легше стає, і байдуже хто що торочить. Я сама відчую, коли треба зупинитися».  

Бути щасливою, а не сильною

Він називав її Натуля і дарував улюблені ромашки. Наталя Приймак зустріла свого чоловіка на службі. Вона – військова на посаді зв’язківця. Він – командир батареї, бойовий офіцер, з 2014 року на захисті України.

Наталя родом з Кіровоградщини, згодом переїхала у Львів, працювала в кол-центрі. В 2016 році вступила до лав ЗСУ – за покликом серця. Артем – горянин з Львівщини, який обожнював екстрим і кататися на лижах. Мало відпочивав. Одразу після навчання в академії почав виконувати бойові завдання в зоні АТО.

«Така любов буває раз в ніколи. Ліна Костенко писала це ніби про нас, – каже Наталя. – Ми наче зцілили одне одного від емоційних ран». 

На початку повномасштабного вторгнення обоє несли службу у військовій частині на Закарпатті. Артем одразу ж вирушив на передову. У листопаді 2022 року виконав бойове завдання на Херсонському напрямку, яке виявилося для нього останнім.

Перші пів року Наталя просто існувала в апатії. Робила щоденні механічні дії, бо мусила – заради чотирирічного Матвійчика. Жінка сильно схудла, бо майже не їла. Люди шепотілися, що вона вже не схожа сама на себе, але Наталі було байдуже. Вона не вдягала чорне вбрання, бо Артему ніколи не подобалося. Коли надійшли перші виплати після загибелі чоловіка, дружина ненавиділа ті гроші.

Матвійчик вже знає, що його тато став ангелом і тепер живе на небі. Коли їде кортеж із тілом загиблого військового, хлопчик кожен раз запитує маму: «Ще один герой загинув? Як тато?».  Він знає, що йде війна, розуміє хто з ким воює. Цьогоріч пішов у перший клас. Наталі страшенно боліло бачити, коли 1 вересня дітки йшли за руку з татом і мамою. А Матвійчик – лише з мамою. Малому дуже бракує чоловічої уваги.

Хлопчина залюбки виступає на сцені, бере участь у різних дійствах, вчителі називають його зіркою. «Щоразу думаю, як би Артем пишався сином», – говорить Наталя.

Жінка звикла бути під куполом Артемового захисту, а коли його не стало, довелося стати сильною і виходити із зони комфорту. Нарешті почала водити авто. Сама вирішує всі паперові справи, знайшла квартиру в Івано-Франківську і займалася переїздом.

«Одного разу ми з Матвійчиком були в магазині, якійсь жінці він сподобався, та почала щось говорити, розпитувати малого, а тоді сказала: «Тобі треба ще сестричку». В мене аж ноги підкосилися. Було дуже боляче це почути, – розповідає Наталя. – Недавно прийшла в фотоательє, аби роздрукувати скріни нашої з Артемом переписки, де він говорив, що кохає, сумує. Хотіла, аби ці світлини висіли у моїй кімнаті в рамці, аби постійно їх бачити. А продавець випалив: «Навіщо ви купуєте рамку за 350 гривень на якийсь скріншот?». Мені як обухом по голові. Знаєте, зараз такий час, що людям треба поводитися трохи стриманіше, тому що навколо надто багато душевно зранених».

Жінка додає, що її обурює, коли говорять: «Ти сильна». Наталя хотіла би бути не сильною, а щасливою. Такою ж щасливою, коли чоловік був живий.

Могила Артема всіяна ромашками. Самі виросли. «Коханого вже нема поруч, – каже Наталя, – але він досі дарує мені улюблені ромашки».

 

Наталя МОСТОВА