«Куку-Шанель» – авторський проект солістки, музичного фольклориста Марії Кудрявцевої. А ще Марія співає у фольклорному ансамблі «Божичі» та проектах Олега Скрипки — «Ле Гранд Оркестр» та «Чоботи з Бугая». Тривалий час вона займалася збором і записом пісень, які передавалися тільки з вуст в уста.

З «Куку-Шанель» все інакше. Цей проект – лірико-іронічні пісні на тексти «мережевих» поетів. Це втілення давньої мрії артистки – вдягнути глибокі, нетривіальні вірші у тонкі та душевні мелодії. «Куку-Шанель» – це «chanson» в найсправжнішому, первісному, небрутальному сенсі цього слова. Ця музика – наче добре вино із ностальгійно-знайомим присмаком. Пити «залпом» не рекомендується. Після відкорковування варто дати «надихатись» повітрям…

 

– Маріє, ти співаєш у надзвичайно різних проектах – від чистої автентики в «Божичах» до надзвичайно стильного міського шансону в «Куку-Шанель». Така універсальність – це що? Спроба намацати щось ідеальне, відкритість до будь-яких експериментів чи щось інше?

Я вважаю, що по-справжньому творчій людині замало місця в одному жанрі або стилі. Чи, може, то я така “вітряна жінка” (посміхається). Мені хочеться спробувати себе в різних амплуа. Це – як різні ролі в театрі грати. Є такі люди, що все життя грають самих себе або не виходять за межі одного образу. А мені так жити нецікаво. Але мої творчі проекти інколи вичерпують себе, а деякі, як, наприклад, «Божичі», залишаються на все життя. Цього року виповниться 14 років, як ми разом.

Звичайно, ніщо не вічне. І ніхто, навіть я сама, не можу сказати, що от «Божичі» – то назавжди. Людина, особливо творча, весь час перебуває у русі, постійно росте, змінюється. Я можу відповідати лише за сьогоднішній день. Тому, як на сьогодні, то саме «Куку-Шанель» – найбільш рідний мені проект. В його межах я маю можливість бути різною. Це мій театр, де я сміюсь і плачу, де я лірична, егоїстична, іронічна, серйозна та дуркувата. Тобто «Куку-Шанель» – це я, найбільш повно виражена. От!

– «Божичі» – це ансамбль, який пропускає через себе прадавні енергії народу. Що відчуваєш ти, міська людина, співаючи цей матеріал? Ти могла би це якось описати?

Звичайно! Ти дуже правильно сказав, що народна музика  – це, насамперед, пропускання через себе отих прадавніх енергій. І в них – сила силенна. Я інколи навіть впадаю в такий легкий транс від того, що відчуваю. Енергетично – це найсильніша музика, найпотужніше мистецтво з мені відомих. Бо ніякий хард-рок, ніякий музичний супер-“ваговик” не вміщає в собі ту справжню прадавню силу Землі, силу наших предків. А вони в нас були неабиякі. Такого фольклору, як в Україні, не існує майже ніде. Мені за силою внутрішнього впливу близькі лише грузини з їх поліфонією.

Але в мене був цікавий шлях до фольклору. Я й справді міська людина. Мої батьки самі жителі міста. В нас ніколи не було родичів з села. І я ще з дитинства дуже заздрила своїм подругам, які мали бабусю чи дідуся в селі. Але коли раніше ще з вікон на свята лунали народні пісні, я мамі казала: “Ненавиджу ці народні волання. І як можна таке співати?” А зараз вже і не почуєш у Києві з відкритих вікон народну пісню. Бо і вікна вже звуконепроникні, і люди такі самі. Та й з радіо лунає “шопопало”. Але коли вперше від Алли Загайкевич, яка співала в «Древі», я почула записи рівненських бабусь, то просто ледь не зомліла. Бо ніколи навіть не здогадувалась, що такі неймовірні складнощі, красу та силу можуть з себе видобути люди без музичної освіти, які живуть в селі. То від того часу для мене жителі села, особливо співочі, – то вже небожителі, янголи, святі, до яких мені, людині асфальту, рости і рости.

– А чому, на твою думку, саме в Україні чи в Грузії це наскільки потужно проявляється?

То вже, мабуть, якісь містичні речі. В нас просто такі унікальні землі. Такий народ. Мабуть, симбіоз історичних, географічних та взагалі божественних причин. У грузин є легенда, чому їхня країна така особлива. Вони кажуть, що коли Бог роздавав землі, лише грузини не прийшли, бо в цей час веселилися, співали пісні та пили вино. І коли нарешті схаменулися та прийшли до Бога, Бог сказав, що вже все роздав і ніц не лишилося. Але потім почухав свою Божу потилицю і сказав, що є лише те, що він припас саме для себе – і подарував грузинам ту землю. Гадаю, що про Україну можна сказати те саме.

– То чого ж у нас при такій енергії і потузі так все не слава Богу? Це не про політику питання.

Бо люди “згівнилися”. Нема нічого святого за душею, та й душі ті продані. Мені навіть нічого додати, самі емоції.

– Повернемось до радісного. «Куку-Шанель» – це логічний розвиток від гурту «Сонцекльош». Ви з Оленою Грозовською пішли двома різними дорогами, і тепер є дві прекрасні групи. А взагалі, яким було розлучення?

Не можу казати за двох. Але для мене це дуже логічна розв’язка “сонцекльошової” історії. І досить типова. Таких прикладів в історії різних колективів багато, коли солістки розбігаються по різних проектах. Бо затісно двом творчим людям на одній сцені, мабуть. То я теж дуже радію тому, що тепер маю свій проект. Сподіваюсь, що Олена теж не сумує. Хоча не можу сказати, що ми розбіглися красиво. Було всяке. Але про це навіть не хочу згадувати. Бо все вже в минулому. І тепер у мене є найкращі в світі музиканти і творчість, в якій я реалізую свої найпотаємніші мрії.

– Ви недавно мали концерт у Москві, зараз плануєте тур Росією. Чому, на твою думку, виходить, як завжди: справжні якісні артисти потрібні більше десь, ніж удома?

Це, на жаль, вже традиція в нашій країні. Така сама історія була з “Гайдамаками”, коли вони ще були разом.

Їх почути в Україні було майже неможливо, і визнання вони здобули насамперед за кордоном. Чому нас полюбили саме в Росії – для мене загадка. Бо ми гурт новий, який поки що за межі України майже не виїздив. Але за кількістю скачувань пісень та активності в інтернет-мережах видно, що в Росії та на Заході ми більш популярні. У нас ще не вийшов дебютний альбом, але в Україні пісні майже не лунають з радіохвиль, а в Польщі в хіт-параді з 40 гуртів з усього світу ми чомусь отримали перше місце, причому завдяки інтернет-голосуванню. Для мене це диво.

– Ти якось сказала, що музика у вас чорно-біла, маючи на увазі радість і сум. Ти взагалі й життя так сприймаєш?

Наш перший подвійний альбом теж буде чорно-білим… Ну, по-перше, в мене все життя пов’язане з клавішами роялю. То, мабуть, інші кольори не було часу помічати (сміється). Але якщо вдаватись у філософію, то модель життя десь такою для мене і є. Напівбіла-напівчорна. Але я людина, яка майже весь час посміхається. Мабуть, дурна чи божевільна. У мене навіть куточки губ такі мультяшні від цього. Тобто я будь-які життєві каляки-маляки врешті-решт перетворюю на радість та (не люблю цього слова) позитив. То, мабуть, якийсь саморегулювальний захисний механізм спрацьовує. Завжди так було. Це не є результатом якихось внутрішніх переконань чи роботи над собою. Просто я по-іншому не вмію. Тому, певно, я і закохана в івано-франківський Оркестр Радості та Щастя «Перкалаба». Бо це чи не єдиний гурт, який зі мною резонує та є неймовірно близьким по духу. Якщо б я була чоловіком, то створювала б музику, саме таку, як «Перкалаба». Це не реверанси. Це моя правда та гордість за них.

– Хто чи що має найбільший вплив на твою творчість?

Скажу банальне. Я надихаюсь людьми. Я “западаю” на людяність. Мабуть, її так мало лишилося, що я, як наркоман, намагаюся підсвідомо знайти людей, які є просто людяними. І кожного разу зустріч з такими людьми або їх творчістю виливається в пісні. Бо неможливо не написати про ті враження. Тобто немає в світі нічого важливішого за Людяність, Щирість, Радість та Щастя. Тільки вони можуть стати інгредієнтами для справжньої творчості. От. Напафосила (сміється).

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ