Якщо дуже не хочеш нічого робити, то не роби. І якщо чогось одного не хочеш – теж не треба. В гонитві за достатком і ситістю ми хибно сформулювали своє ставлення до праці. Таким чином помінялися плюс і мінус, тому часто б’є струмом чи стаються замикання, або просто неприємно тліють кабелі…

У такі хороші зими, як тепер, в горах у хату на ніч брали не лише малих телят і ягнят, а й лопату. Вона ночувала в сінях. Сокира ж під ліжком цілий рік додавала певності, що можна при потребі й захиститися. Лопата в сінях давала певність, що можна буде вийти з хати і пробити собі дорогу до криниці, стайні, дровітні.

Неспроста й нині в селах свійським тваринам дають імена. Не домашнім – котові й псові, а саме свійським – корові, коневі, поросятам. Старі люди часто люблять говорити з тваринами. Збоку це може видатися дивацтвом чи безглуздям, але якщо довше спостерігати, то розумієш, що це спілкування взаємне. Це ставлення до тварини не як до звіра, а як до тварі, себто творива, твору такого, як ти. (В гуцульському діалекті обличчя означується словом “твар”). Тому і малих телят, і ягнят брали в хату на холодні ночі.

…Коли цар Давид вподобав дружину одного свого воїна і ліг з нею, то потім відправив її чоловіка на війну і наказав командирові війська, аби цього воїна кинули одразу вперед на ворога, щоб його вбили. Так він зумів «справедливо» взяти цю жінку собі в наложниці.

Коли так сталося, до Давида прийшов пророк і розповів, як жили два брати. Один був дуже багатий, а інший – дуже бідний. У багатого було багато овець, а в бідного лиш одна, яку він любив, як своїх дітей. Та коли до багатого прийшли гості, то він пошкодував свого скоту, а взяв братову овечку і її зарізав для гостей. Після цієї розповіді Давид скипів, що того багатого треба покарати. Тоді пророк мовив, що багатий – це сам Давид, коли забрав дружину свого воїна.

Але мені в цій історії важливий момент про сердечне поводження з однією овечкою, яке було щирим лише тому, що вона була одна. Через те й дорожив нею бідний брат. Тому в гонитві за достатком і ситістю ми таки хибно сформували своє ставлення до праці. Воно було добрим, коли сокира лежала під ліжком, а лопата в сінях, бо ти на них покладався, а не вважав лише реманентом. Так і праця не має бути лише зароблянням грошей, які згодом можуть бути витрачені на відпочинок. Адже саме вона й може бути відпочинком.

Праця має бути бажанішою за бездіяльність. Роботи треба хотіти. А щоб так сталося, треба, щоб її було не надміру. Щоб не було примусу чи необхідності. А найкраще – стільки, скільки захочеться. Тому якщо дуже не хочеш нічого робити, то не роби. І якщо чогось одного не хочеш – теж не треба.

Найкраща праця така, як прокидання снігу. На неї можна чекати всю весну, літо й осінь і можна не дочекатися. Ця зима дарує таке щастя, коли зранку важко відчинити крайні двері, бо засипало снігом. Головне звечора не забути лопату.

 

Василь КАРП’ЮК,

поет, журналіст