За кадром

На Різдво мистецтвознавець, графік і фотограф Оксана Кизимчук, яка вже роками мешкає у Німеччині, «полювала» за колядниками в Карпатах. У Німеччині фотограф вже мала понад десяток персональних виставок, у яких засобами репортажної фотографії відкриває європейцям самобутність українців (ознайомитися з творчістю Оксани можна на її персональному сайті www.oksana-guizot.de).

Газета не могла не скористатися нагодою, аби поспілкуватися з Оксаною про фотомистецтво, життя в Німеччині і свіжі пригоди в Гуцулії.

– Оксано, як ти потрапила до Німеччини, що спонукало поїхати туди?

Нічого оригінального: навчаючись в університеті в Рівному, хотіла ґрунтовніше освоїти німецьку мову, пізнати культуру. Використала можливість виїхати за програмою догляду за дітьми на один рік – це поширений спосіб.

– Ти фотографією займаєшся давно і професійно. А що таке фотомистецтво персонально для тебе?

Наприкінці навчання вже в німецькому університеті я обирала тему для дипломної роботи і вирішила зосередитися на українській тематиці через призму фотографії. Основою моєї школи була графіка й ілюстрація. Я вчилася  на факультеті дизайну, була однією з небагатьох студентів-іноземців, та ще й з України, тому, закономірно, хотілося представити щось своє, наше.  Було бажання показати і відобразити автентичність життя українців, їхню етнографію, культуру, побут. Спочатку планувала зробити це засобами графіки, але зрозуміла, що графічне відтворення реальності не дає мені змоги спілкуватися з людьми, не дозволяє проникнути у ритм і організацію життя. Фотографія для мене – це медитація, вихід за межі свого власного життя, побуту і можливість глибокого контакту з долями чужих людей. Для мене це великий респект, коли мене впускають у свої оселі, відкривають своє приватне життя. Подорожі мене збагачують, вони таять у собі щось містичне, загадкове, спонтанне, пригодницьке. Ніколи не відомо, які люди зустрінуться на шляху, де буде ночівля і в яких умовах я можу опинитися. Це мене дуже захоплює, і заради цього я готова долати сама великі відстані. Часто мене питають, як я, жінка, наважуюся на такі непередбачувані мандрівки, і я відповідаю: спонтанність і ризик вартують того!

– От ти кажеш про подорожі на самоті, а мала якісь пригоди, з цим пов’язані?

Я вже вп’яте в Україні, і завжди є знайомства, кумедні чи проблематичні пригоди. Поїхала на Західну Україну, в Карпати, саме в Івано-Франківську область, Косівський район, потім – у серце Гуцульщини, Верховинський район. Затрималася тут ще з Різдва Христового і вкотре переконалася, що гуцули – дуже гостинні, готові в будь-яких ситуаціях підтримати і допомогти, чого не можна сказати про європейські країни. Ось, наприклад, знімала в селі Пістинь Меланку, а мій фотоапарат вийшов з ладу. Розчарована, я вже збиралася повертатися до батьків на Волинь, а потім у Німеччину без результату, але познайомилася з гуцулкою Оксаною Сусяк. Та звернулася до друзів… Не очікувала, що отак просто незнайомі люди, як-от Роман Печіжак з Косова, візьмуть і допоможуть. Роман дав мені у користування дорогу високоякісну апаратуру. Так само франківці витратили на мене багато часу, знайомлячи з містом, з цікавими людьми, поки мій фотоапарат був у ремонті. Такі звичайні нібито речі мене підживлюють, стають мотивацією повертатися на Батьківщину знову і знову. Я є частинкою України, вона є моїм корінням, тут моя культура, яку я хочу показати Європі. Я тут вдихаю все те, чого мені бракує в Німеччині, – рідну мову, пісні, простоту в стосунках, людяність. Не хочу сказати, що німецька культура мені чужа, я прекрасно адаптувалася, німці толерантні, порядні і відповідальні, але тут – мій рідний світ, тут тобі все дається, а серед німців довіру треба заслужити.

– І як ти це робиш?

У німецьких містах люди більш замкнуті, ніж у провінції. Я сама родом із села, тому дуже легко асимілююся з сільськими людьми. Жінці, зрештою, завжди легше ввійти у довіру. З посмішкою, жартом, відкритістю, щирістю долаються всі перешкоди. Люди це відчувають, самі легко відкриваються назустріч. В основному покладаюся на жіночу інтуїцію. Як правило, вона мене не підводить. Стукаючи в чужі двері, з перших секунд відчуваю, чи в цій оселі є щось особливе. Я дуже ціную довіру і намагаюся в найкращому світлі показати  людей як особистостей. Навіть якщо умови життя далекі від елементарних зручностей, я ціную передовсім особистість і людяність. Інше для мене просто другорядне.

– Бували випадки, коли тобі не вдавалося відзняти те, що хочеш? Що ти тоді робиш?

Я імпровізую. Подорожуючи, треба бути готовим до різних ситуацій. Студійне фото можна планувати, але не репортажне. Саме у спонтанності і непередбачуваності полягає “смак”. Тому я не планую до деталей, все залежить від обставин і ситуацій, від мого настрою і  настрою тих людей, яких мені Бог пошле під об’єктив. Я віддаюся ситуації, і тому немає розчарувань і великих очікувань.

– Ти багато фотографуєш саме в Гуцулії, чим вона тебе так приваблює? Що саме, на твою думку, відрізняє цей етнос і регіон від інших?

У 2009 році я почала подорожувати Україною. Вперше познайомилася з Гуцульщиною влітку 2010 року і одразу закохалася в краєвиди, в гостинних, щирих, відкритих людей, які, попри глобалізацію, ще зберегли свою культуру й автентику. Я усвідомлюю, що це не вічне, тому намагаюся впіймати і зафіксувати ці реалії – етнографічні, жанрові сцени, портрети і характерні для місцевості природні ландшафти й архітектуру. На Гуцульщині, порівняно з іншими частинами України, все-таки більше підтримують традиції, люди більш релігійні і набутніші, відкритіші.  

– Як німці реагують на твої виставки? Ти якось згадала, що була й негативна реакція. Яка і чому? 

Справа навіть не в німцях. Своєрідна реакція на фото серед української громади в Німеччині. Загалом позитивна, але були і закиди. Дві мої останні виставки у Мюнхені деякі українці Німеччини сприйняли неоднозначно. Когось обурила, як говорили, надмірна інтимність фото, жорстка правдивість реалій. Розумієте, є українці, які виросли вже за кордоном, у них Україна завдяки вихованню асоціюється з таким собі ідилічним «садком вишневим коло хати». А на моїх фотографіях вони відкривають для себе іншу Україну, не завжди квітучу й привабливу.

Німці відкривають собі Україну, яка не є Росією і СРСР, у них виникає відчуття екзотики, невідомої країни зі своєрідною романтикою. Деяким зацікавленим відвідувачам я навіть допомогла інформацією і організацією поїздок в Україну. Загалом, свою ціль я бачу в пропагуванні України у Європі через виставки і медіа. На жаль, сьогодні наша політична ситуація накладає певний негатив на сприйняття України, але звичайні люди своєю щирістю, відкритістю і гостинністю допомагають долати і ці стереотипи.

– Наскільки Німеччина прийняла тебе і наскільки – ти її? За чим найбільше ностальгуєш?

Спочатку важко було пристосуватися до нових реалій, до німецького менталітету. Зараз прекрасно знаходжу спільну мову. В моєму оточенні інтернаціональна публіка. Ми один одного доповнюємо, розвиваємося. Вони прагнуть пізнати життя українців, а я їхнє. Все відбувається на “хімічному” рівні. Перші роки в Німеччині я мала за мету пристосуватися, отримати німецьку вищу освіту, а тепер розумію, що можу дещо зробити для популяризації України за кордоном. Мені там не вистачає української культури, а особливо української мови. Приїжджаючи в Україну, я цілком свідомо насолоджуюся проведеним часом і спілкуванням з родиною, друзями і незнайомими людьми, яких посилає доля.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ