Довший час мені говорили про те, що є «фільозофія» і є реальне життя. І що треба здавати собі справу з того, що це – різні речі. Що неможливо жити і вижити, якщо керуватися «фільозофією». «Фільозофи», мовляв погибають самі і тягнуть у вири страждань своїх близьких. Натомість практичні люди все роблять так, як слід. У них самих все здорово і здорове, їхнє оточення також перебуває у атмосфері щоденного комфорту.

Я ніколи цьому не вірив.

Не міг повірити, бо не бачив серед людей, які заперечували фільозофію і на власному прикладі вчили жити реально, надто багато радісних, спокійних, попросту щасливих осіб.

Більше того, від більшості таких пропагандистів віяло якимось невитравним духом нелюбові. Не кажу про те, що вони не любили мене (навіть тоді, коли проповідували мені всілякі штуки, які мали би зробити мене ліпшим, відразу виникало питання – а пощо їм робити мене ліпшим). Зі мною і мені подібними все ясно. Таких не конче любити, бо вони самі собі винні, а потому ще й щось хочуть. Не можна сказати, що пропагандисти любили ще й цей світ і тих, кого прийнято називати ближнім своїм.

І це не дивно, бо передовсім вони не любили і не люблять себе.

Тому вони хочуть ще і ще раз переконатися в тому, які вони нездалі і недоладні, як вони заслуговують на муки і страждання, як їм потрібно чогось зовнішнього, щоби зрівноважити власну недолугість. Більшість з них готові навіть свідомо йти на вічні муки душі у пеклі, не застановляючись, що таке та душа, те пекло, та вічність, ті муки. Бо є практичне життя і є «фільозофія». Бо є цей світ, а потому буде інший. Бо є конечність цього життя, а тоді почнеться вічне і буде якийсь зовсім інший відлік…  А у те, що безсмертя і безконечність починаються вже тепер, вже, властиво, почалися давніше, повірити важко. Трудно. Нелюбов до себе якраз таїться у намаганні уникнути труднощів.

Не тих труднощів, які укладаються у параметри практичного життя, а тих, від яких утікаєш разом із запереченням «фільозофії». 

От, скажімо, цьогорічна, цьогоденна зима. Сніги, холод і все таке. Якщо керуватися практичною оцінкою реальності, то потрапляєш у цілковиту безвихідь, безпомічність, яка і є причиною тих страхів, через які не можливо себе полюбити ( коли ж не любиш себе, то що ж тоді залишається від найголовнішої заповіді – полюбити ближнього як самого себе).

Навіть із святим Миколаєм виходить якесь непорозуміння. Це добре, що він допоміг сестрам вийти замуж без того, щоби займатися проституцією. Добре, що зробив це інкогніто, чудесним чином. Нічого поганого нема і у тому, що ми оживляємо цю традицію, всілякими правдами і неправдами виказуючи свою любов, прикриту коштовністю дарунку.

Але як шкода, що тоді, у справді чудесний момент можливого відкриття своєї перекособоченої любові, ми затаюємо свою любов, прикрившись іменем святого, який, зрозуміло, настільки кращий від нас, що ми знову не гідні бути такими, якими є.

Як файно було би просто поговорити про свої переживання. Не вдавати зранку перед дітьми, братами, жінками, чоловіками, що то була така магічна ніч, дивлячись, як вдають вони, що це дійсно була ніч здійснених бажань. Розбудити вночі (не боятися труднощів) одне одного. Почастувати якимось горішком чи яблучком. Сказати, що диво – це я. І ти, і ви, і ми всі. І святий Миколай. І нічого я не можу вам дати більшого від того, що я вас розбудив посеред ночі, а надворі зима, і рано треба вставати до школи і до роботи, і до цих снігів з морозами. Бо я, насправді, є ваш святий Миколай, а ви – мій. І вічність вже почалася. А я себе зумію полюбити, як вас, своїх ближніх.

Можливо, такий сценарій страшенно непрактичний. Але заради сподівання на щось подібне я ніколи не вірив тим, хто заперечував «фільозофію».

 

Тарас ПРОХАСЬКО