“Я російськомовний у побуті, до того ж напівкровка, зі Східної України. Але це не заважає мені підтримувати дружні стосунки з найбільш «махровими» бандерівцями – тими самими, які «ненавидять усе російське» і готові забороняти, утискати і позбавляти “москалів” одвічних прав. Чому вони спокійно тиснуть мені руку і не пориваються покришити мене на борщ? Тому що мовне питання в Україні – політична позиція».  Так російською означив себе російськомовний український блогер і журналіст Дмитро Різниченко. Він носить козацький оселедець і захищає українські цінності, як ніхто із «професійних патріотів».

Недавно фотографія Дмитра, на якій той під час «мовних протестів» прискає на «беркутівців» з газового балончика, обійшла найвідоміші газети й журнали світу. Автор скандального фото – Єфрем Лукацький. 

Свій вчинок на захист української мови під Українським домом Дмитро тепер змушений пояснювати в так званому Українському суді. «Галицький кореспондент» також поспілкувався з Дмитром про природу й причини політичного і соціального протесту, про Схід і Захід і про те, чи бути їм разом в Україні. І до речі, хоча відома фотографія додала гордості прихильникам партії «Свобода», Дмитро «свободівцем» не є і не збирається ставати.

 

Фото Єфрема Лукацького

– Давай почнемо з найбільш болісного: на твою думку, чи є шанси, що Україна не розпадеться на Схід і Захід? Чи, може, це єдиний вихід?

Я думаю, що шанс розпастися навпіл Україна втратила ще в 2004-му. Тоді був ентузіазм і побитися, і постріляти, і когось повісити. Тоді серйозно бачилися і російська, і американська окупації. А тепер обидвом сторонам ліньки хапатися за зброю, бо і ті, й інші, по-перше, вже знають ціну своїм вождям, і, по-друге, зрозуміли: і під Ющенком, і під Януковичем можна якось жити. Якщо Україну залишать у спокої її сильні сусіди (а скоріше за все, так і буде, бо у сусідів самих проблем вище голови), наш внутрішній розкол так і залишиться звичайним регіоналізмом, який є майже у кожній європейській країні: північ-південь в Італії, схід-захід в Німеччині і т.д. А беручи до уваги, які копійчані гранти виділяє Москва на розкол України, яким відвертим мудакам та казнокрадам ті гранти надходять, які жалюгідні клоуни у нас представляють тенденцію до розколу, можемо жити спокійно.

– Що ти відчув, коли побачив своє фото на обкладинках західних журналів?

Це слава, йопт! Якщо чесно, у той самий день ми з хлопцями ще мали організувати дружню зустріч із російськими націоналістами, що влаштували забіг по маршруту Москва-Мінськ-Київ, закликаючи до об’єднання братів великоросів, білорусів та – увага! – малоросів. Кілька днів до того ми їздили до Чернігова, аби перестріти їх і пояснити різницю між малоросами та українцями. В Чернігові ми їх так і не знайшли, тому просто зв’язалися і запропонували зустрітися у Києві та поговорити без зайвої дурні. Вони погодилися. Отож, у день, коли я мав переживати момент слави після бійки під Українським домом, я був зайнятий іншими справами і не дуже рефлексував. Але, мушу тепер сказати, таки насичений вийшов день…

– Кажуть, ти стріт-файтер і практикуєш це свідомо, тобто, вочевидь, мав би виховувати в собі внутрішню силу і безкомпромісність. А коли в тебе бувають напади рефлексії і що їх спричиняє?

Стріт-файтер? Та упаси Боже! Я проти насильства, я за діалог (сміється). Рефлексії в мене може викликати хіба чарівна дівчина на відстані простягнутої руки, разом із усвідомленням факту, що я щасливо одружений вже п’ять років.

– Тоді про діалог: що тебе може підірвати у дискусіях, щоб ти втратив контроль? І взагалі, чи можливий вихід з теперішньої ситуації в Україні в площині діалогу і без насильства?

У мене на лівій руці татуювання: ієрогліфи “фу-до-шин” – “непохитна свідомість”. Я їх скопіював з шомену, який висів у нашому залі джиу-джитсу. Це як пам’ятний вузлик, що нагадує про самоконтроль. Але самоконтроль не у тому сенсі, коли тобі хтось плюнув на взуття, а ти тримаєш себе в руках і не реагуєш, – це якраз не самоконтроль, а звичайне боягузтво.

Самоконтроль набагато важливіший, коли ти нібито дієш за власною волею, а по суті – тебе ведуть, мов теля. Зараз багато таких ситуацій. Наприклад, якісь діячі закликають до активності, до боротьби, до спротиву, і треба докладати справжніх ментальних зусиль, аби звикнути адекватно реагувати на це і зробити висновок, що краще залишитися вдома та подивитися телевізор. Наприклад, коли лідери опозиції скликали натовп під ЦВК відстоювати їх мандати, я забив. Ми тоді боролися, аби витягти з СІЗО нашого Ведмедя – Віталіка Грузинова, що від літа сидів за спротив під Українським домом. І я для себе вирішив, що доля Ведмедя з погляду державної доцільності важливіша, ніж доля кинутих опозиціонерів.

– Колись, пам’ятаю, ти автостопом проїхав усю Росію і в кожному місті фотографував пам’ятники Леніну. Це нібито було для якогось журналу. Розкажи детальніше про це.

Так, весела була пригода… Я робив репортажі для українофобського порталу “Однако”. Тоді я не знав, що він українофобський, зате знав, що він єдиний, який згодився оплатити мені (досить скромно, зауважу, зараз би я збив більше) цю мандрівку. Хоча навіть якби я знав про їх московське нутро, все одно б поїхав. Бо в мені горіла мрія, а хто ту мрію забезпечить – діло тринадцяте. Вони це подали як акт дружби і єдності між Україною та Росією – з цим я не сперечався. Вони це назвали “Україна – від моря до моря”, маючи на увазі, що для українців в СРСР була одна держава – від Чорного моря до Тихого океану. З цим я теж не сперечався, хоча Україну від моря до океану бачив зовсім не в тому форматі, як вони (сміється). Треба віддати їм належне – вони не різали мої статті, хіба що замінювали “в Україні” на “на Україні”, падлюки. Не різали навіть тоді, коли я заїхав аж у Приморський край і мене почала сильно штирити ностальгія: в моїх статтях почала гриміти така люта бандерівщина, що мама-мія. В результаті вийшов досить спірний, але цікавий проект. Вони пропонували співпрацювати з ними далі, але ця кава була вже для мене заміцна. Та й вони під кінець збагнули, що навряд чи ми спрацюємося. Закінчиться ж мордобоєм. Одне скажу – не хочу, аби Україна була глибинкою Росії. Ну його до дідька!

– І як тобі Росія і люди в глибинці? Яка реакція на Україну і українців?

Росіяни ніяк не зрозуміють, що навіть нам, східним українцям, весь їх Путін, вся їхня “єдина Росія”, весь їхній ліберальний протест, їхня символіка – триколори та орли – далекі, чужі та незрозумілі. На Сході України ще можуть любити червоний прапор та серпи з молотами, бо воно хоч якось своє, а сучасна Росія – далека, незрозуміла та малоприємна. Росіяни ж на українців реагують чудово. Це справді гостинна нація, що б там хто не казав. У них навіть імперство якесь душевне, майже сімейне. Віч-на-віч з ними можна вести розмови про Бандеру, про УПА, про Махна, про український патріотизм – слухають, дискутують, з кулаками не кидаються. Це ж не Інтернет.

м  

 – Про Інтернет. Ти досить відомий блогер, навіть лекції читаєш на цю тему. А наскільки Фейсбук чи Живий Журнал є загрозою для теперішньої влади, чи якраз навпаки – весь протестний вихлоп іде сюди, тому революція і вуличний протест неможливі?

Мені ніколи не був зрозумілий оцей вираз – “весь вихлоп іде в Інтернет”. Інтернет – нервова система суспільства. На будь-яких вуличних акціях я, в першу чергу, бачу людей, які прийшли боротися, бо прочитали про це в Інтернеті. Фейсбук, ЖЖ та інші мережі не є загрозою для влади лише тому, що їх користувачів в Україні ще дуже мало. Буде більше – буде веселіше. І сам по собі вуличний протест – не панацея. Я не розумію, чому на нього покладають стільки надій. Відлуння Майдану, очевидно…

Але минуло вісім років. Мільйони людей всі ці роки займаються конкретними добрими справами. Вони використовують вуличний протест як один із методів, і то не найдієвіший. Звичайні ж люди, не активісти, думають: треба всім вийти на новий майдан, всіх розігнати під три чорти – і буде все ок. Нинішня влада безсила в Інтернеті. Буквально – без-си-ла. Коли в інтернет-користувачів влада намагалася забрати звичайнісінький файлообмінник – ex.ua, офіційні сайти влади хакери пообвалювали. Ця влада, яка не вміє та боїться користуватися Інтернетом, піде в історію сама собою, природнім шляхом, без всяких вуличних бунтів.

– Надії покладаються, бо пам’ятають феномен єгипетського майдану… А стосовно того, що ця влада піде в історію… Ти не шкодуєш за втраченим часом, який мине, поки ця влада нарешті піде в історію?

Я, якщо чесно, не хочу цю владу демонізувати. Вона – це крадії та хабарники, яких треба судити звичайним кримінальним судом, а не військово-польовим. От, наприклад, я – класичний політпротестант. Три місяці перебував у розшуку. Конфлікт з владою тощо. І що? І нічого – беручи до уваги, що в мене двоє маленьких донечок і взагалі я няшний чувак, мене, протримавши одну ніч в ІТТ, випускають на всі чотири сторони. У Білорусі чи Росії таке неможливо в принципі. Так що коли весь час у блогах лунає стогін про бандитську владу, я морщуся. Люди, перестаньте стогнати! Краще зробіть щось хороше. Щоб у цій країні все змінити, не треба нікого вішати на ліхтарях. Досить просто навести лад та попросити до відповідальності тих виродків, що нажилися огидним шляхом. Не таке вже й космічне завдання, якщо чесно.

– Твою справу, до речі, закрили чи ти досі на підписці про невиїзд?

На підписці. 29-го буде суд, вже остаточний.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ