“У 2013 році служив у внутрішніх військах у Львові. Згодом то вже була Національна гвардія України, – згадує у телефонній розмові початки своєї війни Михайло. – Мій перший бойовий виїзд був у 2014 році в Луганський аеропорт. Після аеропорту, котрий був втрачений у червні того року, наш підрозділ воював у Дзержинську, Первомайську, Попасній. Дуже важкі ближні бої були у Слов’янську. Я тоді був старшим солдатом, старшим стрільцем-кулеметником”.

“Контактів із місцевим населенням було мало, адже майже всі там були проросійсько-налаштовані. Від травм чи поранень Бог вберіг. Була одна побутова – при відступі із Дзержинська наш КАМАЗ перекинувся. Але все обійшлося. А наприкінці 2014 року нас повідомили, що ті, хто був призваний на строкову службу, мають право на демобілізацію. Тож у 2015 році в квітні я звільнився в запас”, – розповідає солдат.

“24 лютого ми з друзями з Галича пішли до нашого військкомату. 27 лютого нас прикомандирували до 114 бригади тактичної авіації. Там формувався батальйон, ми проходили злагодження і вже мали висуватись на позиції, де відбуваються бойові дії. Але якось так сталося, що батальйон не поїхав і весь час хлопців забирали частинами на доукомплектацію. Тож нас із Богданом Крищуком закинуло до 35 бригади морської піхоти, яка 14 березня 2023 року висувалась в напрямку Мар’їнки”, – розповідає боєць.

“Ще день після влучання ми виходили з оточення під пострілами артилерії та скидами з дронів. Далі була обласна лікарня в Дніпрі, де мене 5 днів стабілізовували, – розповідає воїн. – З Дніпра перевели в Київ, де лікували два місяці і вже в травні я опинився на лікуванні в Німеччині, де й перебуваю досі. Саме тут мені провели низьку ампутацію двох ніг. Невдовзі буде ще дві операції на лівій руці, котра сильно обгоріла, а потім почнеться процес протезування. Вражає рівень закордонної медицини – вона тут технологічніша”.

“Сім’ю створити я не встиг, мати померла перед початком війни – 2 лютого 2022 року. Вдома мене чекає батько, брат і сестра. А також друзі та побратими. Дуже хочу якось повернутися на роботу, адже надзвичайно люблю дайвінг. Під час роботи на рятувально-водолазній станції пірнав багато у Дністрі а також інших річках та водоймах нашої і сусідніх громад. Хотілося б також спробувати і туристичний дайвінг десь у красивих, призначених для туристів місцях. І ще – дуже хотілося б, щоб завершилась ця клята війна, щоб побратими вернулись додому, до своїх сімей. Щоб Україна нарешті стала процвітаючою вільною країною, адже саме за це нині віддають свої життя найкращі її сини та дочки”, – підсумовує Михайло.