Вони сприймають світ інакше, не поспішаючи, без фальшу та брехні. Дуже люблять життя навіть попри те, що воно їх обділило найважливішим – здоров’ям. Показують красу довколишнього світу тим, які наче й вміють бачити, та через поспіх не помічають її. Вони такі ж, як усі. Та водночас зовсім інші. Через фізичні та розумові відмінності люди з функціональними обмеженнями часто стають просто зайвими, непотрібними у цьому суєтному світі, де вони не встигають за шаленими темпами меркантильного суспільства, не вписуються у встановлені рамки, муляють око морально обмеженим та недалеким.

Обмежений простір

Приміщення міського центру соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями «Дивосвіт» займає 100 квадратних метрів у середмісті Івано-Франківська. На цій площі з 8-ї до 16-ї години туляться 45 відвідувачів. Основна група налічує 35 осіб віком від 16 до 35 років та ще десятеро – старшого віку.

Це жителі Івано-Франківська та приміських сіл. За кошти з міського бюджету харчується лише основна група, решта – за власний кошт, адже центр розрахований для осіб до 35 років. Керівник закладу Оксана Вінтоняк каже, що відмовити іншим не могла, на реабілітацію узяли всіх, від кого надійшли заяви. Але щоразу кількість осіб, які потребують місця у реабілітаційному центрі, збільшується.

Відвідувачами центру є люди з набутою інвалідністю та з вродженими вадами – синдромом Дауна, ДЦП, епілепсією та багатьма іншими важкими супутніми хворобами. Їх доглядають два соціальних педагоги, психолог. У штаті є ще водій, на півставки працюють медсестра, реабілітолог, чверть ставки мають прибиральниця й бухгалтер. Не вистачає ще одного психолога, повних ставок для решти персоналу. Адже напади епілепсії та інших захворювань проявляються у різний час, тож важливо, щоб медичний працівник та реабілітолог були на місці повний день.

Окремого спортивного залу у «Дивосвіті» немає – він спільний з навчально-реабілітаційним центром, розміщеним поряд. Заняття спортом також проводять на вулиці Симоненка, дівчата ходять на фітнес у сусідній спортзал. Під час перебування у центрі підопічні виготовляють власними руками різноманітні вироби: листівки, картини, подушки, шиють екоторби. Як пояснила керівник закладу, вироби реалізувати права не мають, адже зареєстровані як неприбуткова організація. Натомість дарують роботи тим, хто допомагає.

Оксана Вінтоняк розповідає, що деяких відвідувачів приводять батьки. Тих, які не можуть пересуватися самостійно, привозить автобус, подарований німецькими спонсорами і спеціально обладнаний для візочників. У «Дивосвіті» – 8-годинний робочий день, півгодинна «плаваюча» перерва на обід, – без нагляду залишати підопічних не можна. Для повноцінної роботи центру необхідно більшу площу – у трьох кімнатах буває важко дихати, не те що пересуватися на візку. А ще потрібно більше робочих рук.

«Площа закладу не відповідає санітарно-технічним вимогам, – зауважує директор Івано-Франківського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Леся Дикун. – Крім того, ми не можемо розвивати соціальні навики наших відвідувачів. Хлопцям необхідно вчитися працювати на деревообробних верстатах, робити те, що притаманно чоловікам. Аналогічно і дівчатам. Наразі хлопці змушені вишивати, адже інші можливості для них обмежені».

Матеріально-технічна база центру у задовільному стані, проте все обладнання, меблі, комп’ютерну та іншу техніку подарували меценати. А також допомогли відремонтувати будівлю.

«Ми допомагаємо центру з 2009 року, – зауважує представник компанії «Knorr-Bremse Global Care» Борис Гандзюк. – Ця категорія суспільства є найвразливішою, тому зосередили свою увагу саме на цих дітях. Зробили ремонт і допомогли всім, чим змогли. Хотіли продовжувати співпрацю, спілкувалися з міською владою Івано-Франківська, та, на жаль, нам не посприяли і не знайшли більшого за площею приміщення. Якщо б воно було, ми могли б зробити там капремонт і трохи збільшити простір для підопічних закладу. Уже п’ять років ми обмежуємо допомогу лише подарунками, адже далі питання не рухається. Землю під будівництво нового центру не виділили, і про новий центр теж не йдеться. Наразі мова йде про нові приміщення, де можна було б зробити майстерні».

Дорога площа

Як повідомив директор Івано-Франківського обласного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Василь Стефанишин, під центр для людей з функціональними обмеженнями розглядали приміщення колишньої дитячої поліклініки на вулиці Вовчинецькій. Поряд є стадіон, це дало б можливість додатково проводити фізичну реабілітацію.

«Я розмовляв з попереднім міським головою Івано-Франківська Віктором Анушкевичусом, він проігнорував це питання. З чим це пов’язано, не знаю. Можливо,  вільного приміщення у місті немає. А може, краще було ці приміщення продати і виручити певні кошти, ніж віддати під центр. Намагався це питання підняти на рівні області. Ми розробляли спільне бачення з райдержадміністраціями Тисмениці, Богородчан. Планували зробити кущовий центр в Богородчанах. Знайшли людей, які готові були допомогти з оснащенням центру, провести ремонтні роботи. Але те приміщення, яке нам запропонували, було в жахливому стані, простіше його зруйнувати і відбудувати, ніж проводити ремонт. До того ж щоденно доставляти туди і звідти людей було б фінансово затратно. Розглядали можливість відкрити центр в приміщенні дитячого табору, проте, як виявилося, він перебуває у власності народного депутата. Загалом багато приміщень як в області, так і в місті є приватною власністю депутатів різних рівнів. Часто ці площі взагалі не використовуються, то чому не передати хоча б одне в тимчасову оренду тим, хто цього дуже потребує?» – зауважує пан Стефанишин.

Екс-мер Івано-Франківська Віктор Анушкевичус підкреслює, що раніше такого центру в місті не було і саме під час його каденції вдалося відкрити цей заклад. До того часу молоді люди з функціональними обмеженнями сиділи у чотирьох стінах, без спілкування і можливості розвиватися.

«Ми починали з дуже малого приміщення. З часом вдалося збільшити площу. Навіть те, що ми відкрили центр, уже позитивно. Але меж досконалості немає, необхідно проводити аналіз потреб, визначити кількість людей, які потребують реабілітації, і  відповідно до цього шукати приміщення. Одним із варіантів для створення центру можна розглядати приміщення поліклініки на вулиці Тарнавського», – вважає він.

Хоча, на думку колишнього міського голови, нині пріоритетнішим питанням є відкриття реабілітаційного центру для учасників АТО.

 

Розсунути стіни

Відвідувачці центру «Дивосвіт» Олені вже 34 роки. Її матір Світлана Ригун з острахом думає, що буде далі, адже наступного року Олена вже не зможе відвідувати заклад. Роботою центру жінка дуже задоволена. Там її дитина спілкується, вишиває, малює, розвивається, для доньки це другий дім. До школи дівчина не ходила. У неї ДЦП, епілепсія, тож через важку хворобу відвідувати навчальний заклад не могла, на вулицю теж майже не виходила. У центрі познайомилася з однолітками, навчилася з ними говорити, стала рухливою, розкутою.

Пані Світлана каже, що просторіше приміщення вкрай необхідне, адже буває важко розвернутися на такій обмеженій площі. І наголошує, такі заклади просто необхідні і для дітей, і для їхніх батьків.

Центри реабілітації для людей з обмеженими можливостями – часто єдиний спосіб їх соціалізації, змоги комунікувати та розвиватися чи просто не замикатися у чотирьох стінах. І щоб забезпечити для них більш-менш комфортне середовище, багато не треба. Лише більшу площу, пару додаткових робочих рук, розуміння і толерантне ставлення.

Ірина ФЕДОЛЯК