Діти ніколи не брешуть, просто мають надзвичайне відчуття умовного і змінного, і ставляться до правди з трепетною повагою, як до ледь старшого непосидючого друга-дромомана, який тікає з дому, щоб потім мати власні історії.
Тому для дитини видати правду – нечесно, як здати ближнього, наруга над романтикою: Христос теж починав з утечі.
Дорослі, навпаки, свою правду, приречену, як все, що має міру, утверджують «всіма правдами й неправдами».
Дитинство ж – це оберт калейдоскопа, нестримний, як точка дотику вільного колеса з похилою землею. Особисті риси дитини видозмінюються, як симетрична осьова картинка, і закінчується воно, ніби раптово завмирає оберт.
І той малюнок, на котрий припаде рух «стоп», залишається фоновим, його фігурки визначають людину на все подальше, і в цьому подальшому мінятись вони можуть лише від потрясінь, бо обертів вже не буде, а без обертання калейдоскоп – просто труба, хай і з ілюзією на кінці, всі можливі переміни в ній – лише від струшування, зіткнення чи удару.