Що ви знаєте про ліногравюру? А що ви знаєте про чекання? Відповідь на перше питання знайти легше і швидше, тут навіть штучний інтелект не збреше. З іншим трохи складніше, бо жоден чат gpt не розкаже, як це і чому це, у жодному словнику не знайдеться слів, необхідних не для розуміння лексичного значення, а для відчуття тривоги, невизначеності, і ще чогось такого, що іноді не дає тобі дихати.

Якщо ви не маєте такого досвіду, то неодмінно завітайте на виставку ліногравюр Софії Сіренко, щоб побачити і відчути, як це. Якщо ж у вас є такий досвід, то теж обов’язково познайомтеся з її «Чеканням», щоб знати, що ви не самі, що те, що проживаєте щодня, те, чому не можете надати конкретних назв та обрисів, ось тут – на цих ліногравюрах. Неназване завдяки Софії Сіренко стає названим і зрозумілим крізь мовчання. Серія з 15 робіт, де чорно і біло минають хвилини, дні, місяці, роки. «Цифра п’ятнадцять є досить умовним, адже серія може доповнюватися новими роботами. Я досі перебуваю в процесі рефлексування, адже війна не завершилася, а отже й чекання триває», – говорить художниця.

У чеканні немає нічого романтичного та зворушливого.  Чекання – це крик, біль, страх, неспокій, мовчання. Спочатку ти пробуєш докричатися до світу, щоб він замовк зі своїми безглуздими порадами про те, як краще чекати, про те, якою ти маєш бути чи не бути, коли чекаєш, на що маєш право, а на що не маєш, а потім замовкаєш сама, бо нема сенсу говорити щось тому, хто тебе не чує. І тоді народжується мистецтво, воно з’являється, коли болю стає затісно всередині людини, коли є відчуття, що з нього буде щось іще, окрім сліз.

Сама авторка говорить, що ця «виставка, мабуть, більше про рефлексії. Тобто кожен глядач, може по-різному бачити ту чи іншу картину, може по різному її трактувати, й це добре. Бо так є множинність інтерпретації. Тож те, що хотів сказати автор, це може бути не те, що побачив глядач». Направду, дивишся на гравюри, на яких чи то риби і паперові літачки, чи то ракети за мить до знищення світу. Думки, що супроводжують чекання, є самим чеканням сплутуються, нагадуючи зіжмакане павутиння – тільки би змогти вирватися з нього. Маленьке полум’я свічки, що гойдається у човнику посеред днів і тривог. Хтось, хто не витримує, навали слів зусібіч, намагається заховатися у власних долонях, та чи зможе. Порожнеча посеред ліній не твого життя і не твоєї долі. Пустка, в якій рибка – єдина, хто тебе вислухає, єдина, з ким ти можеш поговорити. Твій голос, що піднімається з води до неба. Валіза, немов скринька Пандори. Самотність, в якій намагаєшся зберігати спокій. Постать, в якій вгадується та, котра просить усі можливі та неможливі сили про бодай крихітну звісточку, пів есемески чи пів хвилини дзвінка. І всюди думки, думки, думки, що накочуються лавинно, хапають за горло, скручуються змією.  З них не вирватися, від них не звільнитися. Художниця як ніхто це розуміє. На її роботах дуже рідко, але є ті, на кого чекають: у серці, під небом-сонцем-повнею. Бо ж чекання – це завжди на двох і про двох.

Ті, хто чекають, на ліногравюрах Софії Сіренко відкриті, беззахисні, готові не лише мовчати зі світом, а й розповідати те, чого не побачиш неозброєним оком, бо воно ховається на дні очей, у кутиках вуст, у ледь помітному тремтінні пальців. Вони готові цим всім ділитися. Але чи готовий світ простягнути долоні? Сподіваюся, що так. Бо ж чекання триває…