Колись дід вирізьблював скриньки під світлом каганця, а внук уважно спостерігав, затамувавши подих. Минуло півстоліття і цей хлопчик виріс, став майстром та передав знання синові.

Так гуцульське дереворізьблення переходило з покоління в покоління. Сьогодні воно живе в руках художників, ремісників, дизайнерів і музейників. А в Косові створюють новий музейний простір, де можна буде не просто побачити ремесло, а відчути його живу історію.

Династія різьбярів

Від найдавніших часів народні майстри прикрашали різьбою вироби з дерева. Різьбярством займалися у багатьох регіонах нашої країни, однак до наших часів це ремесло мало де  збереглось. Найбільшим осередком сучасної ручної різьби є Косівщина. Тут і досі творять понад пів сотні майстрів, які щодня продовжують те, що почали їхні предки сотні років тому. Саме тому гуцульське дереворізьблення внесене до Національного переліку елементів нематеріальної спадщини України.

Що ж сприяло збереженню ремесла саме в цьому мальовничому куточку Карпат? Історія гуцульської різьби – це передусім історія людей. І перше ім’я, яке тут звучить із пошаною – Юрій Шкрібляк. Уявіть: село Яворів, середина ХІХ століття. Простий селянин не просто вирізає по дереву, він винаходить форми, сам майструє токарний станок, експериментує з техніками та декором. А далі – виставки у Львові, Кракові, Відні та інших містах.

Преса пише про нього як про «першого різьбяра всієї Гуцульщини». У 1873 році роботи Юрія Шкрібляка бачить Європа на Всесвітній виставці у Відні.

Але історія не зупинилась на ньому. Донька Юрія – Катерина – вийшла заміж за боднаря Івана  Корпанюка, народила синів. Минали роки і рід Шкрібляків-Корпанюків стали називати мистецькою династією. 

У цій родині кожне покоління несло далі любов до дерева: сини, онуки, правнуки Юрія брали до рук різець так само природньо, як хтось бере до рук пензля чи інструмент. І в кожному виробі було щось більше за форму: відлуння родинної пам’яті, гуцульських мелодій, гірського повітря та традицій.

У Косівському музеї Гуцульщини зберігаються вироби кількох поколінь Шкрібляків-Корпанюків, у тому числі твори сучасного різьбяра – праправнука Юрія Шкрібляка. Це Петро Корпанюк – Заслужений майстер народної творчості України. Династія майстрів Корпанюків і тепер не перериває давню мистецьку традицію: крім пана Петра різьбою займаються дружина Світлана і син Тарас. На власному обійсті у селі Вербовець творча родина відкрила приватний Музей родини Корпанюків.

Школи для різьбярів

Традиції дереворізьблення збереглись на Гуцульщині не тільки тому, що їх плекали у родинах, а й завдяки існуванню спеціальних навчальних закладів, де молодь опановувала ремесло під керівництвом професійних майстрів.

На початку ХХ століття в Європі вибухнув тренд на захоплення народним мистецтвом. Еліта збирала колекції ремісничих виробів, відкривала майстерні, влаштовувала виставки. І саме в цей час, у 1905 році, у невеличкому містечку Вижниця відкривається Крайовий навчальний заклад різьбярства та металевої орнаментики. Назва складна, але суть проста: тут почали професійно навчати гуцульському різьбярству.

І ось що найцікавіше, викладати сюди запросили не абикого, а справжніх зірок тогочасного гуцульського мистецтва: Василя Шкрібляка (сина легендарного Юрія Шкрібляка з Яворова), Василя Девдюка із Старого Косова та Марка Мегединюка з Річки. Вони не просто передавали техніку різьби, а виховували художників. Їхні учні дивували Європу на виставках у Відні, Празі, Парижі.

Цікаво, що Вижницький заклад живе й досі. Сьогодні це Вижницький фаховий коледж мистецтва та дизайну імені Василя Шкрібляка.

А як же Косів? Там традиції теж не згасли. Коли частину Буковини окупувала Румунія, Василь Девдюк повернувся у рідне село Старий Косів і відкрив приватну школу-майстерню різьбярства і столярства. Уявіть собі ту атмосферу: дерев’яна хатина, запах свіжої стружки, і молоді хлопці, які щодня вчаться «розмовляти» з деревом. І кожен із них згодом став майстром. З-під крила Василя Девдюка вийшло понад 50 професійних різьбярів.

Паралельно в самому Косові діяла Промислова школа гуцульського мистецтва, де вивчали не лише різьбу, а й інші ремесла. Її історія – це еволюція від школи до училища, потім  технікуму – до теперішнього Косівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва. Інститут і сьогодні є «місцем сили» для гуцульської традиції. Тут вчаться молоді художники, які не просто повторюють старі орнаменти, а шукають нові форми, створюють етнодизайн, поєднують гуцульське з модерним. І саме звідси виходять ті, хто тримає живою традицію різьблення, боднарства і столярства.

Тож якщо ви коли-небудь опинитесь у Косові, не обмежуйтесь сувенірами. Зайдіть до Музею, завітайте в Інститут, поспілкуйтесь з майстрами, вдихніть запах дерева, що щойно торкнулося різця. Бо тут, серед гір, традиція не зупинилась в музейних експонатах. Вона живе, дихає і творить майбутнє.

Мистецтво інкрустації з Річки: коли гори стають натхненням

Мальовниче село Річка Косівської громади також є давнім осередком художньої обробки дерева. Саме тут жив і творив Марко Мегединюк – один із основоположників знаменитого Вижницького крайового закладу різьбярства та металевої орнаментики. Його роботи стали базою для подальшого формування впізнаваного стилю, який тепер знають як річківська інкрустація.

Цей стиль порівнюють з ювелірним мистецтвом. Майстри використовують перламутр, бісер та різні породи дерева. Кожен елемент вирізається вручну, вставляється в точно відповідний отвір, створюючи складні геометричні композиції. У кожному виробі сотні дрібних деталей, що складаються у візерунок, мов розкішна мозаїка.

І ця традиція жива. Зараз у Річці творять кілька майстрів, і серед них – Микола Грепіняк, справжній чарівник інкрустації. Його майстерня має особливу атмосферу: з одного боку інструменти, дерев’яні заготовки і баночки з пацьорками-бісером, з іншого – захопливий краєвид на зелені схили Карпат. Сам майстер каже, що гори заспокоюють і надихають. І це справді відчувається у його роботах: ніби частинка неба й лісу втілилася в дерев’яну скриньку чи великодній кошик. До речі, саме ці інкрустовані кошики зараз найпопулярніші серед замовників. Тож якщо шукаєте місце, де традиція дихає, а краса народжується зі спокою, приїжджайте в Річку.

Від ремесла – до бренду

У час глобалізації, стандартизації та штучних матеріалів інтерес до автентичного ремесла лише зростає. Свідчення цьому – виникнення сучасних брендів на основі автентичних традицій дереворізьблення. Познайомимо вас з декількома з них.

КОКА – авторська різьба Миколи Стринадюка з Косова. Унікальний стиль на грані традиції та експерименту. Майстер створює декоративні пласти та тарелі. Сини Миколи продовжують ремесло кожний у своєму стилі. Богдан Стринадюк виготовляє різьблені аксесуари: брошки, кулони та сережки під брендом КОКА wood, а його брат Захар під ніком КОКА in art створює авторські декоративні тарелі.

GonTA – бренд дерев’яних жіночих сумок та прикрас, заснований Тарасом Ходаном – майстром з с. Смодна, що також походить з мистецької родини. Дерев’яні вироби від «GonTa» стали елементами гардеробу жінок з усіх частинок світу, за винятком Антарктиди , але майстер працює і над цим.

Ставку на гуцульські традиції зробив і підприємець з Брукліна Нік Розар. Надихнувшись творчістю косівських різьбярів, американець у 2014 році заснував бренд дерев’яних окулярів Hetmans. Бізнесмен залучив до співпраці майстрів з Косівщини: Миколу Стринадюка, Івана Гіндея  та Тараса Ходана. Наразі Нік замовляє різьблений декор у Івана Гіндея з села Вербовець. В США такі окуляри продаються як ексклюзивний аксесуар – за 180 доларів.

Читайте також: «Плиска» танцює: як у Франківську зародився неформальний етнодвіж. Вже кілька років в Івано-Франківську розвивається спільнота «Плиска», яка популяризує українські традиційні побутові танці. І йдеться не про сценічні танці, а про ті нескладні рухи, які здавна любили і танцювали українці на вечорницях, весіллях і різних забавах. Ком’юніті називає себе танцювальною родиною і запрошує долучатися