Художник Євген Самборський родом з Івано-Франківська, мешкає у Львові, але побачити його можна то у Римі, то у Варшаві, то в Москві, де з неабияким успіхом він виставляє свої роботи.

Творчість Cамборського інспірована декількома факторами й умовно поділяється на дві стилістичні гілки, що беруть початок з кінця 1990-х років і розвиваються паралельно. Одна спровокована раннім бажанням малювати і подальшою академічною художньою освітою; друга викликана субкультурними впливами вулиці і юнацькими спробами самоствердження. Але межі між ними розмиті: вуличні експерименти слугують фундаментом для галерейних проектів, а в малюванні на вулиці митець використовує елементи експресіонізму, мінімалізму і концептуального мистецтва.

«Часто моя робота починається з вивчення навколишнього середовища. Іноді я втручаюся в природу, іноді беру шматки натурального або штучного матеріалу для використання у проектах, – пояснює Євген Самборський. – Часто ідеї робіт базуються на спостереженнях природних явищ, особливостей людської поведінки та багато іншому, що привертає мою увагу. Саме за допомогою візуальних практик я й веду свій основний діалог із суспільством».

– Євгене, тебе взагалі дратують люди, які не розуміють того, що ти робиш?

Ні, мені радше хочеться зустрітись з такими людьми і пояснити кожному з них те, з чим я працюю, що мене цікавить, інспірує. Просто я належу до таких людей, які не починають розповідати самі, поки їх не питають. Але спеціально я не налаштований втягувати когось в зацікавлення моїми експериментами. Я роблю це, тому що воно саме якось виникає. Роблю не тільки для когось, а й для себе. Навіть, можливо, більше для себе, щоб втамувати свою спрагу. Я вважаю, що звертати увагу на думку когось – це неправильно. Я постійно говорю про те, що всі ми різні ззовні, відповідно, так само всі ми різні і всередині, в своїх думках, помислах. Тож, відповідно, кожен з нас є єдиним і неповторним, і думка кожного може бути цікава для світу. Всім, мабуть, не вгодиш, хоча треба до цього прагнути.

– Днями у Москві ти виставив незвичну концептуальну роботу “Таємниця”. Ти наче в ній ідеш на прямий контакт із споживачем, даруючи будь-яку зі своїх робіт тільки за зусилля заглянути в зашиту сумку, яку перетворив на художній об’єкт. Це протест проти комерціалізації сучасного мистецтва? Чи є ще якесь «друге дно»?

У цьому випадку я не думав над питанням комерціалізації, хоча воно теж випливає в цій роботі. Мене цікавило питання контакту художника та його твору з глядачем. Останнім часом мене зацікавила тема, наскільки художник чи художнє середовище мають вплив на соціум. Чи може художній процес якимось чином видимо впливати на події, чи все, що відбувається в “художньому світі”, нікуди поза ним не розповсюджується? Я ж не просто відкрито дарував свою роботу людині, яка, наприклад, на підлозі поваляється чи “візьме” високу ноту. Мені йшлося про те, щоб запропонувати їм помислити над роботою. Щось на зразок “Брейн рингу” чи “Що, де, коли?” – запропонувати побути таким собі “Шерлоком”. У роботі мене також завжди цікавить те, що Тарковський називає “полюбити загадку”. Це питання, чи сучасний художник повинен керуватися суто раціоналізмом та чимось на зразок математичних підрахунків у своїй роботі, чи все ж таки містицизм має місце в сучасному мистецтві.

– Твої роботи і акції досить незвичні для масового сприйняття, а це передбачає вузьке коло аудиторії. Що для тебе важливіше – власна самореалізація чи донесення до максимального загалу свого творчого меседжу?

На рахунок “незвичності” відповім словами Сола Левітта: “раціональні судження повторюють раціональні судження. Ірраціональні судження призводять до нового досвіду”. По-іншому працювати я не вмію. Не хочу робити щось неправдиво, бо відомо, що з цього нічого не вийде. Мені байдуже на масове сприйняття. Маси завжди сприймають тільки те, що їм подають на великому кольоровому банері. А щодо вузького кола аудиторії… я б так не сказав, у моїх починаннях мене підтримують багато людей, зокрема й художники. Просто вони це роблять дуже скритно. Це через невпевненість у самих собі. Зараз для мене одним з важливих питань є створення бази для наступного покоління. Щось на зразок будування фундаменту для будинку. Бо наразі той історичний фундамент, що є, мене не влаштовує. Від нього, звичайно, нікуди не подітись, але ніхто ж не заважає будувати новий.

– Містицизм, ірраціональність, невпевненість… Наскільки важко ти переживаєш своє існування в цьому світі?

Наразі мені важко тільки з одної причини – зі своєї “необізнаності”. Це через те, що я ніколи вчитися не хотів – ні в школі, ні в університеті. Зараз реально відчувається велика потреба в знаннях, тому намагаюсь більше книжок прочитати, ніж продукувати нові роботи. Починаючи працювати над кожною новою роботою, наштовхуюся на питання, з якими, аби бодай поверхово розібратися, витрачаю по кілька днів.

Я в жодному разі не скаржусь на життя. Те, як жити, вибрав тоді, коли зрозумів, що хочу бути художником. Завжди ж можна було піти працювати в сфери, які не потребують особливих розумових навантажень. А містицизм, ірраціональність, невпевненість – це якраз і є ті теми, що найбільше притягують та інспірують.

– Яка природа твого натхнення?

Мене надихає все, що пов’язано з людською психологією, психічними розладами і захворюваннями, філософія відкинутих суспільством людей, божевільні, як виникає божевілля, сомнамбулізм, гіпноз, вибуховий характер мислення, людська винахідливість, містика, загадки, страх, покинуті будинки і території, на перший погляд, безглузді знахідки, спонтанність… Все, що пов’язано з людською фізіологією, візуальні та оптичні ілюзії, контрасти, невиправдані, дурні вчинки, мої особисті комплекси, монахи і люди, які присвячують все своє життя якійсь одній ідеї… У музеях і галереях непомітно доторкатися до геніальних творів мистецтва, подорожі, нові винаходи, здаватися дурним…

А також деякі люди: Майкл Джексон, Григорій Сковорода, Джи Джи Аллін, Льюїс Керролл, Брюс Лі, Енді Ворхол, Ієронім Босх, Лукас Кранах, Вінсент Ван Гог, сімейство Брейгелів… Можливо, забув когось із важливих. Ще мене надихають деякі ситуації. Коли осінь, йде дощ після шостої вечора, і мені потрібно кудись іти в цьому дискомфорті… Виїжджати одному за місто в ліс… Коли люди, з якими живу, вночі сплять, а я працюю…

 

– Останнім часом у тебе успішні проекти – Варшава, Москва… Ти сам займаєшся своїм просуванням? Чи можна стати відомим художником сьогодні тільки завдяки силі таланту, чи це зараз залежить більше від технологій промоції?

Я завжди кажу, що мені пощастило, роблю це з щирою, але дещо іронічною посмішкою, і хто її помічає, той розуміє, а хто ні, той, мабуть, думає: «Ого, треба й мені піти, сісти десь в самоті, настроїти всі свої потоки бажань в правильне русло, і мені теж пощастить… ура!” Я вже казав, що не люблю розповідати, поки мене не питають, тому дуже мало людей знає,  скільки я працюю. Їм не збрешеш, бо вони самі це бачать. А розповідати комусь про те, скільки я працюю над собою, немає сенсу, виходить, що хизуєшся. До того ж, люди хочуть слухати тільки про те, які вони, а не який ти. Так, я багато працюю. Мені приємно, що ця праця себе виправдовує. Але я абсолютно не займаюсь самопросуванням. Вірю, що скоро така людина знайдеться. Все, що я отримав наразі, – дві піврічні стипендії в Варшаві, персональні виставки в Росії, Польщі, роботу з одним із найвідоміших польських сучасних художників Павлом Альтхамером, роботу на Берлінському Бієнале, першу премію для молодих художників – це все тільки через самокритичність та наполегливість у праці. Так що я вірю тільки в роботу над собою.

– Ти якось казав, що вже маєш змогу жити зі своєї творчості. А що тобі потрібно для комфортного існування? 

Я не дуже вибагливий, хоча… як на це подивитись. Можливо, для когось це виявиться розкішшю. Питання комфорту для мене є дуже важливим. Художнику має бути комфортно, бо коли відволікаєшся на інші речі, то про основні думається наполовину. Отож, комфорт для мене – це можливість час від часу зустрічатись з друзями, мати житло і необхідні матеріали для роботи, обов’язковим є інтернет, мати змогу кілька разів на рік відвідувати інші країни, знайомства з культурами та ментальностями яких для мене дуже важливі. Звичайно, ці складники комфорту (окрім першого) зводяться до фінансових питань, і наразі я щасливий, бо все це можу собі дозволити. А про душевний комфорт я ніколи не замислювався серйозно. Мабуть, ще не було дискомфортно…

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ