На початку франківської “стометрівки”, якщо рухатись від вокзалу, є невелике затишне кафе «Рената». Цю назву заклад носить ще від початку незалежності, але шанувальники вперто називають його «Короваєм». Радянський магазин-кафе «Прикарпатський коровай» пропрацював на цьому місці усього кілька років, але зажив собі такої слави, що сьогодні на його честь створюють спільноти у соцмережах.

 

 

«Прикарпатський коровай» урочисто відкрився 9 травня 1985 року у будинку №30 на  вулиці Незалежності. У перший же день стало зрозуміло, що «Коровай» – це, як би тепер сказали, бомба! Такого закладу в Івано-Франківську ніколи не було. Не хлібний і не кафе – щось цілком нове. Височезне приміщення, від підлоги до стелі оздоблене деревом, багатство різьби, розписані тарелі, розкішні гуцульські люстри, а в центрі — справжня кахельна піч, у якій «грівся» український коровай. Ліворуч від печі стояли булочки, а праворуч – торти. Фірмовий авторський стиль відчувався у всьому – від оздоблення до уніформи працівників. Одяг продавчинь тішив око вишиваними елементами і віддалено нагадував український народний стрій.

У першому в місті фірмовому магазині булочних виробів голова йшла обертом від пахощів щойно спеченої здоби. Продавали сайки, слойки, калачі, штріцлі, бублики, рогалики, рулети, але найбільше розбирали невеликі слоєні булочки з різними начинками, які покупці одразу нарекли «малютками». Торти «Чорнослив», «Перлина» та «Горянка», рецепти яких були розроблені спеціально для «Прикарпатського короваю», одразу стали улюбленими. «Ми продавали по 3-4 тисячі “малюток” щодня, а торти – тоннами», – пригадує один із керівників «Короваю», директор кафе «Рената» Микола Кубішин. – Перед Новим роком та Восьмим березня черга за тортами стояла до стіни протилежного будинку на “стометрівці».

У «Прикарпатському короваї» почали впроваджувати модні методи роботи з покупцями – торти продавали ще й з аукціону перед входом у магазин. «Ліцитатором першого аукціону тортів був журналіст Роман Фабрика. Тоді у Франківську долари ще не ходили, а він продав комусь торт за 1 долар. Це була велика дивина», – розповідає Микола Кубішин. У цьому ж будинку через під’їзд працювало кафе від «Прикарпатського короваю», де можна було з’їсти солоденького та випити кави, соку чи молочного коктейлю (сьогодні там магазин мобільних телефонів). До 1985-го року на місці цього кафе працював центральний горілчаний магазин. Горілка, як не дивно, й надихнула на створення «Короваю».

«Горілчаний магазин муляв око владі. Щоб відвернути людей від горілки і прищепити їм хоч трохи культури, тодішня міська влада вирішила припинити продаж алкоголю, а на його місці зробити магазин та заклад громадського харчування», – розповідає Василь Коробчук, автор інтер’єру «Прикарпатського короваю». Влада звернулася в художньо-виробничий комбінат і доручила Коробчуку придумати такий заклад, а згодом розробити його інтер’єр. Чому магазин у гуцульському стилі? «Тоді це була модна тенденція. Але я зробив те, що було мені близьке. Ідея народилася одразу, бо це було те, що я знав з дитинства, що заклали батьки. Я сам родом із Коломиї, а вчився у Косові, тому іншого й бути не могло. «Прикарпатський коровай» – це наші корені», – каже Василь Коробчук.

Автор інтер’єру зауважує, що владі спершу не сподобалася ідея мурувати піч, але він переконав: оскільки весь дизайн крутиться довкола ідеї випічки хліба, то піч конче мусить бути. Інакше як пояснити дітям, звідки береться хліб? “Хотілося показати національні традиції випічки хліба і повернути людей у теплі часи дитинства, коли була піч і батьки пекли коровай”, – зазначає він. Над інтер’єром працювали найкращі митці художнього комбінату. В результаті «Прикарпатський коровай» відкрився як суто український заклад із галицькими та гуцульськими мотивами в оздобленні. Обіграні в інтер’єрі народні елементи виглядали настільки сучасно й оригінально, що «Коровай» дуже скоро став візитівкою Прикарпатського краю.

Заклад настільки полюбився людям, що, природно, розрісся у мережу. В Івано-Франківську «Короваї» з’явилися на вулиці Мазепи, Вовчинецькій, Хоткевича, у мікрорайоні Пасічна. Фірмовий «Прикарпатський коровай» також відкрили у Києві та Новгороді. Кожен магазин був ексклюзивний, у кожному автентична різьба, ковані елементи, гобелени та панно, які робилися від душі і з любов’ю до традиції. Не дивно, що ці заклади привабили до себе прикарпатських митців.

У 1991 році «Прикарпатські короваї» припинили існування. Центральний заклад на “стометрівці” переробили під кафе «Рената». «Ця назва політична. Тоді почалися демократичні перетворення в Україні, а «Рената» означає «відродження», – пояснює Микола Кубішин. Кахельна піч у кафе займала багато місця, тож її розібрали. Інтер’єр «Ренати» за 20 років зазнав кількох перетворень, але у ньому досі зберігається старий дух «Короваю». Атланти, які тримають дашок балкона над входом, навпаки помолодшали. Пан Микола зізнається, що йому було боляче, коли люди фотографували будинок-пам’ятку архітектури, окрасою якої були облуплені фігури з відбитими руками. Підприємець відреставрував атлантів власним коштом, за що отримав подяку від міської влади.

 

Дерев’яні панелі, різьба та гуцульські люстри в кафе залишились незмінними, але сьогодні гуцульський стиль розбавляє плазмовий телевізор, ламінат, стільці у «віденському стилі» та дешева копія картини епохи Відродження на місці намальованої колись Василем Вільшуком сценки з життя Довбуша та Дзвінки. Дивовижно, що ці пертурбації не знищили тієї атмосфери тепла та затишку, закладеної творцем первісного інтер’єру.

Цікавим уже сучасним рішенням стала серія фотографій Івано-Франківська на місці керамічних тарілочок. Ці фото, вже також раритетні, зроблені легендарним Степаном Назаренком, цілком природно влилися в обрамлення різьблених панелей. Назаренко частенько заходив на каву в «Ренату», планував доробити ще кілька міських знімків, але не встиг.

У «Ренаті» ніколи не буває порожньо. Чимало постійних відвідувачів – творча інтелігенція. Готуючи матеріал, ми зустріли у «Ренаті» одразу двох шевченківських лауреатів – поета Василя Герасим’юка та скульптора Василя Вільшука, автора інтер’єру облмуздрамтеатру. «До нас ходять всі художники, письменники, журналісти і скульптори», – сміється бармен Олена. Жінка перелічує кількадесят прізвищ. У кафе пишаються тим, що сюди на каву забігала Ольга Сумська із чоловіком, не раз бував Олег Тягнибок, частим гостем є відомий актор Сергій Романюк.

У кафе досі продаються булочки-“малютки” по 2 гривні 50 копійок, але сьогодні вони губляться серед різноманіття інших страв: деруни, вареники, голубці, чанахи, грибна юшка. Усе дивовижно дешеве як для закладу на «сотці». Справжня втіха для жінок – кілька ґатунків домашнього сирника, желейних десертів та вафельних тортів, яких вже майже ніде у місті не зустрінеш. Не менша втіха – кава за 6 гривень. «Намагаємося тримати низькі ціни, бо розуміємо, що сьогодні ми є чимось на зразок соціального кафе», – зауважує Микола Кубішин. Родзинкою закладу стала соціальна закуска – «фасолька». Так відвідувачі називають простий, але смачнезний салат з квасолі й тушеної моркви, заправлений майонезом та часником. Нерідко можна почути, як компанія збирається «у «Коровай» на фасольку». Усі ці смаколики готує той самий колектив, який працював у «Короваї».

У майбутньому «Ренату» чекає ще кілька ремонтів і зміна назви. Гуцульські елементи залишаться, але вже у новому звучанні. Власник проводить своєрідне опитування серед відвідувачів стосовно нової назви. Є різні варіанти, але як цей заклад не назвуть, люди, певно, так і ходитимуть – у «Коровай».

 

Наталка ГОЛОМІДОВА

 

Василь ВІЛЬШУК, скульптор, лауреат Шевченківської премії:

«Серед друзів і знайомих ми це кафе далі називаємо «Коровай». Цей бренд як започаткувався, так і засів у голову. Бо це ім’я має значення. Це знак. Тому змінювати його не варто. На початку важко вгадати з іменем, щоб воно прийнялося. Якщо зерно правильне, то воно приймається.

Будь-які спогади – це дзеркало, в яке ми дивимося. Що ж то було? З чого все створилося? Спогади прагнуть наповнення чимось затишним, менш турботливим. Заклади, де люди зустрічаються і де є дотики спілкування, формують той стан приємних спогадів. Цей заклад є досить активний у створенні такого затишку. Тут немає якоїсь вигаданої, нарочитої помпи, все просто, всі знайомі і всі, як рідні. Колектив свій, домашній – це найважливіше у будь-якій сфері. Дуже добре, що власник зумів утримати всіх цих людей. Оці рукавички-метелики – може, десь так і треба, але там тоді все дорого. А це таке творче кафе, просте.

Тут зараз є багато недоречностей в інтер’єрі, це така циганщина, але це домашнє кафе. Тут, швидше, не інтер’єр, а людські стосунки відіграють найбільшу роль. Оточення лише сприяє цій приємності. Імітація гуцульського стилю, багато дерева – це було тепло прийнято відвідувачами. Податкова, зброярі, усі сусідні установи, митці. Ми ніби й маємо своє кафе «Пан Арт», але ніхто туди не ходить. Чому – пояснити важко. Ті самі ціни, а чому не ходять? Ніби заворожено. Не поясниш. А сюди йдуть. Стільки років минуло, а люди звикли і ходять дотепер.