Хто цікавився політикою в Україні у 1990-х роках, тому не треба пояснювати, ким був Левко Лук’яненко. Проте за ці кілька десятків років подорослішали й стали свідомими нові покоління, для яких його постать, можливо, не така відома.

Вікіпедія про Левка Лук’яненка пише так: політичний і громадський діяч, дипломат, письменник, юрист і радянський дисидент, учасник національно-визвольного руху, борець за незалежність України у ХХ столітті. За переконання про від’єднання України від Радянського Союзу та її незалежність його відправили до камери смертників як «небезпечного рецидивіста» та засудили до найвищої кари — розстрілу. Пізніше розстріл замінили на 15 років позбавлення волі. Лук’яненка двічі ув’язнювали (1961—1976, 1977—1988). Загалом він провів понад 25 років у тюрмі й на засланні.

Помер Лук’яненко у 2018 році. Йому було 90. Уже через рік, у 2019-му, його близькі створили громадську організацію «Фонд ім. Левка Лук’яненка». «Галицький кореспондент» поговорив із директором організації Захаром Стасівим про Лук’яненка, просвітництво, військо, мову та релігію.

— Захаре, якою була першочергова мета створення організації?
— Ми створили фонд, щоб ідеологічно продовжити життя ідеям Лук’яненка. Передусім нас цікавила просвітницька робота. Він написав багато праць, які потребували популяризації. Адже багато хто знає про В’ячеслава Чорновола, але мало хто — про Левка Лук’яненка.

Значно легше звертатися до органів місцевого самоврядування з проханням назвати вулицю на честь Лук’яненка від імені ГО, ніж від фізичної особи. Та й це не завжди допомагало. Уявіть, ми чотири рази писали звернення до Київської міської ради, щоб внести до порядку денного питання про перейменування вулиці на його честь.

Ну і ще була одна причина: після його смерті з’явилися люди, які назвали себе правонаступниками його ідей.

— Є ризик, що люди можуть перекручувати те, що він писав?
— Так. Наприклад, його похорон прийшли пікетувати представники РУНВіри. Мовляв, він казав, що в українців має бути своя церква, — отже, вони вирішили, що він був їхнім послідовником. Проте це не так. Щоб розуміти, що він мав на увазі, треба дочитати речення до кінця. Він дійсно говорив, що українцям потрібна своя церква та віра, але ці слова кожен трактував по-своєму.

— Ви спілкувалися з ним більше. Як розуміли ці слова ви?
— Після того, як Україна отримала Томос, я займався популяризацією Православної церкви України (ПЦУ): реагував на звернення, супроводжував перереєстрації громад, їхню юридичну підтримку тощо. Я тоді об’їздив усі церкви. І для мене саме Томос став тією об’єднавчою інституцією, про яку говорив Лук’яненко.

По роботі я був і в Івано-Франківську, зустрічався з митрополитом Андрієм. Двадцять років тому Лук’яненко сказав йому, що в Україні має бути українська церква і віра. Митрополит сприйняв це як суперечність православ’ю і жив із цією думкою дотепер. Проте вони просто не зрозуміли один одного.

— Таких прикладів багато?
— Так. От, наприклад, колись Дмитро Гордон у своїй передачі сказав, що єдина людина, яку він точно не запросив би на інтерв’ю, — це Левко Лук’яненко. Мовляв, він антисеміт.

Я намагався знайти в його працях щось подібне, але не знайшов. Так, він завжди ставив у своїх текстах на перше місце українця в Україні. Він не дозволяв ігнорувати тему Голодомору, називав це геноцидом. Можливо, це й ображало деяких євреїв, адже вони звикли просувати саме свою трагедію.

У Лук’яненка є чітка фраза: так само, як і євреї, українці були під гнітом Московії, фашистської Німеччини, а вже в радянські часи проти нації була створена цілеспрямована кампанія.

Коли росіяни говорять, що в них теж був голод, і наводять як приклад Краснодар, вони не уточнюють, що тоді там було багато українців. Голодомор був спрямований на винищення саме української нації — це справді говорив Лук’яненко.

— Ви ставилися до нього як до морального авторитета чи як до старенького дідуся?
— Чесно зізнаюся, що не завжди сприймав його ідеї. Наприклад, він казав, що Росія фізично буде заходити на територію України. Я сміявся. Думав: відсидів багато років — то й перебільшує.

Натомість зараз українці апелюють до Джохара Дудаєва, який пророкував, що Росія піде на Україну, але не звертаються до аналітики Левка Лук’яненка, хоч він свій і говорив це раніше. Просто його постать не така розкручена, і ніхто не займався грамотним поширенням його думок.

Хоча запит є. До Дня Незалежності ми за участі «Сільпо» зробили «Зошит незалежності», який розкупили за лічені дні. Потрібна лише хороша ідея та сучасний підхід. Зокрема, я хотів видати його аудіокниги.

— Розкажіть трохи про його праці. Ви перечитали все?
— Я прочитав багато, але не все, бо він писав надзвичайно багато і складно. Перша його книга — «Сповідь у камері смертників», мабуть, найвідоміша. «Шлях до відродження» — це роздуми про Україну та взаємини з Росією у 13 томах. У 2023 році ми зробили перевидання невеликим тиражем. Окремої уваги варта остання праця — «На позвах», вона про сьогодення. Ми її видали вже після його смерті. Промо не зробили, бо почалася війна, фонд почав допомагати військовослужбовцям, а я з братами пішов воювати.

Лук’яненко писав складно, але це не применшує його досягнень і прагнення достукатися до людей. Також він багато виступав із семінарами та лекціями — студенти любили з ним спілкуватися.

Його часто називають радикальним націоналістом, бо в нас не розуміють, що таке націоналізм. Тому мені хочеться запустити правильну популяризацію республіканської ідеології, прихильником якої він був. Щоб люди знали елементарні речі. Проте слід визнати: до його постаті в окремих меценатів і політиків інтерес з’являється лише перед виборами, а потім згасає.

— Чому політики мають інтерес до постаті Лук’яненка?
— Після того як Левко Лук’яненко, у складі радянської армії, дійшов до Відня під час Другої світової війни, він повернувся в Україну. Потім навчався у Московському університеті, звідки його відправили у Львівську область шпигувати. Проте він швидко зрозумів, що щось не так, і створив клуб вільнодумців. За це його й посадили. Потім він вийшов. У ті часи було багато сексотів, і, скоріше за все, хтось із них його здав, бо як інакше пояснити, що з організації, де було 12 осіб, вісьмох посадили?

А після ухвалення Декларації про незалежність велика кількість дисидентів склала руки — мовляв, добилися свого. А він — ні. Побачив, що «червоні директори» зайшли у парламент, тому продовжував діяльність і говорив, що Росія захоче фізично повернутися.

— Ви сперечалися?
— З ним було важко сперечатися. Він уважно слухав, іноді щось записував, а потім давав контраргументи на все, що ти сказав. Але сперечався лише тоді, коли бачив у цьому сенс.

Наприклад, коли до нього приїхала Надія Савченко перед парламентськими виборами й розповідала, де її тримали й як перевозили, він довго слухав і наприкінці побажав їй удачі. Взагалі не сперечався. А я спитав: «Чому ви так довго її слухали, вона ж половину вигадувала?» Він відповів: «Я ж не дав їй того, що вона хотіла».

— Ваша ГО має права на його праці, і щоб популяризувати чи видавати, треба брати у вас дозвіл?
— Є три засновники: його дружина Надія Лук’яненко та її двоє онуків — я і моя двоюрідна сестра Анна Жуковіна. Зараз війна, і ми не можемо все контролювати, бо фонд займається допомогою армії більше, ніж іншими справами. Проте час від часу до нас доходить інформація, що ім’я Лук’яненка використовують без нашого дозволу.

Хоч просвітництво не менш важливе, адже велика кількість людей слабо розуміє, що таке націоналізм, і плутає його з нацизмом. Націоналізм буває різним — економічним, політичним, культурним. Це ціла грядка понять, які треба пояснювати. Бо в умовах ковіду і повномасштабної війни може статися так, що наші діти виростуть такими ж невігласами, як буряти, які шукають «бЕндеру».

Є ціла когорта людей, які виховують дітей без ідентифікації — досі вчать говорити російською. Зокрема, до Києва та на Київщину приїхала велика кількість переселенців, які не навчають своїх дітей бути українцями. А я бачу, як на вулицях бігають діти 4–5 років і кричать: «Ловіть бандеровців!» Звідки дитина взяла це?

— То у всьому винні переселенці?
— Не завжди. От маю інший приклад: 2023 рік, село під Києвом Хотів. Багато місцевих хлопців пішли воювати. Моя дочка, яка навчається в місцевому ліцеї імені Левка Лук’яненка, розповіла, що їхня вчителька історії повела дітей на екскурсію до могили невідомого солдата. У 2023 році! І це за день після того, як у селі ховали хлопця, який навчався в цій школі й загинув у російсько-українській війні.

Це був для мене тригер. Ми виграємо війну, але можемо програти майбутнє, бо наші діти не знатимуть історії. Чому вона десятки років учить одне й те саме? Що вона каже дітям, коли веде їх на ту могилу?

Я приїхав поговорити з директором раз, вдруге, а на третій — ми зібрали підписи, і її таки звільнили. Прийшов молодий учитель, який займається з дітьми інтерактивно, і все налагодилося. Але треба було побачити проблему й зайнятися нею.

— Питання мови — це проблема цивільних?
— Це питання всіх, і не лише тих, хто в Україні, а й тих, хто за кордоном. Мова тебе визначає. Європейці думають, що ти «рускій», і росіяни теж. Вони рахують своїх саме за мовою.

Ірині Фаріон колись казали, що в окопах є російськомовні, тому не варто піднімати це питання. Але ж в окопах є й алкоголіки, і наркомани. То що тепер — колотися і пиячити? Армія — це зріз суспільства. Іди з ними в окоп, тоді відстоюй своє право матюкатися «на руском».

Гляньте: от «Кракен» перейшов на українську. І це харківський спецпідрозділ, образ якого довго використовували, щоб показати «російськомовних патріотів».

Проте треба розуміти, що на війні хлопці інтегруються. Так, є роти, де говорять російською, бо таких більше. От мій брат Остап усе цивільне життя говорив українською, а потрапив у бердянську роту, стояли між Дніпром і Запоріжжям — то приїжджав додому, «балтав» їхніми словечками. Потім потрапив у підрозділ, дотичний до «Правого сектору», і зовсім змінився. Зараз служить у «Десятці» — говорить уже, як у Коломиї. Багато що залежить від середовища. Так воно працює.

— То що робить зараз ваша організація?
— Ми перейшли на лобіювання інтересів конкретних бригад. Якщо потрібно РЕБи, антени, пересувні бані, кабелі чи машини — до нас звертається рота або військова частина, а ми звертаємося до великих фондів, які все це купують і передають військовим. Це почалося ще у 2022 році, коли запускали службу капеланства й треба було пошити форму для 1500 капеланів. Я завжди розумів, що співпраця з ПЦУ потрібна, тому вписав цю взаємодію у статут фонду.

Бувало, що з ГУР зверталися, щоб допомогти з контактами монахів. Бо були такі, що перейшли на нашу сторону і показали, де була зброя. Загалом ми допомогли провести три операції з евакуації цивільних. Була історія з бразильцями: приїхали, не знали ні української, ні російської, ні англійської. Ми дали їм супровід до точки «Б», а вони зникли. Шукали й визволяли саме завдяки церковній дипломатії. Щоб ви розуміли: ми втратили їх у Слов’янську, а витягнули — з боку Сум.

— Тобто ваша колишня робота в ПЦУ допомагає й досі?
— Так, у мене залишилося багато контактів. Але з церквою треба вміти говорити. Я — капелан 78-го окремого десантно-штурмового полку й бачу, що часто у ЗСУ не хочуть розуміти, що капелани —це не «непотріб». Вони — авторитетні люди. У декого було по кілька парафій, поки вони не вступили до сил оборони, а їх із самого початку служби зводять нанівець. Це те, з чим теж ще треба працювати.

Розмовляла Тетяна Соболик