Вона працює, народжує, воює — і має усміхатися.

Радянська пропаганда називала це силою. Насправді це була система контролю, у якій жіночу витривалість перетворили на ресурс держави, пише “Звістка”.

Так народився один із найстійкіших радянських міфів — про “сильну жінку”, яка не потребує підтримки.

Ідеологічна формула: праця + материнство

Радянська ідеологія поєднала два ключові образи — жінки-трудівниці і жінки-матері. У цьому поєднанні крилася суперечність: від жінки вимагали бути одночасно рівною у виробництві й підлеглою в побуті.

Історикиня Катерина Кобченко пояснює, що радянська політика щодо жінок мала передусім мобілізаційний, а не визвольний характер:

«Емансипація жіноцтва, зокрема мобілізація жіночих ресурсів у соціальній та економічній сферах, у подальшому спричинила масову участь радянських жінок у подіях Другої світової війни. Гендерна політика більшовиків була тісно пов’язана з розпочатими ними соціально-економічними перетвореннями і була не стільки наслідком власне жіночого руху, скільки впроваджувалася “згори” у межах реалізації радянського модернізаційного проєкту».
— Катерина Кобченко, Жінки як військовий ресурс тоталітарної влади (СРСР 1930–1950-х рр.), Журнал українських студій ДонНУ імені Василя Стуса, 2021, с. 61.

У своїй дисертації дослідниця Кетрін Пікворт підкреслює, що радянська пропаганда прагнула показати жінку «здатною поєднувати ролі дружини, матері, робітниці та громадянки радянської спільноти — не пояснюючи, як саме розв’язати напругу між цими ролями».— Katharine Pickworth, Constructions of the Soviet Woman’s Image, University of Canterbury, 2019,

Образ у медіа: від воєнних плакатів до журналу Soviet Woman

Під час Другої світової війни жінка стала уособленням подвійного фронту — внутрішнього і зовнішнього.
На плакатах вона то тримає молот, то перев’язує поранених, то стоїть з автоматом поруч із червоноармійцем.

Дослідниця Тінатін Барбакадзе у праці «Ідеологія, гендер і пропаганда в Радянському Союзі» аналізує, як радянські плакати часів війни формували політичні смисли через жіночі образи.
Вона зазначає:

«Можна сказати, що образ жінки став важливим інструментом пропаганди.»
— Тінатін Барбакадзе, Heinrich Böll Foundation, 2021, c. 23.

Таким чином, жінка ставала не лише героїнею, а й носійкою державного наративу — її праця, тіло й навіть емоції використовувалися як інструменти ідеології жертовності та сили.

Як під час війни, так і в післявоєнні роки, жіночі образи лишалися носіями пропаганди. Після війни радянська влада продовжила формування нового жіночого ідеалу через медіа.
Журнал Soviet Woman, який виходив російською, англійською та французькою мовами, мав показати світу, що жінка у СРСР «щаслива й реалізована».

Як показують матеріали Soviet Woman Digital Archive, героїнями публікацій ставали інженерки, льотчиці, лікарки, доярки — ті, хто уособлював ідею радянської «модерної жінки».
Вони працювали на заводах, навчалися у вишах, але поруч завжди залишалися діти, хата, ідеологічна лояльність.

«Вона не просто працює — вона будує майбутнє», — йдеться в матеріалі Совєтской женщіни, №42 за 1952 рік.

Цей архівний фрагмент чітко демонструє, як пропаганда романтизувала виснаження. Жінка могла бути героїнею лише тоді, коли відмовлялася від власних потреб.

Контроль над тілом: коли материнство стало політикою

Американська дослідниця Гелен Лапідус у праці Stalin’s “New Soviet Woman” зазначає:

«Хоча радянські жінки, безперечно, мали більше прав і можливостей, вони були позбавлені і рівності, і свободи, адже більшість сталінських політик щодо жінок, попри їхній “егалітарний” вигляд, були спрямовані на мобілізацію їх задля потреб національної економіки та підготовки країни до війни».

— Helen Lapidus, “Stalin’s ‘New Soviet Woman’”, Advances in Historical Studies, 2019, c. 352.

Таким чином, сила переставала бути моральною рисою — вона ставала державним обов’язком.

Репродуктивне насильство в союзі: підпільні аборти, закон і тиск

У 1936 році радянський уряд заборонив аборти, дозволивши їх лише у випадках загрози життю чи тяжких захворювань матері. Заборона супроводжувалася суворими кримінальними санкціями як для виконавиць процедури, так і для жінок, що її робили нелегально.

Ця політика була частиною державної демографічної стратегії — відродження народонаселення після втрат війни й індустріалізації, де жіноче тіло розглядалося як ресурс для продовження «народження держави». Після ухвалення декрету держава розгорнула масштабну пропагандистську кампанію, яка зображала аборти як «наступ на материнство» і «антисімейну поведінку».

За спогадами дослідників і свідченнями очевидців, жінки змушені були вдаватися до підпільних, небезпечних абортів — у нестерильних умовах, із травмами, інфекціями або навіть смертельними наслідками. У науковому журналі The Case of the 1936 Decree “In Defence of Mother and Child” згадується, що багато жінок визнавали свій аборт навіть всупереч закону — свідченням того, що заборона лише поглибила кризу, а не усунула її. За спогадами деяких досліджень і історичних свідчень, жінки змушували вдаватися до підпільних, небезпечних абортів — у нестерильних умовах, із травмами, інфекціями або навіть смертельними наслідками. 

Свідчення лікарень: біль, сором і тиша

У пізньорадянських лікарнях аборти були формально дозволені, але атмосфера навколо них залишалася репресивною.
Гінекологиня, яка проходила інтернатуру у 1980-х, згадувала:

«У коридорі, що пахнув хлоркою, стояли жінки з переляканими очима — одні вперше, інші вже звикли, зробивши по десять чи п’ятнадцять абортів. Дехто навіть жартував, щоб приховати страх».

Аборт залишався «ганебною» процедурою, навіть для заміжніх. Пацієнтки проходили принизливі опитування, а лікарі не приховували зневаги. У картках великими літерами робили позначку «на аборт» — аби всі бачили.

«Що ти там бормочеш? Аборт боїшся? Привикнеш, моя мила. Гуляти всі вміють, а як до діла — сльози», — згадувала журналістка, яка особисто пережила процедуру в одній зі столичних клінік наприкінці 1980-х.

У більшості лікарень операції проводили без наркозу — максимум робили укол новокаїну. Пацієнтки стогнали й кричали, але замість підтримки чули гучне радіо, увімкнене на повну, аби заглушити біль.

«Здавалося, наркоз робили лише для того, щоб не було сил голосно стогнати», — згадувала інша жінка.

Після процедури жінку часто навіть не запитували про самопочуття — просто відпускали додому.
Попри формальну легалізацію, підпільні аборти не зникли. Через страх осуду, нестачу контрацепції й недовіру до медицини жінки продовжували звертатися до «самодіяльних лікарів» або робити процедуру самостійно. Наслідки — кровотечі, інфекції, безпліддя, смерть.

Ці історії не про медицину — це свідчення системи, де жіноче тіло залишалося полем контролю, а біль — частиною державної дисципліни.

У цьому сенсі репродуктивне насильство в СРСР — це не просто законодавче обмеження, а форма контролю над жіночим тілом, яка впливала на здоров’я, вибір і життя сотень тисяч жінок.

Психологічна ціна “залізної жінки”

Психологи відзначають, що уявлення про «жіночу силу» формуються не лише культурно, а й соціально — через поділ праці, традиційні ролі й очікування.
Як пояснюють Венді Вуд і Аліс Іґлі, «Культурні уявлення про гендер фактично формуються з того, що люди спостерігають за діяльністю жінок і чоловіків у своєму суспільстві. Оскільки цю діяльність визначає чинний поділ праці, культурні уявлення про риси статей загалом випливають із поділу праці… Саме відповідні висновки, які люди роблять щодо чоловіків і жінок, є джерелом гендерних ролей».
— Wendy Wood & Alice H. Eagly, “Biosocial Construction of Sex Differences and Similarities in Behavior”, Psychological Bulletin, 2012, vol. 128(5), p. 699–722.

Таким чином, міф про «сильну жінку» — це не лише культурний, а й соціальний конструкт, який десятиліттями відтворювався радянськими моделями поведінки: працювати, виховувати, витримувати.

У дослідженні Evolution of Gender Research in the Social Sciences in Post-Soviet Countries дослідниці Заліна Катєєва, Назіра Дуррані, Зауре Ізекенова та Айгерім Рахімжансова підкреслюють:

«Гендерна рівність у пострадянських країнах досі залишається викликом, оскільки традиційні гендерні ролі все ще глибоко вкорінені у суспільній свідомості».
— Kataeva Z. et al., Scientometrics, 2023, vol. 128(3), p. 1639–1666.

Ці патерни й сьогодні змушують жінок вважати, що слабкість — це поразка, а мовчазна витривалість — чеснота. Саме тому «залізна жінка» стала не символом сили, а й ознакою виснаження, що передається з покоління в покоління.

Жінка в росії: між спадком ссср і новою консервативною ідеологією

Якщо радянська пропаганда створила жінку як ресурс, то сучасна росія знову використовує цей образ — тепер під гаслом традиційності.

Сьогоднішня позиція жінки в росії — це суміш реліктів радянського минулого та відродженого культу «традиційних цінностей». У добу ссср жінка активно входила у виробництво й суспільне життя: вона працювала на заводі, одночасно виховувала дітей, тобто виконувала роль «дружини-робітниці-матері».

 

Після розпаду ссср і особливо в сучасній росії відбувся «реверс» — показове збереження гендерної рівності супроводжується нав’язуванням уявлень про жінку як хранительку домашнього вогнища. 

Ця подвійність — «працюєш як чоловік, живеш як жінка» — у поєднанні зі зростаючою пропагандою «традиційних сімейних цінностей» створює атмосферу, де незалежність і професійна самореалізація жінок подаються радше як виняток, ніж норма. Як зазначено в дослідженні The Moscow Times:

«Гендерні ролі та функції дуже чітко підтримуються в російському суспільстві… Коли жінки молоді, вони найбільше цінують свою зовнішність, але до тридцяти років вони визнають, що найважливіша якість жінки — це бути гарною домогосподаркою.».

Таким чином, спадок радянської моделі, де жінка була «ресурсом держави» (праця + материнство), не зник — він лише набув нового вигляду. У нинішній російській політиці жінка знову має насамперед народжувати, берегти сім’ю й підтримувати державний порядок, тоді як її професійна чи політична роль лишається другорядною.

Сьогодні жінка в росії живе між офіційною рівністю й реальною нерівністю: права записані в законах, але суспільні очікування продовжують зводити її силу до покори та служіння.

Боротьба за рівність у сучасній Україні

На відміну від радянської та російської моделей, український жіночий рух народився не завдяки, а всупереч союзній ідеології. Саме це відрізняє нав’язану силу від усвідомленої.

Після Революції Гідності він отримав нову силу й зміст. Якщо колись рівність була державним гаслом без вибору, то тепер — це вибір самих жінок. Вони створюють громадські ініціативи, просувають законодавчі зміни, беруть участь у формуванні політики й публічного дискурсу.

За даними UN Women Україна, у 2024 році жінки займали понад 21 % місць у Верховній Раді та близько 30 % у місцевих радах. Громадські організації — Марш жінок, Жіночий ветеранський рух, Gender Stream, ЮрФем— активно впливають на публічну політику: домоглися ратифікації Стамбульської конвенції, просувають рівний доступ до військових посад і боротьбу з домашнім насильством.

Аналітики Heinrich Böll Stiftung Ukraine відзначають, що війна лише посилила громадянську активність жінок — від захисту прав ветеранок до участі в програмах відбудови та місцевого самоврядування. Згідно з опитуванням KIIS / NDI 2024, більшість українців підтримують ідею рівних прав жінок і чоловіків у політиці, армії та бізнесі.

Як підкреслює дослідження CSIS (2023), роль українських жінок у суспільстві трансформується: вони вже не лише “символи стійкості”, а й суб’єкти рішень, які змінюють державу зсередини.

Образ «сильної жінки» пройшов довгий шлях — від інструменту пропаганди до усвідомленої ролі в сучасному суспільстві.
Сьогодні він поступово втрачає ідеологічне навантаження й набуває людського змісту — права на вибір, рівність і самоповагу.
Та справжня рівність — це ще не доконаний факт, а процес, який вимагає постійного переосмислення — і сміливості не повертатися назад.