Живе у Верховині Оксана Сусяк. Громадська активістка, підприємець, політик. Останнім часом прославилася як затятий борець проти будівництва мініГЕС на гірських річках. А ще керує власною садибою, в якій приймає гостей з усієї України. Привітна, розумна, красива молода гуцулка. Таких начебто немало, але Оксану вирізняє унікальний вроджений смак, відчуття прекрасного. Все довкола себе вона якось легко, дотепно й невимушено прикрашає і наповнює гармонією.

– Що формує смак в людини, чи, може, хто?

Гадаю, смак є або його нема. Має значення й саме середовище, якого людина шукає, відповідно до своїх вподобань. Середовище й підказує.

– Якщо так, чому ж тоді у гуцулів така мода на фальшиву вагонку, адже живуть у фантастично красивому довкіллі?

Та от, побачили десь у когось – і давай собі копіювати, не розуміючи, що втрачають найбільший скарб – свою автентику, естетику і якість життя. Для них це гонорово, плюс не потрібно хату кожен раз білити. Так, на жаль, є.

– В тебе надзвичайно красиво здизайнована хата. Ти вивчала дизайн самотужки?

Дякую за комплімент. Але дизайну я не вчилася. Спонукало, швидше, бажання щось зробити цікаве. І знову ж, як є у гуцулів, щось таке, чого немає в інших. Тому в хатині щось міняла, додавала, прикрашала. Деяким речам дала друге дихання. Просто виходила з тієї ситуації, яка уже була. А це два невеличких будиночки, зведених ще моєю мамою за совєтських часів. Тобто розумієте, яке там планування. Мама купила стару хату з дірявим дахом, покритим ґонтою (ґонту я дуже люблю). В цій хаті була одна кімната, і то в ній протікала стеля. Тому першим завданням було перекрити дах, потім поступово додавалися кімнати, в яких були совєтські меблі, так звані “стінки”, які діставалися через “блат”. Мені було найважче їх забрати з кімнат,  бо розставання з ними – це ціла епопея. Суцільне невдоволення і недовіра: як це без них, і взагалі без меблів, можна зробити комфорт в кімнатах?! Зараз мамі затишно. А це головне – відчувати затишок і спокій у своїй оселі.

   

– Твоя мати теж спробувала себе у творчості: оті її вазони у дворі, прикрашені битою порцеляною, дуже оригінально виглядають. Ти її спонукала?

Мама народилася в мальовничому селі Верхній Ясенів нашого району. З її хати видно всю панораму Чорногірського хребта, особливо Піп Іван.  За фахом вона повар і кондитер. Ця професія все-таки вимагає певних творчих задатків. Колись я їй навіть допомагала в кондитерському цеху прикрашати торти. Вона ще тоді почала на подвір’ї робити вази, в яких росте зелень. Вази прикрашала скельцями і битим посудом, та й стежку, залиту просто бетоном, декорувала такими фрагментами. Коли місячно, стежка виблискує. Це десь у 1980 році ще було.

Я колись у Києві потрапила на виставку робіт Параджанова, дещо сфотографувала і показала мамі. Їй дуже сподобалися колажі й інші речі: «О, і я би такий капелюшок носила…» Тобто вона зрозуміла, що творити можна з того, що є під руками. І коли вийшла на пенсію – тут свобода… Крім домашніх справ, вона взялася робити гарні барвисті ковдри з клаптиків. Якось я зателефонувала їй, а вона каже: “Я така щаслива!” Питаюся: “Чому?” – “А я пошила ковдру, наче торт вбирала”. Справді, це красиві веселі ковдри. А пару років тому почала робити, як я їх називаю, “чайні вази”. Вона їх робить захоплено, просто тішиться, як мала дитина. Чекає нагоди знову їх робити, бо люди, знаючи, що вона це любить, вже зносять нам розбите череп’я. І кожна її наступна ваза краща за попередні.   

– Знаю, що до вашої садиби переважно приїздить артистична тусовка. Розкажи про найцікавіших гостей.

До нас якось тягне творчих людей. Дякую Богові, хоч і небагато відвідувачів відпочиває, але то люди, які поважають мою працю. Вони, швидше, здивовані: як це жінка середнього зросту стільки переробила сама не лише жіночої роботи, а й чоловічої. Я отримую задоволення, коли бачу, що гостям подобається моя хата, натуральна їжа, наші розмови, книги наших гуцульських авторів, музика.

Приїжджали до мене в гості з різних країн світу. Якось випадково на нашу вуличку зайшли двоє людей і побачили, як мама робить вазу, привіталися і похвалили її, а мама їх уже в гості запросила. Їм сподобалося, і вони спитали, чи можна привести своїх друзів-американців, які у нашому краї відпочивали, а приїхали в Україну досліджувати пісенну традицію Полтавщини й Черкащини під керівництвом Євгена Єфремова з гурту “Древо”. Американцям мама заспівала гуцульських співанок, гості розчулилися і спитали, чи можна їм заспівати в дяку за гостину. Звичайно, можна, а як заспівали, то у мами вирвалося: “Ого! Я ще такого не чула”. Не сподівалася почути від молодих хлопців і дівчат такі потужні голоси. У гуцулів зовсім інший спів.

Були хлопці з гурту “Гайдамаки”, були з “Перкалаби”. З тих людей, які у мене були, 98 відсотків я би хотіла бачити в себе ще і ще. Цікавий був візит Михайла та Юрія Іллєнків. Покійний Юрій телефонував своїй дружині і казав: “Я думав, що я у себе на дачі щось таки зробив, а мене гуцулка Ксеня перевершила”. На мою пічку і ванну він казав: “Та це ж Гауді…” Я про цей візит мріяла і думала: ото був би в мене цей пан вдома… Бо якось, втомившись від праці, прилягла і дивилася телевізор, а якраз була програма про відомих особистостей – чим вони займаються, крім своєї роботи… Так от, показали його дачу, будинок, в якому він собі столярував, майстрував, і я собі подумала: ага, був би ти у мене, теж би побачив, що я хоч і жінка, а вмію майструвати і маю різні інструменти. Він зробив гарну опору із каменю для другого поверху, а у мене мозаїка з каміння.

– Як верховинські люди ставляться до твоїх чудасій?

Спочатку думали, що я якась дивна і ненормальна, бо я ж каміння возила, як чапля, по річці ходила і збирала. Я собі уявляю цю картину… Люди ж це все бачили, а запитати не сміли. І коли все-таки мама запросила кількох жінок подивитися, вони тільки ахнули: то от для чого каміння збирала. Так з мене сусіди дивувалися, коли я з дров – у народі кажуть “горбулі” – оббила стіни всередині кімнати замість звичної вагонки. І чим кривіша дошка, тим мені було краще.

– А як справи із захистом Черемоша від забудови ГЕСами?

Перед виборами з тим було затишшя, а зараз активізуються з усіх сторін. В селі Голошино за два дні було оголошено про громадські слухання, і ми не приїхали, бо нас повідомили буквально за годину до зборів. Населення не дуже володіло ситуацією, і проголосували за будівництво мініГЕС у присілку Біла Річка. Їм, звичайно, пообіцяли, що ліхтарі поставлять та будуть ремонтувати дороги й укріплювати берег. Хоча якби голова сільради був  нормальний ґазда, у нього давно було б освітлення, як в інших селах. Що стосується Чорного Черемоша, то ті, хто лобіює електростанції, атакують статтями у верховинській районній газеті, яка буде корисна і сильна ГЕС, як вона буде киснем воду збагачувати, а риба буде мати проходи… Стаття за статтею, як все буде чудово… Усі інвестори подали в суд на ті сільські ради, в селах яких відбулися громадські слухання і прийняті рішення про скасування будівництва. Голови сільрад не інформують населення, і ми лише згодом дізнаємося, що справа програна. Але боротьба триває.

– Що для тебе краса?

Натхнення, бажання творити і жити… Краса для мене – в простоті і натуральності.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ