«Коли мобілізувалась до ЗСУ, можна сказати, що моя робота стала кардинально іншою. Раніше в основному я лікувала людей з порушенням мозкового кровообігу — це здебільшого вікові пацієнти. А зараз — молоді хлопці й чоловіки з різноманітними травмами рук, ніг, голови, наслідками важких поранень, ампутаціями. Щоб ефективно лікувати, то потрібно було вчитись новим тактикам, — розповідає Галина Єдинак. — Ми лікуємо військових після контузій головного мозку, травм кінцівок і тулуба, з парезами, паралічами. З ними багато працюють фізичні терапевти, які вчать знову повноцінно жити. У відділенні також є два психіатри, які допомагають долати ментальні травми».

«Ми постійно змінювали місце розташування, щоб ворогу було важче нас виявити, щоб нас не обстріляли. Де приймали військових — там і жили. Режим роботи був вкрай важкий. Через постійні переїзди погіршувались умови життя та стан здоров’я. Навіть поранені військові нам дуже співчували, бо доводилося працювати і жити в непридатних приміщеннях. Але ми розуміли: їм в окопах набагато важче. У нас хоча б є дах над головою й вода», — каже завідувачка неврологічного відділення Карпатського шпиталю Галина Єдинак.

«Ти бачиш, що воює вся Україна, чоловіки з усіх куточків нашої країни. І між ними немає конфліктів вони підтримують одне одного. Багато хлопців зі Сходу і Центру України не спілкуються з родичами, бо ті або не підтримують їхнє рішення доєднатися до ЗСУ, або взагалі мають інші погляди на війну. Наприклад, у мене був пацієнт із важкими травмами. Його батько воює за росіян, а мати сказала, що на війну з “бандерівцями” сина не відправляла. Після такого переконуєшся — твоя робота потрібна й важлива. Розумієш, що кожен з нас має на своєму місці зробити максимум, щоб боротьба наших військових не була даремною. І тільки разом ми зможемо подолати ворога та всі негаразди війни», — запевняє військова медикиня.