Відповідальність з’являється не лише тоді, коли когось приручаєш, як мовиться в казці Екзюпері. Може бути й так, що ти сам стаєш заручником обставин, в яких опинився, тому доводиться бути відповідальним. І нічого не вдієш, бо вже такий маєш характер чи таке виховання.

Так сталося з моєю подругою, коли під час навчання і спільного проживання в гуртожитку з іншими дівчатами ті дівчата завели собі хом’ячка. Подруга не надто його любила. Та коли з її сусідок хтось залишив навчання, а хтось просто  на хом’ячка забив, вона відчувала відповідальність і жаль, тому продовжувала доглядати за тваринкою.

Кожному з нас найліпше би було, коли б було можна самому обирати собі оточення і обмежуватися лише власним колом спілкування. Принаймні, здається, що так було б добре, коли щодня доводиться перетинатися з усякими «виродками». І всі вони накладають на тебе ще якусь і ще якусь відповідальність. З одного боку, можна через це дратуватися, з іншого – сприймати як даність. Так чи інакше, якщо хтось у маршрутці спитав, де потрібна йому зупинка, а ти про це знаєш і погоджуєшся підказати, то на тебе відразу лягає відповідальність за цю людину. І якщо раптом ти проґавив, то мусиш себе картати.

Ще більше незручностей з країною проживання. Звісно, можна ізолюватися за міцними стінами дому або за непроникною оболонкою пофігізму. Але ти завжди розумітимеш, що це втеча від самого себе. Тому мусиш жити в соціумі, комунікувати з довколишніми і виправдовувати чиїсь очікування. Ти завжди відповідальний перед своїми рідними, друзями, співробітниками і країною.

Як би смішно останнє не звучало, але ти народився в частині України, де патріотизм – це така ж нормальна річ, як ввічливість чи доброзичливість. Натомість, якщо патріотизму нема, то ні ввічливість, ні доброзичливість тобі не поможуть. Тоді ти втрачений для суспільства. Якщо ти поет, від тебе очікують віршів про рідний край. Якщо ти журналіст, від тебе теж очікують відповідних матеріалів. Ти не можеш просто собі бути.

В такому випадку лишається небагато варіантів. Перше – бути «нормальним», любити Батьківщину на ділі, відмовитися від себе, себто перестати бути егоїстом і присвятити себе іншим. Робити так, як їм добре від твого життя. Хоч і життя стає далеко не твоїм. Але хто сказав, що ти маєш жити для себе? Друге – поламати покладені на тебе сподівання, «зрадити» всіх, хто у тебе «вірив», і стати відщепенцем. Себто одержати статус, з яким навряд чи вдасться комфортно жити в соціумі, який тебе знає і знає, що ти його «зрадив». В будь-якому випадку перспективи сумні.

Василь КАРП’ЮК,

поет, журналіст