Мабуть, нам таки не зрозуміти підриву цього дивака, що приїхав з Іспанії до України навздогін за фотографією, яку побачив десь у Фейсбуці. То був знімок звичайного коня, запряженого у звичайну фіру. Фотографія спонукала Карлоса Ресіо шукати у селі під Франківськом автентичну українську культуру й традиційну самобутність. А ще – зустрітися з поетом, чий родич сто років тому переїхав із Галичини до Валенсії і став знаменитим іспанським письменником. «Це все – українські діаманти», – вважає іспанець. І дивується, чому ми не помічаємо скарбів у себе під носом.

 

Воля випадку

Коли в сільську раду Загвіздя зайшов чоловік, що говорив іспанською, в супроводі перекладача і представився Карлосом Ресіо, професором з культурології університету Валенсії, тамтешні працівники на якийсь час втратили дар мови. А коли спромоглися говорити, то прийняли його, як у себе вдома. «Я тішуся, що бачив все, як воно є, всю правду, – радо розповідав Карлос нашому кореспонденту. – Коли ми приїхали у Загвіздя і зайшли до сільського голови, то побачили, що люди в сільраді дуже налякалися і почали туди-сюди бігати. Почали бідкатися: ой, ми не прибрали, ой, не приготувалися до вашого приїзду. Я їм намагався пояснити, що цього робити не потрібно. Щоби дізнатися, яким є справжнє село, треба бачити його без прикрас. Треба бачити, як насправді люди живуть. Саме в цьому полягає цінність і унікальність такого досвіду».

Карлос Ресіо розповів, що рішення поїхати і побачити українське село виникло у нього після своєрідного «культурного шоку». У спільноті на Фейсбуці він цілком випадково наштовхнувся на колоритну фотографію українського фірмана. Це зачепило науковця. От воно – справжнє життя без прикрас. Де таке збереглося? Виявилося – фото зробив хтось із франківців у підміському селі Загвіздя. Інформація дивним чином накладалася на попередні «розвідки». Трохи раніше український знайомий Михайло порадив професору побувати в Івано-Франківську. Мовляв, дуже красиве і самобутнє місто. А ще раніше науковець натрапив на історію відомого іспанського письменника, чий батько був емігрантом з Галичини, носив прізвище Ципердюк і в 1915 році дебютував у Валенсії книгою добрих поезій. Треба ж було такому статися, що невгамовний дослідник Карлос Ресіо тоді ж таки знайшов по Інтернету Загвіздя, а в ньому – кого б ви думали? – письменника на прізвище Ципердюк. Пан Ресіо зважив на знаки долі і вирушив в Україну.

 

Оригінальні села

Те, що він побачив і запізнав упродовж трьох днів, поділених між Києвом, Загвіздям і Франківськом, за його словами, цілком може укластися в нову наукову роботу. Звісно, з часом. Бо Карлос Ресіо планує повернутися в українське село влітку і навіть спробувати пожити тут тим «справжнім» життям, яке так захопило його з одного-єдиного фотознімка. «Ця поїздка розвіяла деякі мої ілюзії, проте додала розуміння і впевненості, що вчинив правильно», – сказав валенсієць.

Справа в тому, що професор Карлос Ресіо спеціалізується на дослідженні культури народів світу. Він вивчає села в різних частинах Європи й світу. І відстоює та поширює думку, що традиційна культура, яка дає народу ідентичність, зберігається саме в селах. У цьому Україна та Іспанія, переконаний науковець, дуже подібні. «Я бачу, що в обох наших країнах – самобутні села, – відзначив він. – Вони  зуміли зберегти щось таке, чого вже не мають великі міста. Це «щось» – їхня індивідуальність. У Загвізді, попри те, що село наближене до міста і вже має багато ознак уніфікації, хатки, парканці, криниці є різними, оригінальними. Різними та оригінальними є й люди, які там живуть. Подібне я бачу й у Франківську. Тоді як у Києві такі яскраві особливості вже втрачені. У Києві, так само, як у Мадриді чи в Парижі, та ж сама мода на вулицях, той самий інтер’єр у готелях і кухня в ресторанах. Все це – однакове і тому нецікаве. А тут у вас у Франківську, в селах – якась скарбниця. От у вас є стиліст, яка робить одяг якісніше й оригінальніше, ніж це роблять тепер у Парижі. І все це вона робить або для знайомих, або для вузького кола клієнтів. І не є знаменитою настільки, наскільки на це заслуговує. Але, з іншого боку, це дозволяє їй зберігати свою самобутність. А це є дуже цінним, це можна порівняти з діамантом, яким вона, образно кажучи, володіє. Власне, це я й хотів тут знайти…»

 

Особливі голоси

Щоби знайти щось велике і цінне, треба завжди звертати увагу на дрібниці, переконаний Карлос Ресіо. Відстежуючи в подіях цікаві деталі, пан Ресіо вміє знаходити захопливі історії. Так сталося і цього разу – з Ципердюками. «На перший погляд, це випадковість, – розповідає іспанець. – Я хотів знайти письменника у Франківську. І наштовхнувся на це прізвище. За цим постала історія, яка демонструє велику світову рулетку і могла би стати сюжетом для художнього фільму».

Перша світова війна, 1915 рік, хвиля еміграції з Австрії до Іспанії. Частина родини Ципердюків переїжджає до Валенсії, частина залишається в Галичині. В Іспанії через якийсь час вони змінюють прізвище, але на пам’ять про корені залишається книга поезій, видана під українським прізвищем Ципердюк.

Через час та відстань не перестає виявляти себе особливість цього роду – чоловіки в ньому мають голос. Вони пишуть книги. «Письменники і поети – це голос світу, – продовжує пан Ресіо. – Українські Ципердюки – це голос українського села, як кобзар у Шевченка. Цей голос розповідає про почуття, спільні для всіх людей і зрозумілі всім людям, незалежно від їхньої географії. Та разом із тим кожен письменник має свій унікальний голос і унікальний погляд, тому й унікальні почуття. Вони також, як діаманти, – однакові, але немає таких, які би повторювалися. Це також наші спільні скарби. Якщо ми хочемо, щоби Європа жила мирно, треба слухати поетів, треба слухати думки всіх письменників, які представляють кожен народ…»

Повертаючись додому, до Валенсії, Карлос Ресіо повіз із собою не тільки досвід і враження, фотографії і туристичні путівники, але й книгу есеїв Івана Ципердюка. У Загвіздянській сільраді знайшли телефон письменника і передали йому опіку над дивним професором. Якийсь час той і справді був голосом України для іспанського науковця. «Я побачив, що наші народи пов’язують дуже тонкі нитки, які можуть порватися, якщо їх не підтримувати новими зв’язками, – виснував валенсієць. – І я буду намагатися зберегти ті, які є, і прокласти нові. Тому приїду ще й у червні, щоби побачити інші справжні українські села та етнічні групи, які живуть на Прикарпатті. Насправді я знайшов тут культурні скарби, за якими довго полював. Про одне шкодую: на фірі так і не покатався».

 

Наталія КУШНІРЕНКО