Культовий український театр «Дах» у співпраці зі швейцарським театром Відi-Лозанна днями представив експериментальну інтерпретацію гоголівського «Вія». Від повісті Миколи Гоголя залишилася лише загальна фабула і містична атмосфера, а дія перенесена з Полтавщини у Карпати наших днів.

Режисер постановки Владислав Троїцький основою сюжету зробив історію мандрів двох швейцарців Україною. Для цього режисер навіть відправив виконавців головних ролей – швейцарця П’єра Антуана і поляка Бартека – у село Бережницю Верховинського району: пожити серед гуцулів, перейнятися містикою Карпат…

Прем’єра вистави відбулася 24 січня на сцені столичного драматичного театру імені Івана Франка за підтримки посольства Швейцарії в Україні. Квитки на виставу розкупили за тиждень. В Україні п’єсу більше не показували і, певно, не будуть: необхідної підтримки Міністерства культури театр не отримав. Зате «Вія вже побачили» в Парижі і Швейцарії.

«Галицький кореспондент» зустрівся з виконавицею однієї з головних ролей у п’єсі, провідною актрисою театру «Дах» Русланою Хазіповою.

– Нещодавно “Дах” представив нову гучну прем’єру – спектакль “Вій”. У цього спектаклю дивна  передісторія, пов’язана з Прикарпаттям. Розкажи детальніше про це і про сам задум.

Після того, як головного режисера “Даху” Влада Троїцького запросили поставити виставу в продюсерському центрі Віді Лозанна, він сказав, що йому треба знайти двох акторів, один з яких мав би говорити українською мовою, а другий нічого в тому не розуміти. На кастинг прийшов один україномовний нібито актор, і він виявився божевільним, тому Владові довелося взяти на цю роль польського актора Бартека, який вже тривалий час живе у Швейцарії, в Женеві, і прекрасно знає французьку мову. А другим актором він взяв П’єра Антуана, який теж живе в Швейцарії, в Лозанні. Бартеку вдалося за півтора місяці вивчити на розмовному рівні українську мову. З цим була дуже цікава історія, коли він зателефонував до українського посольства в Швейцарії з проханням допомогти вивчити українську мову, а йому відповіли, мовляв, навіщо вчити українську, якщо в Україні всі говорять російською, і сказали, щоб він не морочився даремно. В консульстві сказали так само, але він знайшов людину, яка йому допомогла. Вони були запрошені Владом в гори, щоб поринути в атмосферу Карпат. І тут почалось справжнє життя! Молодого П’єра ми назвали Петром Антоновичем і так знайомили з місцевими, а з Бартеком всі дуже хотіли переговорити, бо знають польську мову (сміється). За цей короткий період вони побачили сніг, сонце, зелену траву, похорон і поминальний обід, щирих, добрих, щедрих людей і сильні, могутні гори і ліси!

– Кажуть, була ще якась історія з похороном, яка сильно вразила хлопців.

Помер дідо, який мав десь 90 років, і нас було запрошено на похорон. Коли ми піднімались на гору, а то була висока сусідська гора, то снігу було по коліна і сонце так палило, що ми спекли собі обличчя і мусили роздягатися на ходу, – словом, дуже важка була дорога. Прийшовши до хати, ми чекали на обід, знайомили гостей з сусідами, і всі щиро раділи і посміхались. Ми зайшли в хату, де лежало тіло померлого, і їх вразило, наскільки рідні, здебільшого жінки, невтішно плакали і голосили. Їм стало незручно від цього, і ми вийшли на вулицю. Був момент, коли я залишила хлопців самих, і через декілька хвилин побачила, як вони мирно сиділи і говорили на лавочках, куди мали ставити труну. Я покликала, культурно пояснила, що то не дуже гарно, і це так їх засмутило, так вразило, вони дуже вибачались… Я думаю, це потрясіння для них на все життя! Після кількох годин нас запросили до невеликого ангару, де були накриті столи літерою П. Це насторожило наших гостей, особливо кількість їжі. Бартек виріс в польському селі, у великій родині, і тому все це було трохи знайоме, але все одно його це вражало. А от Петро Антонович перебував у шоковому стані! Він тицяв на кожну тарілку і запитував мене, що в ній, дивувався, скільки разів змінювались страви. Після нашої групи обідати сіла ще одна, тобто загалом обідало три групи, багато! Потім винесли тіло на вулицю, щоб всі могли попрощатись. Жіночки знову затягли своєї пісні, а через декілька хвилин підійшли до нас і сказали, що наші гості можуть знімати це, не соромлячись, і що вони цим нікого не образять. І при цьому жінки так мило і щиро посміхались, що Бартек і Петро аж змінились в обличчі. Не очікували, що після плачу вони могли так радіти знайомству і говорити на інші теми. Після вуличних проводів труну поклали на фіру, закрутили то все міцним ціпом, і поскакала труна по дорозі, майже по річці, бо сонце так розтопило до того часу сніг, що просто ріки побігли. Обходячи і перескакуючи воду, де це було можливо, ми дійшли до церкви, провели небіжчика в останню путь і пішли домів. Гостей здивувала кількість разів відспівування мерця, сильна віра гуцулів. Наступного дня ми пішли в гості до найближчої сусідки. Вона радо нас зустрічала, накрила великий стіл, а потім приносила ще і ще наїдків, після чого Петро запитав, чи це все, що вона має з їжі. Ця щедрість викликала в нього питання, чому він ніколи не відчував чогось схожого в своєму житті, чому у них, в їхній країні, по-іншому. В роздумах він поїхав до Києва репетирувати з Владом у великому приміщені заводу “Квазар Мікро”.

– Вони змінились після такого досвіду? Як?

Їм після цього стали зрозуміліші слова “віра”, “дух”, “душа”! Власне про це говорив з ними постійно Влад, бо про це два монологи в кінці вистави. І атмосферу, яку ми намагались відтворювати, вони відчували на сцені правильно.

– “Вій” – містична повість, небезпечна… Як давалися тобі репетиції, як Влад вводив вас у розуміння свого задуму?

У нас із Владом досить близький конект, йому вже не доводиться багато говорити. Ми разом з ним зробили дуже багато атмосферної музики, і вистава вийшла як мюзикл. Всередині театру ми все це називаємо “по чувству”. Ми проговорили тему “Вія” – що головне не страшний Вій, а головне віра. І що головний герой недовірив і подивився йому в очі! Говорили про невіру у цілій країні, і не тільки в Бога, а й у себе, в дітей, в країну, в суспільство.

– А як так вийшло, що в Україні прем’єру представляли швейцарці, а не власне Україна?

Я думаю, це не секрет, що з театром у нас в країні ніяк, тож нікого б не зацікавило витрачати такі гроші, щоб люди змогли побачити просто виставу. Коли швейцарське посольство звернулось до опери, то вони сказали, що це не їх формат, що було дуже дивним. І, на щастя, театр імені Франка погодився нас прийняти, навіть, якщо я правильно зрозуміла, надати нам знижку. Ніхто просто не був у цьому зацікавлений, крім Троїцького і швейцарського посольства!

– Це правда, що «Вій» в Україні більше демонструватись не буде?

Думаю, що так. Це дорого коштує. А допомагати ніхто не хоче. Таке враження, що нікому тут це не потрібно.

– Як реагували в Парижі на «Вія» французи? І чим різняться реакції там і тут?

Для них це було містичне і казкове дійство! Вони були в захваті від українських костюмів, пісень і музики. Казали, що музика така тонка, наче ножем ріже. І я дуже вірю в те, що ми змогли їх наблизити до таких понять, як віра і дух. Вони навіть стоячи аплодували з голосними вигуками. Казали, що українські актори сильно грають. Деякі з них плакали. Ми відкрили для них Україну. А для емігрантів повернули віру в Батьківщину!

– А що далі буде з виставою?

Поки що точно не відомо, але сподіваюсь, що буде можливість показати “Вія” в Росії. В Москві.

– Наскільки я знаю, театр закрився до весни, чому?

Нам вимкнули опалення, але після успішного “Вія”, коли черги до театру були всі три дні, телебачення пішло до керівництва і почало розслідування. Вони натиснули на них, мовляв, такий прекрасний театр не може залишитись без вистав, і через декілька днів нам опалення ввімкнули. Зараз ми маємо повноцінний репертуар на лютий!

– У вас такий успіх по всій Європі, ви по декілька місяців жили у Франції і Швейцарії, не виникало думки залишитись всім театром там назавжди, якщо тут таке ставлення?

Хіба, може, тільки поодиноко, але всім театром – ні. Ми маємо залишатись в Україні і давати людям ту саму надію і віру, про яку говорили у “Вії”. І не дуже хотілося б почуватись емігрантом, коли в тебе є твоя країна.

– Театральні колективи, як правило, – це дуже неспокійна субстанція: амбіції, чвари, заздрість, інтриги. Наскільки це притаманно вашому колективу?

На жаль або на щастя, я ніколи такого не відчувала. Звісно, іноді виникають якісь непорозуміння, але ми разом вже дев’ять років, ми навчились жити як одне ціле, поважати і любити один одного. Дуже велика заслуга Влада в цьому. Ми вже не годні один без одного. Наш театр – як секта в Храмі, і кожен має свої обов’язки.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ