26-річний ветеран Ігор Саєв на війні втратив двох рідних братів. Обох за одну ніч. Приєднався до лав ЗСУ, аби помститися за них. Каже, саме на війні нарешті зміг осягнути і прийняти болючу втрату. Віднайшовши внутрішній спокій, з сім’єю переїхав до міста, про яке давно мріяла дружина – Івано-Франківська. Тут знайшов себе у ремеслі барбера, пише Галицький кореспондент

Ігор родом із Сумщини. Після смерті батька в 2018 році став офіційним опікуном для трьох братів і сестри. Ігорю тоді саме сповнилося 20 років. Він одружився. Жили всі разом. 18-річна дружина Юля фактично взяла на себе обов’язки мами, вони навіть називали її так – «ма». Дівчині доводилося нелегко, але рятувала атмосфера любові і поваги в родині.

«Найменшій Насті тоді було 10 років, вона дуже любила батька, тому надзвичайно важко переживала втрату, – розповідає Юля. – Ігор крутився як міг, брався за будь-яку роботу, адже на його плечі звалилася шалена відповідальність».

«Дружина тоді стала моїм тилом. Нашим тилом», – додає Ігор. 

Напередодні повномасштабного вторгнення подружжя мало власний магазин вікон та дверей. Справи йшли добре, були свої плани і мрії. А далі вдерлися російські танки. Юля була якраз на третьому місяці вагітності. Бізнес довелося згорнути. Ігор патрулював Суми разом із місцевою теробороною. Згодом переїхали в село до родичів дружини – аби триматися всім разом.

Певний час село перебувало в окупації. Юлиного батька, який возив їжу українським військовим, росіяни забрали «на підвал», але через три дні він зумів утекти з полону.

«За ті кілька днів тато постарів до невпізнання, – розповідає Юля. – Батько завжди виглядав молодшим за свій вік, постійно в формі, займався спортом. А коли того дня ми відчинили двері, то побачили там просто дідуся, посивілого, худющого, виснаженого, він важко дихав і ходив».

Перестав вірити Богові

Молодші брати Сергій і Дмитро тоді служили у Миколаєві. За пів місяця до вторгнення хлопці підписали контракт. Перші тижні вони писали братові постійно те саме: «Кацапи наступають. Все палять. Нам знову треба відходити».

«Пам’ятаю, Діма якось нарікав, що він ще навіть жодного разу не вистрілив з автомата, бо весь час наказують відходити», – розповідає Ігор.

18 березня він отримав від братів останнє повідомлення. Увечері. Саєв написав їм «на добраніч».

«Діма щось відповів, але я не глянув, бо не хотів переривати гру в телефоні, – ділиться Ігор. – А тоді мене страшенно замучила совість, ще подумав: так не можна, це ж брат відписав, якщо не дай Боже щось станеться, я собі цього не прощу. Не знаю чому саме така думка у мене закралася. Мабуть, передчуття. Ми з братами були дуже близькі». 

Тієї ночі Ігор не міг заснути, крутився. Взяв телефон, відкрив новини. «Прилетіла ворожа ракета по військовій частині в Миколаєві»… Саєв зіскочив з ліжка, дрижачими руками набирав рідні номери. З Сергієм не було зв’язку. Дмитро не відповідав. Грудка у горлі з кожною годиною невідомості збільшувалася. Заспокоював себе, що це війна, що хлопці зараз можуть бути на завданні. Ігор пригадує, що молився і просив так, як ніколи доти.

«Після того дня я перестав вірити в Бога. Чи Богові…» – каже ветеран.

Саєв писав волонтерам і телефонував в усі лікарні. Сергія знайшли одразу. Дмитра – аж через чотири дні. Тіла впізнали за татуюваннями – в обох було зображення чорного сонця.

«Поки вели розкопки, ми вірили до останнього, що Діма живий, – каже брат. – Звідти витягували живих хлопців. Ми вірили. Я не міг ні їсти, ні пити, весь час думав: він десь там під завалами, без води, задихається. То були найстрашніші чотири дні в моєму житті. Навіть після упізнання, коли вже їхав з двома гробами, все одно мордували сумніви – може, помилився, може, не вони…».

Брати загинули разом. Тієї ночі Дмитро вирішив хоча б одну ніч поспати не в підвальному приміщенні, а там де й Сергій – у казармі. Хлопці, які вижили після прильоту, спали в підвальному приміщенні.

Брати і мрія

«Після їхньої загибелі чомусь часто згадую фото зі шкільного випускного, де ми втрьох з Сергієм і Дімою. Мені тоді не сподобалося, як я вийшов на світлині, тому в фотошопі відрізав себе від них», – каже ветеран. 

Сергій завжди жив на позитиві, фонтанував енергією, любив бути першим. Спортсмен. Займався біатлоном і легкою атлетикою.

«У нього були сильні руки, – усміхається Ігор. – Навіть у дитинстві. Пам’ятаю його тверде, міцне рукостискання. Але при цьому страшенно ранимий».

Дмитро був домашній хлопчина. Красивий. Високий. Розумник. Жартома його кликали фінансовим магнітом – дивним чином до юнака постійно «липнули» гроші. Повно разів знаходив купюри просто на дорозі, умів легко заробити в соцмережах.

«Навіть, коли приходив до мене в магазин, продажі різко збільшувалися», – сміється Ігор. 

Брати мали мрію – кожен побудує дім один біля одного, аби жили всі поруч зі своїми сім’ями.

Позивний «Суми»

«Коли їх не стало, мені теж хотілося померти, – розповідає Саєв. – Або кудись бігти і кричати. Або мстити. Я вибрав останнє».

Ігор приєднався до війська в 2023 році. Рішення далося важко, адже дружина нещодавно народила. Також чоловік опікувався молодшими братом і сестрою. 

«Я просто не міг не піти воювати. Це відчуття роз’їдало мене зсередини ще від початку вторгнення. Після Бучі, після звірств росіян… Загибель братів стала останньою краплею», – говорить ветеран.

З позивним «Суми» Ігор воював у десантних військах на Донецькому та Харківському напрямках. Каже, саме на війні нарешті зміг прийняти втрату братів.

«Я переосмислив життя, – каже ветеран. – Навчився відпускати близьких людей. Як би безглуздо це не звучало, але за час служби на передовій зумів віднайти внутрішній спокій».

Дружина додає – війна відчутно змінила чоловіка, він став більш рішучим і категоричним, майже не вагається, особливо в побутових питаннях.

Впіймав удачу за хвіст

Після звільнення зі служби Ігор пробував себе в різних справах, але все було не до душі.

«Ми з братами – з бідної родини. Тому ніколи не розмірковували, наскільки подобається робота чи не подобається. Головне було – заробити гроші», – ділиться ветеран.

В останній день роботи в службі таксі Ігор підвіз військового, розговорилися. Той запропонував безкоштовно вивчитися на барбера і працювати в його барбершопі.

«Стригти вмієш? – Ну, у війську стриг хлопців. Ніби вдавалося… – То приходи».

І Саєв прийшов. Вивчився. За три місяці вже напрацював свою клієнтську базу. З часом став одним із професіоналів у Сумах.

Кілька місяців тому після чергового ворожого удару по Сумах і постійних безсонних ночей сім’я вирішила переїхати до міста, про яке давно мріяла дружина – Івано-Франківська.

«Свого часу стежила за блогерами з Франківська, – розповідає Юля. – Вони з такою любов’ю завжди розповідали про своє місто. Воно здавалося таким затишним і красивим. І я не помилилася. Тут нарешті почала нормально спати. Стала спокійною».

Ігор влаштувався у мережу барбершопів, яку відкрив франківський ветеран. Каже, задоволений і роботою, і людьми.

Трирічний Єгор теж щасливий у Франківську. Малий – копія татка. «Розумний і красивий», – сміється батько.

Ігор і Юля досі дивляться одне на одного закоханими очима, тримаються за руки, регочуть з тих самих жартів і крокують в одному напрямку.

«Пам’ятаю, коли ми тільки познайомилися, я подумала, що цей хлопець може вирішити все на світі, – усміхається дружина. – Мені подобалося, що він уміє бачити майбутнє».

«А я коли вперше побачив Юлю, – додає Ігор, – подумав, що впіймав удачу за хвіст. То було кохання з першого погляду».

Наталя МОСТОВА