2012 рік пройшов в Україні під знаком двох великих подій – виборів та кінця світу. Результати обох виявилися прогнозованими.

Якщо коротко переказати хроніку виборів, то Об’єднана опозиція не дотягнула навіть до результату “регіоналів”; останні, у свою чергу, виконали поставлений план і отримали третину (без урахування «тушок»); а палкі опозиціонери, замість того, щоби скласти мандати і вимагати перевиборів по всій Україні, задовільнилися перевиборами у п’яти округах. Особливо смішним моментом стало камлання «об’єднанців» про порушення законодавства під час виборів – і це у країні, де поняття «правове поле» залишилося хіба що у підручниках з правознавства, виданих до 2010 року. На цьому тлі вибори у США пройшли непомітно – «демократи» знову перемогли, тому протистояти повзучій «росіїзації» України практично нема кому (це якщо припускати думку, що «республіканців» хоча б їх месіанська риторика зобов’язувала б до якихось дій).

Втім, нова Верховна Рада багатообіцяюче почала роботу з бійок. Наш стриманий оптимізм ґрунтується на постулаті, сказаному зрозуміло Ким, що «царство, розділене всередині себе, не встоїть» (а не треба бути дуже гострим на розум, щоб побачити, що і ПР, і «Свобода» є одним «царством» – попри всю свою зовнішню відмінність). Тобто навряд чи ці вибори були в Україні останніми (що тішить); Верховна Рада, скоріше за все, не допрацює до кінця свого терміну; економічна ситуація буде погіршуватися і дедалі ширші верстви населення конкретно на собі відчують широкоанонсоване «покращення»,  тому ближче до 15-го року (а можливо, вже у наступному – тут, правда, наш оптимізм стає ще стриманішим) українців чекають вельми цікаві події. Оскільки єдиним шансом врятувати країну (Боже, знову цей пафос!) є прихід до влади нових еліт, про які ми, обивателі, ще навіть нічого не знаємо. Як не знала Османська імперія полковника Мустафу Кемаля, прозваного згодом Ататюрком – «батьком турків», до оборони Дарданелл. Що стається при зміні еліт, коли старі не хочуть полишати свої химерні резиденції, а нові надихаються соціальним запитом на помсту, можна дізнатися із книг про Людовика XVI або Карла I Англійського.

Відчуваючи майбутні події, вразлива українська душа кинулася шукати розради в очікуванні кінця світу. Що і справді було б зручно, позбавивши багатьох іпотечних кредитів в іноземній валюті, взятих на хвилі соціального оптимізму 2005-2008 років, та ненависної влади, прокльонам в адресу якої присвячений кожен третій пост у Фейсбуці (поступаючись лише котикам та “мислям вєлікіх людей”). Але та пристрасть, з якою українці були готові піти на кінець світу за похмурими юкатанськими богами, навіює сумні думки з приводу християнських цінностей в Україні, які є такими модними на рівні ритуалу, але такими малопопулярними у всьому, що стосується любові до свого ближнього (лакмусовим папірцем тут стала суспільна реакція з приводу загибелі Оксани Макар – від людей, які вірують в те, що Бог заради перемоги любові віддав їм свого Сина у жертву, якось очікуєш більшого співчуття).

Проконсультувавшись із співробітниками інвестиційний інституцій, можна виснувати, що найбільш перспективними напрямками інвестицій для громадян з рівнем прибутку до 500 доларів на місяць на наступні роки є рис (довго не псується), тушонка та продукція Луганського патронного заводу.

Щоб не закінчувати нотатки на песимістичній ноті (хоча де тут песимізм?), можна нагадати, що християнська есхатологія не корелює з ацтекською, а тому кінець світу – це зовсім не те, що ми собі уявляємо у своїй еклектичній (ознака часу) фантазії. Про що і варто пам’ятати напередодні Різдва.

Веселих свят!

Дмитро Бушуєв, соціальний філософ