У селі Великий Ключів на Коломийщині весілля досі пахне старовиною, барвінком і свіжими стрічками. Тут наречених заплітають у пишні вінки — важкі, мерехтливі, символічні. Це не просто прикраса, а ціла історія роду, знак чистоти й оберіг від злого ока, пише Місто.

Давня історія віночка

«Наші ключівські віночки створювали ще наші бабусі, — розповідає наречена Надія Ковцуняк, яка нещодавно вийшла заміж, зберігаючи традиції свого села. — Колись їх робили з гусячого пір’я, барвінку, шпарагусу, додавали дрібні штучні квіточки. Зараз віночки змінилися — з’явилися камінці, блискітки, але зміст залишився тим самим».

Білий колір весільного вінка символізує чистоту, невинність і початок нового життя, а ще — душевну рівновагу. У дружок нареченої вінки рожеві — знак молодості, ніжності й дівочості, бо рожевий тут вважається кольором весни та надії.

«Так у нас було здавна, — пояснює Надія. — Білий — для нареченої, рожевий — для дружок. І навіть стрічки у вінку — не різнокольорові, а теж у тон. У мене — довгі білі стрічки, розшиті дрібним візерунком, у дружок — рожеві. Так вважається гармонійно й чисто».

Майстриня, що творить оберіг

Виготовлення таких вінків — це цілий ритуал. У Великому Ключеві є жінка-майстриня, яку знають усі. Її в селі називають просто «та, що робить віночки». Вона складає їх не лише руками, а й серцем.

«Кожна квіточка купується окремо, кожен камінчик пришивається вручну, — розповідає Надія. — Це дуже тонка робота. Майстриня підбирає все під наречену: характер, сукню, навіть колір очей. Каже, що віночок має “стати до лиця і до долі”.»

Робота над одним вінком триває кілька днів. Найперше створюється коло — символ вічності й родового кола. Потім додаються квіти, камінці, шпарагус — зелень, що захищає від злого ока. Стрічки пришиваються наприкінці: довгі, важкі, вишиті вручну.

«Плетільниця» — хранителька весільної магії

У день заплітання зранку до хати нареченої приходить плетільниця — жінка, яка вміє правильно закріпити вінок. Це особлива людина, що зберігає та передає техніку плетіння з покоління в покоління.

«Вона приходить ще до сходу сонця, — пригадує Надія. — Приносить нитки, голки, гребінці, і починає свою роботу. Спершу заплітає колоски, а тоді пришиває до них вінок. Це триває понад дві години. Весь цей час у хаті панує тиша — ніхто не свариться, не говорить про погане, щоб не зурочити молодих».

Плетільниця працює уважно, спокійно. Її руки впевнено рухаються, вона перехрещується перед кожним етапом, а мати нареченої тримає дзеркало, у якому дівчина бачить, як поволі на голові формується символ її нового життя.

«Вінок важкий, — каже Надія. — Бо там багато квітів, камінчиків, лент. Відчуваєш, як тисне на голову, але це приємно. Це як відчуття відповідальності. Я знаю, що колись так само стояла моя мама, а до неї — бабуся».

Весільна неділя

У Великому Ключеві наречену заплітають у неділю зранку, перед службою в церкві. До хати сходяться рідні, сусіди й подруги. Це справжнє дійство, яке у селі називають «заплітанням у вінок». Люди приходять подивитися, як дівчину перетворюють на молоду.

Після заплітання наречена виходить з хати у супроводі дружок. Її білі стрічки поволі колишуться від вітру, рожеві стрічки дружок грають у такт. Так вони йдуть до церкви — із піснею, сміхом і щасливими очима.

Відродження традиції

«Після початку війни багато дівчат перестали робити такі вінки, — каже Надія. — Але потім ми зрозуміли: саме зараз треба берегти наше. Бо у кожному вінку — не просто квіти, а пам’ять і сила».

Тепер у селі знову дедалі більше наречених замовляють віночки. Є навіть ті, що передають вінки від матері до доньки — з побажанням щасливого подружнього життя.

«Віночки передають у спадок часом навіть від бабусь. Проте їх більше не одягають, адже ті швидко старіють та втрачають колір. Натомість їх просто бережуть, як сімейну реліквію та символ сімейного життя, — розповідає Надія.

«Це була моя мрія з дитинства»

«Я завжди мріяла, що коли вийду заміж, то буду у віночку, — зізнається Надія. — Ще з дитинства дивилася, як заплітають наречених, переглядала фото мами, і мені хотілося так само. Коли настав мій час — я знала: зроблю це, як наші бабусі. Бо в цьому — щось особливе. Це наша сила і наша краса».

Віночок із Великого Ключева — це не просто частина весільного строю. Це — молитва, виткана з ниток, пелюсток і любові. І поки дівчата надягають ці вінки, поки білі й рожеві стрічки спадають на плечі, — традиція живе, а з нею живе і душа українського села.