Навіть здавалося б незначні дрібниці можуть повертати людину з бойовим досвідом у пережиту травму війни.

Є тригери, які просто дратують, а є ті, що повертають у важкі спогади чи ще гірше – занурюють у минулу травматичну ситуацію. Тригери – дуже індивідуальні для кожного, тому немає універсальних порад, пояснює психологиня Наталя Мельникова. Подразником можуть стати безліч повсякденних речей, які часто не очевидні і зненацька викликають паніку, тривогу, агресію тощо, пише Галицький кореспондент.

Реакції на тригери не є усвідомленими, це автоматична відповідь травмованого мозку. Людина навіть може почуватися безпорадною перед такими своїми реакціями. Саме тому в цих випадках настільки важливі розуміння і підтримка.

Звук як сигнал небезпеки

Серед найпоширеніших тригерів – гучні, різкі звуки, які можуть нагадувати вибухи, роботу дрона, пересування військової техніки. На полі бою саме гучний звук є ключовим сигналом небезпеки. Людина несвідомо може падати на землю, накривати голову руками, а якщо поруч є рідні, то спершу намагатиметься сховати їх. Спровокувати може звук газонокосарки, авто і мотоцикли без шумопоглиначів тощо.

Наталя Мельникова розповідає про ветерана, який злякався дзижчання бджоли біля вуха. Це був лише незначний переляк, але все одно запустив певну тривожність.

Військовий Андрій Волик реагує на звуки, які нагадують роботу дрона. Майже рік тому він отримав складне поранення внаслідок влучання ворожого БПЛА. Також тригерить звук літака, який летить дуже низько. Або ж звук вертольоту, оскільки на позиції, де служив Андрій, прилітали тільки російські вертольоти. В такі моменти відчуває тривогу.

Ветеран Віталій Владковський з цієї ж причини вдома на подвір’ї косить лише вручну.

Ветеран Сергій Шевчук пригадує, як вночі під час збиття “шахедів”, пережив флешбек – ніби знову опинився на війні, в окопі. На секунду здалося, що дружина поруч – також боєць, але ворожий.

«Це була миттєва галюцинація», – каже ветеран.

А коли він тільки вернувся з передової, то почувши звук літака в місті, автоматично присів. Дружина швидко оговтала: «Сергію, ти вже не на війні». Ветеран каже, досі мимоволі трохи напружується, коли низько летить літак, бо «неможливо цілковито викинути з голови моменти, коли це було на війні».

Коли ветеран Петро Салама з сім’єю тільки переїхали з Покровського району до Івано-Франківська, то одразу дуже лякали літаки.

«То був місяць після переїзду. Ми з дітьми йшли парком. Саме летів літак, – пригадує боєць. – Я моментом усіх змусив поховатися за дерева. І ось я стою за деревом і думаю: «Це ж наш літак. Нащо ми ховаємося?». То була некерована реакція на рівні інстинктів. Ми, військові, не звикли довго думати: дієш, а тоді думаєш».

Зараз гул літаків Петра більше не лякає, натомість викликає роздратування – і це теж підсвідома реакція: «Я його чую, дратуюся, але можу контролювати цю емоцію».

Ольга Руднєва, керівниця всеукраїнського центру воєнної травми Superhumans Center, на своїй сторінці в соцмережі розповідала, що через місяць після початку роботи центру вирішили вимкнути всі сушарки для рук, бо раптовий звук у замкненому приміщенні призвів до двох панічних атак.

«Ми нормально вклалися тоді в заміну всіх сушарок на паперові рушники, але то було принципово», – написала вона.

Після полону

Бійців, які пережили полон, можуть зачіпати здавалося б дуже звичні для всіх речі. Наприклад, обійми чи загалом будь-який дотик.

«З власного досвіду знаю, що багато з них навіть трохи по-іншому обіймаються, – ділиться Наталя Мельникова. – Попри щирість і приязнь все одно відчувається деяка напруга. Ніби тіло кам’яніє».

Навіть звичайна кардіограма може повернути в травматичний досвід, як розповідає психологиня. Саме через електроди і присоски, які використовують під час процедури, адже у полоні більшість пережила катування струмом. Те саме стосується ін’єкцій – катування голками теж практикують у російському полоні.

Євгена Еккера, який майже три роки перебував у полоні, тригерить звук відкриття металічних воріт або ключів, які повертаються в замку. Це пов’язано зі спогадами про перебування в камері.

«Пам’ятаю воїна, якого звільнили з полону ще в 2014 році. Він погано реагував на раптове світло, наприклад, увімкнувся вуличний ліхтар чи лампа в кімнаті, – пригадує Наталя Мельникова. – Боєць розповідав, що його утримували в підвалі в постійній темряві, а коли відчинялися двері, в камеру потрапляла смужка світла. Щоразу це нічим хорошим не закінчувалося – зазвичай бранців вели на допити».

Ольга Руднєва у своєму дописі в соцмережах також розповідала про потребу створити ще одне меню в центрі воєнної травми Superhumans Center – для тих, хто пройшов полон.

«Вже є меню для веганів і вегетаріанців. Бо воюють і ті, і ті. Є післяопераційна дієта і дієти для людей з травмою обличчя, бо дуже часто пацієнт не може їсти тверду їжу, треба все перебивати в блендері. Вчора отримали запит від хлопців після полону. Вони благають забрати з меню каші. Каші – як тригер. Бо єдине, що вони їли в полоні, були каші», – йшлося у повідомленні.

«Більше не хочу гострих відчуттів»

Запахи також можуть тригерити спогади про війну, адже нюх – потужний інструмент пам’яті. До прикладу, запах диму, згорілої гуми, мастила, певних хімічних речовин тощо. Бувають випадки, коли людина з бойовим досвідом не переносить смаженого м’яса: ні запаху, ні смаку.

“Це пов’язано з пережитою втратою, коли поруч горіли тіла, –- пояснює Наталя Мельникова. – В будь-якій анкеті для участі в ретриті чи реабілітаційному заході для ветеранів я завжди уточнюю особливості харчування кожного. Не лише через особливості стану здоров’я, але й зокрема через можливі тригери. Пам’ятаю хлопців, які казали, що більше не вживають свинину, бо в зоні бойових дій бачили, як свині їдять загиблі людські тіла на полях». 

У декого тригери можуть бути пов’язані з кольорами. Наприклад, психологиня пригадує ветерана, який не міг вдягнути білу футболку, оскільки на війні звик бути «кольору землі» – аби здаватися непомітним для ворога.

Колись ветеран Петро Салама займався екстремальними видами спорту, але після бойового досвіду все, що пов’язане з ризиком і гострими відчуттями, стало для нього тригером. Тому, коли йому запропонували участь у рафтингу для військових і ветеранів, Петро навідріз відмовився.

«Я більше не хочу гострих відчуттів – за останні роки мав їх аж забагато, – каже він. – Також не маю бажання піти постріляти. З мене досить. Настрілявся, насидівся в ямах і болотах. Хочу просто спокою».

Андрій Волик недавно зрозумів, що його тригерить специфічний запах вологих серветок у чорній упаковці – саме такими вони з побратимами постійно користувалися на позиції.

«Був на якійсь події, і хтось приніс саме ці серветки, – розповідає військовий. – Коли відчув їхній запах, у мене почався нервовий стан, з’явилося відчуття, ніби я знову десь у бліндажі. Попросив, аби ці серветки відклали».

Ветерана Сергія Шевчука тригерить пісня «Ой, у лузі червона калина», бо поранений побратим дуже любив цю композицію. Коли чує її зараз, нахлинають важкі спогади.

Вислухайте чи побудьте поруч

Наталя Мельникова каже – якщо з військовим немає тривалого і довірливого контакту, не треба ставити прямі запитання про бойовий досвід на кшталт «чи ти вбивав?», «скільки вбивав?», «як там було на передовій?».

Ветерана Марка з Волинської області виводить із себе, коли йому кажуть «все буде добре». Восьмий місяць боєць лікується в Івано-Франківській  обласній лікарні, за цей час пережив 26 операцій. Воював з 2023 року на гарячих напрямках. Цьогоріч на фронті втратив нижню кінцівку, на іншій нозі має складне поранення.

«Коли цю фразу каже мені військовий, який у схожій ситуації, я нормально сприймаю. Ми наче розділяємо тривогу на двох. Але якщо говорить якась чужа людина, яка й близько не стикалася з такими проблемами, це злить, – ділиться Марко. – «Добре» не буде, бо воно вже є не «добре». Воно буде так, як буде».

Петро Салама додає, що може гостро зреагувати на прояв несправедливості чи нечесності. Якось біля центрального ринку паркувальник не дозволив зайняти порожнє місце, натомість пропустив туди джип.

“Я просто горів від гніву, – каже ветеран. – Паркувальник ще й почав грубіянити. Я ганявся за ним по всій парковці. У мене тоді стався нервовий зрив. І справа навіть не в тому, що паркувальник вчинив нечесно, просто на той момент для мене цей випадок став останньою краплею. Те, на що більшість людей може махнути рукою, ветеран швидше за все не прийме”.

Андрій Волик у цивільному житті вчиться працювати з тим, що викликає тривожність. Найперше послуговується порадами, які дав психолог: аналізувати поточну ситуацію і зважувати, чи дійсно щось наразі може нести якусь небезпеку.

«До прикладу, востаннє, коли наді мною літав дрон, це не викликало тривоги, – розповідає військовий. – Але мене заздалегідь попередили, що літатиме дрон. І я знав хто ним керує. Тобто коли я був готовий до того, що наді мною з’явиться дрон, це вже були зовсім інші відчуття».  

Петро Салама розповідає про маркери, які, на відміну від подразників, дають відчуття спокою багатьом ветеранам у цивільному житті. Наприклад, коли бачить на вулиці людину в берцях чи в характерній кепці: “Це маркер того, що поруч свої. Ми можемо не знати одне одного, але обом спокійно”.

Франківський психіатр, військовий Анатолій Гаргаун каже: не треба ставитися до людей з бойовим досвідом як до травмованих чи хворих. Після двох років служби у бойовій бригаді Анатолій Гаргаун не впевнений, хто більше травмований: воїни чи суспільство, куди вони вертаються. Загалом він радить під час комунікації відстежувати можливі подразники.

«Я би рекомендував цивільним не навантажувати військових своїми оціночними судженнями стосовно ситуації на фронті, – продовжує психіатр. – Насправді це дуже дратує. Так само не варто казати фраз штибу «я тебе розумію». Ви не можете розуміти спектр переживань військового, його бойовий травматичний досвід. Ліпше просто вислухайте чи побудьте поруч».

Наталя МОСТОВА