Якщо ви, як і я, не дуже тямите у мистецтві, то малярство на склі швидше за все у вас асоціюватиметься з традицією іконопису на склі, бо такі ікони ви точно бачили. Є в них щось таке особливе та неповторне. Як зазначила Ніна Поліщук, «гуцульські, покутські, буковинські та подільські ікони на склі створили цілком унікальну нішу в історії українського сакрального живопису. І хоч «золота доба» цих творів була не довгою (приблизно півстоліття на зламі ХІХ та ХХ ), та вона суттєво вплинула на розвиток народного мистецтва як сакрального, так і декоративно-ужиткового. Мистецтвознавці свого часу охрестили українську ікону на склі «зіграним оркестром, що ідеально ілюструє пафос доби». І чогось такого підсвідомо очікуєш, коли йдеш на виставку малярства на склі. Частково очікування справджуються, частково – ні. І це добре, адже мистецтво повинно дивувати і не завжди відповідати твоїм конкретним очікуванням.

«Шлях» Оксани Андрущенко саме про це. Її роботи – це орнамент, в якому і гуцульські співанки, і хорали, що утворюють візерунки дивних кольоросплетінь.

 Ніна Полішук писала, що «унікальне явище західноукраїнських образів на склі є влучним зразком поєднання традиції української іконографії та народного наїв-арту. У першому визначальним є розмірена, аскетична духовна ритміка, у другому – життєстверджуючий вибух кольору і лінії. В іконі на склі дві, на перший погляд, протилежні складові утворюють яскраву гармонію суголосся канонічного та народного, небесного та земного, усталеного традицією та спростованого творчою інтуїцією». Щось подібне маємо і в малярстві Оксани Андрущенко: космос і заземлення, глибока філософія і ламані лінії, складні кольори і найпростіші геометричні фігури Це роботи, де орнаменти нагадують чи то візерунки на скринях та скриньках, чи то фігури на давніх ідолах, чи то різьблення у храмах. А свічники-трійці, яких на цій виставці чимало, тягнуться вгору, немов дерево життя. Зрештою, авторка сама в одному з інтерв’ю зізналася, що свічники їй чимось нагадують дерево життя. Це універсальний архетип, пов’язаний із родовою пам’яттю, таке дерево з’єднує небо і землю, є символом безсмертя, родючості, ієрархії світобудови.  Художниця говорить: «Є центр. Є рух довкола – оце сонце, світило. І основа – коріння, – пояснює Оксана Андрущенко. – Бо я завжди, як роблю роботу, думаю, що є низ і верх. Тобто земля і небо. Праве, ліве, центр. Міцний центр. І тоді ядро, і вкоріненість. Міцна вкоріненість».

            Оця вкоріненість, незаземлена заземленість є в усіх роботах художниці. Зрештою, геометрія, якої в її роботах чимало, – це теж про землю. І про українську також. На думку Світлани Повшик, ця експозиція про те, як ми ідентифікуємо себе українцями, адже у ній можна віднайти ритими вишивки та гуцульських килимів, яскраві сліди міфів та казок.

            Особливу увагу на виставці привертають свічники-трійці. Дерев’яна пластика гуцульських та покутських свічників-трійць із їхнім чи то скромнішим, чи то пишнішим декоруванням завжди зачаровує та захоплює незалежно від віри в їхню сакральну силу. На думку Володимира Луканя, особлива сила виразності народного сакрального мистецтва Гуцульщини в успадкованій архаїчній художній традиції язичництва і християнства. Це маємо і в роботах Оксани Андрущенко, у свічниках якої прочитуються як християнські символи, так і знаки прадавніх язичницьких епох. Не даремно одні з них називаються «Пам’ять віків». І з’єднують вони небо та землю, розростаючись то птахом, то хрестом. Зрештою, Бенедикт XVI сказав, що хрест – це справжнє дерево життя. Свічники «Таїна» чи «Вагомість» немов розповідають про той важкий шлях угору, тримають отой сакральний світ на собі, щоб не хитався він від людських сумнівів. А внизу раптом віднаходиш солярні символи, які чи то забув стерти час, чи то навмисне залишив. Аж ні, то «Геометрія квітки». Хоча надивившись на свічники художниці, ти вже всюди шукаєш силует того дерева, що між небом і землею, чи то «Маяк», чи «Падолист», чи «Тепло», чи «Холодне». Дивишся знизу догори і думаєш: може, треба навпаки?

Інші ж свічники названі «Вікно», бо рама немов вікно, і ти дивишся на свічники, наче визираєш крізь вікно в інший світ. Чи то він дивиться на тебе? Рами – окрема історія на цій виставці. Бильця ліжок, рами вікон, дверцята шафок… Вони несуть додаткове змістове навантаження, зберігаючи інші таємниці та історії, не завжди дотичні до робіт. Тому мабуть, найдовше стояла перед «Між небом і землею», які закордонило старе вікно аркою та «Діалогом», для якого достатньо було двох дверцят шафи. Так хотілося їх прочинити, бо здавалося, що там конче мусить ховатися слово про множину точок, які об’єднані скінченим числом ліній і лежать в одній площині. Але те що, за склом, нехай і лишається за його пласкою поверхнею, а час, рух поза ним нададуть об’єму, а уява та пам’ять відновлять цю проєкцію чотиривимірного простору-часу.