Ігор Гуменяк пішов воювати добровольцем. Через деякий час він потрапив у полон. Змінювалися в’язниці, умови, «вертухаї», харчування тощо; не змінювалася лише надія повернутися додому. У травні цього року він потрапив під обмін і вийшов з полону, нині — на реабілітації. Сьогодні, згадуючи все пережите, він каже, що найбільше боліло не ставлення ворога — з ним усе зрозуміло, — а ставлення «своїх». Про весь шлях він розповів читачам «Галицького кореспондента».

Шукали іноземців

Ігор працював інженером в Івано-Франківському КП «Водоекотехпром». Перші два місяці служив у ТрО, потім виїхали на схід. Там трохи стояли на першій лінії, трохи — на другій. У травні заїхали на позиції в Гуляйполе. Бригада там стоїть і дотепер, але Ігор — ні: 28 грудня 2022 року він потрапив у полон.

«Сидиш в окопі й чекаєш їхнього наступу, — пригадує військовослужбовець. — Ми мали міномети, браунінг, СПГ, але цим важко захиститися, коли по тобі працює артилерія. Копали окопи так, щоб було куди відкотитися: з одного боку в інший — відстань може бути 300 метрів, і ти під час обстрілу просто біжиш».

За його словами, ворог зайшов грамотно: цілу ніч падав дощ, вони підкралися збоку, пролізли в нішу, а зранку почали наступ. Він стояв на позиції, прийняв бій, встиг попередити своїх, але за кілька хвилин уже був у полоні. Їх було десь восьмеро. Через дощ було слизько, над головою висів дрон; його закидали гранатами з різних боків, втікати не було як.

Забрали зброю. Зав’язали руки та очі, повели до своїх посадок. Почув, як їде танк, хоча наші жодних танків не бачили й не казали про них. Згодом проїхав КАМАЗ. «Звідки так близько?» — думав він. Питали про іноземців. Відповідав, що їх немає — били, бо не вірили.

«Кинули мене в яму і дали в руки голову “свого”, — пригадує. — Сказали: “Як будеш брехати — з тобою буде те саме”. Очі зав’язані, руки також; не розумію, що це. Торкаюся — а там волосся. Це лякало: вони сказали, що він їм набрид — і вони його вбили».

У Бердянську не били

Уже за два дні Ігор зрозумів, що його не вб’ють, а готуватимуть на обмін. Відвезли до Бердянська: сидів у СІЗО з нашими цивільними на «фільтрації» — учасниками АТО та священнослужителями. Потім перекинули в «одиночку» в тому ж Бердянську. Камера була велика, вода та санвузол були; туалетного паперу — ні. Годували тричі на день. Не били.

Світло горіло завжди, його не вимикали. У приміщенні сиро й холодно. Матрац запліснявілий. Можна ходити, можна лежати — ніхто тобі нічого не каже. Пів року полонений був сам із собою. Малював по стінах, думав — хоч зараз важко згадати про що. Йому казали, що всі його хлопці загинули, що бригаду розбили. Він повірив, «поховав» їх у голові й чекав на обмін.

Допити були стандартні: хто ти, звідки, хто родичі і де вони. У Бердянську допитували «перевзуті» поліцейські — ті, що у 2022 році перейшли на російський бік. Видно було, що ненавиділи: дорікали, що їх не треба захищати, називали «бандерою».

Зазвичай із полоненими записують відео й поширюють у своїх пабліках — так волонтери чи родичі дізнаються, що людина жива. З Ігорем теж записували, але чи не поширили, чи ніхто не побачив — невідомо. Його родина дізналася про його полон від цивільного, якого взяли на фільтрацію.

На «прийомці» могли забити до смерті

Коли перевозять з однієї точки в іншу, нашим хлопцям завжди кажуть, що це — обмін. Вони сподіваються, а потім приїжджають і розчаровуються: нова в’язниця. Так, дорогою через Акімовку, де розташована перевалочна база (там вирішують, кого куди), Ігор опинився в Горлівці.

Кожне переведення починається з «прийомки». Тебе просто б’ють. Їх четверо-п’ятеро: б’ють усюди й усім підряд — кийками, лінійками, копають ногами. Через страх і біль тіло декого зраджує — стаються мимовільні випорожнення, хлопці втрачають свідомість тощо. Іноді когось можуть забити до смерті. Після «прийомки» ледве ходиш два тижні, сидиш на карантині в ізоляторі для новоприбулих. Тут полонених «дресирують», розповідають «правила». Стаєш на «розтяжку», оглядають, б’ють, змушують учити гімн тощо. Потім — барак, де 150–200 полонених.

«Правила такі: забігаємо в їдальню — б’ють; кому по спині влучить — тому й влучить, — пригадує Ігор. — Питають пісні, маєш знати на пам’ять 24 їхні пісні, не знаєш – знову б’ють. Далі роздавальники мають роздати їжу. Ми по десять сідаємо — і маємо три хвилини на обід. Кип’яток. Що встиг — те твоє. Бувало, повертаєшся з харчоблоку — і здираєш шкіру з губ, бо так ошпарився. Вибігаєш із їдальні — і знову б’ють».

Якось знущалися, що дозволяли їсти скільки хочеш, але били весь цей час. Хлопці погоджувалися, бо хотіли їсти. Могли дати відро картоплі: «їж скільки хочеш». Хлопці їли, вони дивилися та сміялися. Закінчувалося це в туалеті: організм не сприймав такої кількості їжі.

Спершу, каже Ігор, «вертухаї» були місцеві, донецькі: били, але не так жорстоко, як московський спецназ. Після нього заїхав ростовський спецназ. Усі вони просто били; «перевиховувати» не намагалися, бо наші рідко перечили. Зазвичай усі знали: треба просто погоджуватися.

Бували історії, коли їх допитували на камеру з російськими «журналістами». Навпроти стояли амбали й попереджали, що треба думати, що говориш. На питання «чи нормально вас годують» один якось відповів: «Нормально, але я не наїдаюся». Камери вимкнули, його вивели й побили; повернувся — і сказав, що «годують дуже добре».

«Битимуть усе одно»

Бувало, що хлопців били, а врешті змушували відповідати на питання та підписувати, що вони шкодують, що пішли воювати; що Буча — «провокація України»; що «ніколи більше не повернеться воювати» тощо. Один полонений спитав: «Навіщо били? Я б і так усе підписав». Відповіли: «Просто так — нецікаво».

Били зранку, в обід, увечері й перед сном. Били як тих, хто чекав на обмін, так і тих, хто дав згоду після полону воювати за Росію. Іноді зрадників били ще більше. Не били лише тих, хто погоджувався на «робочку» — працювати у в’язниці. Це може бути пилорама (вирізали шахи чи нарди) або швейний цех.

Українські полонені погоджувалися працювати, щоб мати бонуси: цигарки, шкарпетки. Хто на кухні — той їв більше. Декому дозволяли подзвонити додому. Ігор не мав залежностей, не палив і не пив — тож «плюшки» його не цікавили. Працював лише тоді, коли змушували всіх (раз на тиждень) — це був примус.

Новини дізнавалися від «свіжих» полонених або з «робочки». «Вертухаї» слухали українське радіо, знали про ціни, зарплати — і дорікали «смачною ковбасою» чи пивом. Реготали, що «б’ють мільйонерів», бо знали: за українськими полоненими зберігаються зарплати та державні виплати.

Били за українську

У кожному бараці — 5–6 осіб працює на адміністрацію, як правило це завгосп, комірник, днювальний, відповідальний за прибирання. Усі вони — українські полонені теж, але вважаються владою. Під ними ходять «шестірки»: винюхують будь-яку інформацію проти тебе, щоб донести й отримати преференції — цигарку, шкарпетки, труси тощо. Говорити українською було категорично заборонено. За це «свої» доносили, вороги — били.

«Якщо я говорю українською, якщо сказав про них щось погане, якщо гімн погано співав — це все привід настукати, — ділиться Ігор. — Далі завгосп викликає, “читає моралі” й каже: “Присідай тисячу разів” або дає зубну щітку й змушує мити коридор. Я мию, інші хлопці чекають і мерзнуть через мене. Потім він приходить із новим брудом: “Погано миєш” — і змушує ще раз».

Часто «шестірки» навмисно підсовували вухо ближче — чи співаєш гімн, чи ні. «Вертухаї» могли цим не цікавитися, але це ставало приводом, щоб «свої» ще раз познущалися. «Шестірки» бігли з інформацією до завгоспів — а ті вже «мотлухали» наших.

«Коли він працює на адміністрацію, має цигарки, одяг, таблетки — а “шістки” перед ними вислужуються, щоб щось отримати, — пояснює Ігор. — Завгоспи роблять, що хочуть. Прокидається — і каже: “Вам сьогодні всім пієц*”. Чому? Бо в нього закінчилися цигарки та знеболювальне. Тож цілий день змушує співати російські пісні при +30».

Труси та шкарпетки були валютою. Якщо приходила волонтерка — не факт, що щось дістанеться. У Горлівці Ігор уперше отримав труси — це було щастя. Розподіл нерівний: хтось мав сім пар (бо працював на адміністрацію), а хтось — як він — не мав нічого. До власного рушника «дослужився» з часом: коли когось виводили на обмін — той залишав свій «у спадок».

Пристосуванці скрізь однакові

Іноді «свої» були гірші за чужих: не давали одяг, коли холоднішало; не давали станка, щоб поголитися (а «вертухаї» за це били); могли забрати взуття чи фліску в когось, щоб віддати «робочці». Знущалися як хотіли: могли бити, могли «ганяти».

«Наприклад, за те, що полонені спали, “завгоспи” змушували 500 разів присідати, — розповідає Ігор. — У нас був такий Бабак: щодня присідав — і помер. Це через “своїх”. Ще один помер від цукрового діабету. Завгоспи отримують владу — і не знають, що з нею робити. От ти їм не сподобався — і вони тебе пресують. Ти пояснюєш, що це неправильно, — вони ще дужче: “Ми — влада, а ти — ніхто”».

Ігор міркує: є люди, які «готові до всього» в будь-який момент. В армії теж. Більшість із цих завгоспів — кадрові військові, які воювали ще до 2022 року, а насправді — пристосуванці. Їхній пресинг болів значно більше, ніж пресинг росіян: там — відкритий ворог.

Було, каже, таблетки від шлунка чи застуди вони мали — але не давали. Хлопці стояли з температурою 40 у шерензі. П’ятеро полонених могли втратити свідомість зранку на зарядці. А завгоспи замість того, щоб дати таблетки, могли їх просто спалити в печі. Робили це свідомо й не приховували.

«Ми мерзли — вони не давали одягу, щоб зігрітися, — пригадує Ігор. — Серед нас був хлопець з відхиленнями: не міг вивчити таблицю множення. А нас змушували співати російський гімн чотири дні поспіль — мовляв, “усі чекатимуть, поки він не вивчить”. Та він хворий — не вивчить. Зрештою, до чого тут ми?»

Деяких із цих завгоспів згодом поміняли. Когось зараз судять — бо хлопці розповіли СБУ, що там відбувалося насправді; а хтось отримав виплати й спокійно живе в Україні. За це болить ще більше.

Молитви та пісні треба було вивчити

Через рік екстрено — тисячу осіб, серед них і Ігор — перевели з Горлівки в Кіровське (теж Донецька область). Тут було чистіше та «культурніше»: не було бліх і клопів. Зате з їжею — значно гірше. Суп — як вода, каші давали дуже мало. А от чай був солодший.

Тут зрідка давали читати книжки — американську чи французьку літературу. Української не давали, хоч вона стояла на полицях. Казали: «Вам це не можна». «Пхали» свою «православну» релігію. Треба було марширувати — збиватися заборонено, інакше — б’ють.

«Я був у бараці із завгоспом усієї в’язниці — то він тягнув усе краще до нас: було мило, порошок, зубна паста, туалетний папір, — розповідає Ігор Гуменяк. — І курили вони більше. Але й на роботу частіше водили: ніби роботи немає — просто ходиш увесь день із порожнім відром, але мусиш ходити, бо б’ють».

Звідти Ігоря відвезли в Оренбурзьку область. Їхали три доби. Хтось думав — на обмін; Ігор не вірив. Тут були ще дурнуватіші «правила». Змусили вивчити 24 російські пісні плюс п’ять новорічних. Зараз йому важко згадати навіть назви, але були і пропагандистські («Красная армия», «День Победы», «Смуглянка»), і «сучасні» — із серіалів, і «Москва» Газманова.

Гуляти не дозволяли взагалі. Увесь час змушували щось робити: або співати, або «розказувати денний розпорядок», на кшталт: 6:00 — підйом, 6:05 — гімн, 6:15 — зарядка, далі — молитва. До слова, змусили вивчити вісім молитов. Бувало, змушували молитися весь день. Коли похолодало, навмисно «боролися з туберкульозом» — відчиняли вікна, і хлопці мерзли. Бушлати видали лише тоді, коли мала прийти якась перевірка.

«У лазню водили, але ми не встигали намилитися — вже треба було змиватися, — пригадує Ігор. — Складно було й попрати одяг: на зміну нічого не було. Виправ штани — ходжу в майці, поки сохне. Виправ майку — ходжу в штанах. Камери навколо, за всім стежать — і б’ють, якщо щось “не так”».

Мав місяць діарею

Це була остання в’язниця Ігоря Гуменяка. Після цього відбувся обмін. Ігор здогадувався, що щось зміниться: або обмін, або російський суд. Часто водили на допити, змушували щось підписувати, перевіряли синці, важили, брали мазок на ДНК. Питали, «як він ставиться до росіян». Правильна відповідь: «Брати».

«До речі, оці завгоспи та інші полонені, що працювали на адміністрацію, поділили нас, — каже він. — Усі, хто був на “Азовсталі”, з Маріуполя, — це “еліта”, бо вони воювали. А нас узагалі ні за що не мали — ми окопні, ми “не воювали”. І при обмінах із ними носяться, а до нас ставляться як до худоби».

Коли видали старий одяг — Ігор зрозумів: додому. Разом із речами дали згущене молоко та цукерки. Ігор з’їв дві банки згущенки ще у в’язниці. Із зав’язаними руками та очима посадили у вантажний літак — добиралися добу. «Я ходив під себе і “по великому”, і “по малому”. Потім нас пересадили в інший літак і знову дали їжу; ми знову наїлися — знову крутило живіт, і знову пішли “під себе”».

«Нам видали речі — я встиг переодягтися перед обміном, — розповідає він. — Вибрав щось зі старого. А декого обміняли отак — бо не було в що вдягнутися».

Далі полонених везуть на адаптацію у вінницьку лікарню. В Ігоря майже місяць була діарея. «Їв забагато, — каже. — Лікарка просила їсти менше: організм не міг прийняти все, що я споживав».

Окрім лікування кишківника, його оглядали інші лікарі; також він говорив із психологами та працівниками СБУ.

До Івано-Франківська він повернувся вкінці червня. Досі лікується. Займається спортом — футбол, басейн, спортзал, ходить у гори. За пів року набрав 20 кілограмів — із 70 до 90. Після повної реабілітації чоловік має право звільнитися із ЗСУ — і це планує зробити. На стару роботу повертатися не хоче.

Додає: пішов воювати сам, у 2022 році. Коли у полоні «фесбешники» розповідали про роботу ТЦК в Україні — Ігор не вірив, допоки в полон не потрапив чоловік, який сказав, що воює не тому, що хотів, а тому, що злапали. «Слухати це дико, — каже він, — але що є, те є. Вдячний усім, хто зараз воює за власним бажанням, чи ні, без них мене б не поміняли».

Йому складно зараз спілкуватися із ухилянтами в спортзалі, які доказують йому свою силу, але не там, де слід. На жаль, вони не хочуть брати в руки автомат, а кличуть поборотися його на матраці.

«Я намагаюся більше спілкуватися з військовими або з людьми, з якими був у полоні; з цивільними теж спілкуюся — але не на воєнні теми, — підсумовує Ігор Гуменяк. — Складно прийняти, що “зовнішньому світу” пофіг: люди переймаються заторами на дорогах. А я знаю місця — Торецьк, Гуляйполе, — де заторів нема».

 

Тетяна Соболик

P.S. Ігор Гуменяк переконаний, що правоохоронці мають більш прискіпливо вивчити справи полонених, які працювали на адміністрацію, стали зрадниками у полоні і отримували задоволення від знущань над нашими хлопцями. Це ненормально, що вони беруть виплати від держави і не відповідають, за те що робили.

 

Барак 8.2 (Горлівка)

Завгосп – Дмитро Матющенко, помічник завгоспа – Кирил Циганок, Комірник – Ігор Собко, старший з прибирання – Іван Шурупов, Днювальний – С.С. Карпець.

Барак 8.1 (Горлівка)

Завгосп – Олександр Гурін, помічник завгоспа – Володимир Чорний, старший з прибирання – Микола Мелащенко, Днювальний – Юрій Петраков.

 Барак 16 (Куровське)

Нарядник в’язниці – Жишко, він взагалі відмовляється  їхати на обмін. Днювальник – Каращенко, Завгосп – Кацюра, працівник робочки – Карась.