Кілька століть тому одна графиня – не буду казати, яка, бо це вже не діє, але вона була тою справжньою графинею, яка була не тільки власником земель у Карпатах, але й великим приятелем гуцулів, вона їм по-справжньому бажала добра, а сама була достатньо мудрою – заповідала своїм гуцулам, аби ті ніколи і ніколи не продавали землю чужакам. Аби такого, що лиш прийшов приглядатися до гуцульської землі, відразу брали попід руки і виводили геть аж на Буковецький перевал, і показували йому керунок туди, в доли, в бік Косова і далі.

Це вона казала їм перший раз. Потому, через двісті років, їм про це казали ще раз. А тепер виглядає так, що нема кому сказати пораз третій. І, правдоподібно, що останній. Бо навіть написано, що і з найліпшою порадою треба втручатися не більше, як три рази. А далі вже інше – кому не можна порадити, тому не можна допомогти.

Те, що наші дитинні гуцули повіддавали свої землі на Костричі й Кринті, не може тішити. Най навіть так, що вони щось з того мають, най навіть щось собі куплять, а не проп’ють. Все одно пустили сюди чужих, які тепер стануть панами і будуть тих гуцулів гнобити.

Прийнято вважати, що гуцул хитрий, що він, як український жид, що він усіх надурить і буде собі не согірше поживати і попри то.

Але гуцул насправді не розуміє, що з ним роблять ті, котрі на то є, аби з хитрим гуцулом усяке виробляти. І нема жодної графині, аби йому сказати ще і ще раз – не треба нікому чужому віддавати свої землі.

Нема кому сказати тим ґаздам, які віддали свої полонинки-неполонинки на верхах, що ще не пізно вернутися назад. Ще можна щось перемінити. Ліпше би було самим долучити ті кавалки землі одне до одного, докласти трохи грошей і зробити щось своє. Най не таке люксусове, але своє і правдивіше. Бо як віддав свій уділ, то вже фертик, вже більше нічого нема. Іди тоді собі в світи або пий горівку і дивися, як сидиш собі збоку, такий непотріб, що кожен зайда може тобою помикати. Або ще гірше – навіть тебе не видіти і не хотіти знати, що щось таке десь є. І будеш тоді фист хитрий.

Гуцул гнучкий, то правда. Світован і модар. Але він мало чого вартий, коли лишається без своїх гір. Коли він береться горами торгувати, то розвести його легше, як дитину.

Колись таке вже було у різних горах. Скажімо, у польських Татрах. Там також хотіли гуралів надурити і дурили, як хотіли. Але у них були мудрі люди, які казали, що мусите уважати. З того всього гуралі не всіх і не усюди пускали і тепер можуть самі пильнувати, що діється у їхніх любих горах.

Таким мудрим чоловіком був один отець, що називався Юзеф Тішнер. Він багато всякого зробив і сказав, але гуралі дякують йому за то, що для їхнього просвітку цей отець, що був великим філософом, написав одну книжку – «Історія філософії по-гуральськи». У тій книжці він переповів усю світову мудрість так, як би то сам гураль придумав, зрозумів і затємив.   

І тепер, заки ще не запізно щось перемінити, та книжка буде перекладена гуцульською. Бо гураль – то і є гуцул. І цілі благодаті світа полиються на тих гуцулів, які то прочитають, бо вони будуть знати, що є що. І самі собі зможуть зробити таке, на що тепер їм здається, що мусить бути якийсь чужий багач, аби на таке спромогтися.

А отець Тішнер казав: «На почєтку всуди були гуцули, а витак потім поробили си турки і жиди. Гуцули були першими «фільозофами». “Фільозоф” – то є сказане по-грецки. Значит то само, шо «мудрагель». А то сказане по-грецки, аби не пизнати. Бо пощо то всьо знати, єк було напочєтку?»  А той, хто придумав думання, якого по-грецки називали Талес, то був Штефко Біда з Микуличина. «Раз узимі, єк було темно і душі смертних підходили під вікно, Стефко сказав: «Смерть ничим си не різнит від житє». Хтос му каже: «То чого ни вмираєш?» Вин на то: «Ну та того. Коби си різнила, то бих мо и вмер, а так то нашо буду вмирати». Такий то був Штефко Біда з Микуличина, же з нудів винайшов думанє».

А отець Тішнер ще додав одну просту річ до великого послання «Не бійтеся». Він казав – не лінуйтеся. Разом з повчанням графині – це вже третій раз. То значить, що останній. Бо ще не пізно.

Тарас Прохасько