Уся міра цивілізації може бути зведена до найсуттєвішого показника – як спільноти живих істот дають собі раду з власними відходами. Довший час йшлося передовсім про найсерйозніші відходи – органічні. Вони були найтоксичнішими, і власне шлях їхнього перетворення у родючий гумус визначав рівень організації суспільства. Кілька десятиліть тому виявилося, що нашу їжу, яку ми самі перетворювали у нечистоти, супроводжує сміття, яке ми перетравити не в змозі. У гумус наші прегарні обгортки їжі теж ніяк не перетворюються. Вони собі просто накопичуються, незнищенні, як нетілесні вияви диявола. Ми приречені на те, щоби ділитися з ними нашим життєвим простором. Тепер рівень цивілізованості визначається вже тільки тим, як ми співіснуємо зі своїм сміттям. І у цей індекс закладений не тільки теперішній лад на землі й у головах, але і звичайна життєздатність спільноти, її майбутнє.

В кожному разі сміття є і з ним треба щось робити. Заради прозріння можна запропонувати такий експеримент. Для пом’якшення умов експерименту нехай він триває лише кілька днів. Отож, треба забути про свій хатній смітник. І все сміття, яке з’являється впродовж дня скидати на купу посеред хати. Досить одного дня, щоби усвідомити темп росту купи. На другий день уже можна повноцінно оцінити інші незручності – розклад деяких речовин, виділення рідких і летких фракцій, розширення площі сміттєзвалища, яке виявляється перешкодою для звичних переміщень, суттєвою зміною улюбленого ландшафту і  неабияким джерелом вмотивованої тривоги.

На п’ятий день експерименту (коли підлога почне змінюватися незворотно, коли сміттєва купа стане місцем розмноження численних організмів, котрі потраплятимуть навіть

у найчистішу питну воду, коли носоглотка і легені призвичаяться до нового складу повітря) варто подумати про те, куди цю купу перемістити, як її позбутися. Спалити просто вдома чи позбирати у мішки і винести за двері. Якщо за двері, то куди – під сусідські двері, закопати на городі, де треба буде садити бульбу і трускавки, сховати на стриху, втопити у ріці чи купити на базарі гранату і висадити  мішки у повітря? Врешті розумієш, що потрібно відділяти частину власного простору. І робити надійне житло для сміття. Просто, хоч би один раз у житті, зробити це старанно. І тоді вдасться не почувати себе так, ніби ти вср…вся, а всім кажеш, що смердить не від тебе.

Подібний експеримент відбувається тепер у Надвірній і Надвірнянському районі.

Все дуже просто. Десятиліттями надвірнянське сміттєзвалище (це при тому, що там є ще досить інших місць для інших відходів) було під стінами Пнівського замку. Щось там постійно горіло, хтось був невдоволений, отруювалися підземні води… Словом, купа посеред хати. Якось хтось сказав, що цього не має бути. Сказав кудись забрати. Вирішили перенести на інше поле, бо треба перенести. Знайшли поле у Делятині. Крім великого поля, куди можна багато скидати, там є ще прокладена дорога, якою можна сміття возити, а це вже економить кошти, яких ніколи не вистачає.

Але поле надто гарне, і воно надто близько до тих сусідів, які живуть у Делятині, Лоєвій, Красній. Ще й усі води течуть – як не до криниць, то до Пруту.

Надвірнянські хотіли би туди, бо геть з очей, а делятинські не хочуть, бо капут їхньому майбутньому, коли смітник буде таким, як то у нас бувають смітники.

Делятинці кажуть – нє. І це їхнє право. Вони заслуговують того, щоби їх не рушати хоча би тому, що вони повстали.

Але десь має бути – кажуть ті, які мусять десь розмістити свій і їхній смітник.

Але на то є спеціалісти, кажуть делятинці, які мають право так казати, бо вони зуміли повстати. Хай спеціалісти знайдуть то місце, в якому ніхто повставати не буде. Зрозуміло, що сміття потрібно десь збирати. Краще, коли надійно. Експеримент з домашньою купою важко витримати навіть кілька днів.

Тепер є так, що Надвірнянська районна рада, врахувавши протест делятинців, шукає альтернативне місце для районного смітника. Якщо не вдасться залагодити таку домовленість, будуть звертатися до обласної ради. У них є справжні спеціалісти – кажуть люди, які вірять у те, що спеціалісти можуть щось вирішувати, і у те, що смітника у Делятині  не буде. І мають право вірити.

 

Тарас ПРОХАСЬКО