“Я не хочу так йти. А потім жити, постійно озираючись. Я хочу звільнитися нормально, щоб мені подякували, а не шукали”. Такі слова мені сказав Вова, коли ми якось говорили з ним про ситуацію із самовільним залишенням частини (сзч) військовослужбовцями. Я пишаюся, що він зробив такий вибір. Та водночас присутній страх того, що він може не витримати цього навантаження. Просто через те, що він звичайна людина. А війна виснажлива. Втома постійно накопичується. День за днем. Без вихідних. Без надії на те, що хтось замінить.

Межа витривалості

Тема, про яку нелегко говорити. Хтось, пояснюючи свій вибір, називає втечу з війська іншими словами. А хтось агресивно кричить про це, зневажаючи тих, хто пішов у СЗЧ.

Мій чоловік, як і багато інших хлопців та дівчат, на війні з першого дня великої війни. І я відверто можу сказати, що фронт – це не лише про силу. Це також і виснаження, втома, розчарування. І коли людина робить вибір залишити військо самовільно, то часто керується саме цими відчуттями. Не думаючи вже, що це ризик для інших військових. Тих, які залишаються. Бо не витримати може кожен. Зламатися може будь-хто. На четвертому році втома військових настільки сильна, що в цій групі ризику може опинитися навіть та людина, хто, здавалося б, ніколи так не зробить. Знаю випадки з підрозділу чоловіка, коли хлопці казали, що залишаються, доки буде 3 роки війни, далі, якщо їх не змінять, то йдуть самі. І йшли.

Є такі, що просто тікали. Або з лікування чи відпустки не поверталися. Це удар по довірі. Це втрата опори там, де вона критично потрібна. Військо тримається на дисципліні. В бою, коли покладаєшся на людину поруч, її відсутність може коштувати життя.

Чи злюся я, коли чую вчергове від чоловіка, що хтось із підрозділу знову пішов в СЗЧ? Так, звичайно. Емоції іноді зашкалюють. Та намагаюся вгамувати їх. Намагаюся зрозуміти, чому так. Чому залишають військо. Хоч від цього легше не стає. Тільки ще більше тривог. Бо тепер хлопців стало менше. А це означає, що чиїсь обов’язки розділять інші. Їм буде важче, менше буде часу на відпочинок.

Чи злюся, коли чую, як хтось вихваляється, що відкупився від армії фальшивою довідкою чи втік від ТЦК? Ще й як! Бо розумію, що мого чоловіка та його побратимів нікому буде замінити. І їм доведеться працювати більше. І відпустка може бути пізніше або й зовсім не бути. І випадків СЗЧ може стати більше.

Відповідальність за СЗЧ на багатьох

Якийсь період СЗЧ стало більш частим, ніж раніше. В усіх підрозділах. Впродовж кількох місяців з війська йшло багато хлопців. Та пізніше, коли з’явилася можливість повернутися без покарання, дехто з них повертався. 

Я питала у Вови як вони ставляться до таких хлопців і як спілкуються з ними. Каже: “Нормально. В нас немає інших. А нестача людей є.” 

І це теж про силу, як ресурс. Силу навчитися довіряти знову. Силу спробувати знову стати поряд. І про непрості рішення. І непросту реальність, де той, хто вчора зламався, може бути тим, хто завтра прикриє тебе.

Я не виправдовую нікого. Кожне СЗЧ це порушення. Людина йде тоді, як інші залишаються й змушені прикривати фронт.

Але й не думаю, що ми повинні мовчати, ніби все так і має бути. Це трагедія нашого суспільства. Бо не лише ті, хто вчиняє ці дії чи ті, хто ніяк не напише закону, відповідальні за це. На багатьох в соціумі також є певний обов’язок. І, думаю, що усвідомлення своє ролі в цьому, вирішило б питання в якійсь мірі.

Мене лякає, що ми не вміємо працювати з цим. Лякає також те, що багато хто не хоче розуміти. Бо поки хтось, отримавши кілька повісток, продовжує ховатися в кукурудзі й говорити, що це не його війна, інші продовжують триматися й тримати фронт усіма наявними силами. Людям треба пояснювати очевидні, здавалося б речі: якщо не витримають військові, то вже не потрібно буде уникати працівників ТЦК. Бо прийдуть росіяни. І або вб’ють, або мобілізують вже в свою армію. Тільки питати хочеш чи ні, не будуть.

Психологічна підтримка має бути для людей, а не для “галочки”

Був випадок, коли до хлопців приїхали психологи, щоб проводити якісь лекції, тести. Певна підготовка перед бойовими завданнями. І в розмові одна психологиня каже, що не хоче, щоб її син був м’ясом на війні. Вова мій був шокований цими її словами й зробив зауваження, що, мовляв, хіба нормально таке казати військовим.

Це про те, що часто психологи у війську або некомпетентні, або лише формальність. І дійсної підтримки чи допомоги немає. Думаю, це також впливає на кількість СЗЧ. Бо сказати військовому перед завданням дурню, що вони гарматне м’ясо – це зовсім ненормально. Вони ж і так відчувають страх смерті, підвищену тривогу. І замість того, щоб підготовити їх і заспокоїти, навчити керувати емоціями, то говорити отаке – ніби вже стріляти в них.

Психологічна підтримка військових дуже важлива. І реформа має бути не лише на папері. І не тільки тести, де  відповіді іноді дають поспіхом і щоб відчепилися. З курсів психології пам’ятаю, що самим же військовим не подобаються тести. Розумію, що спеціалістів не вистачає. Та держава має бути зацікавлена в залученні у військо фахових психологів. Бо крім випивки, яку дехто помилково вважає терапевтичним підходом, невирішені питання із внутрішніми переживаннями в кращому випадку можуть закінчитися СЗЧ. В гіршому – самогубством.

 

• Блог дружини військового – авторська колонка Юлії Палій, яку вона публікує на сторінці онлайн-медіа “Галицький кореспондент”. Редакція вважає, що дружинам воїнів є чим поділитися. Ми не вносимо зміни у текст.