Проект “Риботерапія”, який вже виставлявся у кількох містах світу, врешті доїхав до Івано-Франківська. І до 26 лютого цю химерну інстальовану графіку можна оглянути у франківському “Бастіоні”, в галереї “Артнамур”.

 

Львівський художник Влодко Кауфман належить до тих експериментаторів, чиї новації вже встигли стати класикою українського сучасного мистецтва.

 

– Останній раз ти виставлявся у Франківську ще на знаменитій “Імпрезі” майже двадцять років тому. Тоді це були офорти, які у рамках висіли на стінах. Тепер щось зовсім інакше – безконечні площі паперу, на яких ретельно вималювані велетенські живі істоти…

Колись я серйозно займався офортом. Те, що я зараз показую, – це те, у що переросло моє захоплення офортом. Сам офорт – це така канонічна технічна робота, а зараз я на нього дивлюся як на законсервований перформенс, якщо говорити сучасною мовою. Роблячи класичний офорт, витравлюєш пластину, покриваєш лаком, вишкрябуєш, накладаєш фарбу, мочиш папір. З офорту роблять п’ятнадцять відбитків, після чого розрізають пластину на п’ятнадцять кусків. Власник кожного відбитка отримує ще й один фрагмент, що свідчить про те, що ця робота неповторна.

Зараз офорт перетворився у заробітчанство. Друкують іноді сотнями, якщо робота продається, а пишуть на кожній з них – один з тридцяти.

Я вбачав у офорті щось ритуальне. Ритуал  і перформенс для мене – дуже поєднані поняття. Тому й займаюся перформенсами. Те, що я роблю зараз – “Риботерапія”- технологічно пов’язане з попереднім проектом “Птахотерапія”. У “Птахотерапії” я, щоправда, пробував ще якось все оформлювати, якийсь пластик, рамки, кожна робота наче самодостатня. Прив’язка була до картинності, до респектабельності. Чим більше я займаюся цими птахами і рибами, тим дальше відходжу від картинності. Ритуальність починає переважати. Для мене це не малювання, а вирощування.

Мене ціле життя супроводжує купа паперу. Це стандартні листки формату А4, і на цих форматах щось завжди відбувається. Листування, рахунки, нотатки, ескізи, попередження, повідомлення, бланки, роздруки. Коли я переглядаю ці стоси паперу, коли виникає думка щось повикидати, я занурююся у свою історію. І кожен папірчик має свою енергетику часу. З того всього я не придумав нічого ліпшого, як на тих паперах вирощувати птахів і риб. Я беру перший-ліпший малюнок чи бланк, який підходить за настроєм, і там починає з’являтися риба. Починається з ока. Навколо ока наростає голова, луска. Це процес вирощування. Кожна луска додається одна до одної.

 

– І кожна залучає якісь знаки, які були на папері?

Очевидно. Роблячи це, я розумію, що от цей папірчик говорить про те чи інше. Відбувається якась така напівмедитативна реконструкція. І я це можу робити будь-де – чи в кнайпі, чи вдома на кухні. Все збільшується поступово, я доклеюю нові аркуші.  Весь проект у складеному вигляді я можу вмістити у папці. Мені завжди цікаво побачити цілість власне під час якоїсь такої демонстрації. Хоч і так риба ніколи не є закінченою. Розкладаючи її у великому просторі, я розумію, що виходить монстр. В мене виходять гігантські мутанти. Я починаю відчувати себе недолугим богом, таким богом-виродком, який пробує зімітувати справжні створіння, а у нього нічого не виходить. Все, на що я спроможний у цій забаві, – це спотворена імітація. І ця забава цинічна, вульгарна, але вона правдива, бо кожен художник вважає себе богом-творцем. Его домінує.

 

– А ти пробуєш сам собі пояснити різні візії, які породжує твоя підсвідомість?

Я інколи потрапляю у ситуації, які дають мені зрозуміти, що все стало на свої місця, що все не просто так, що існує якась конструкція, яку я не можу осягнути. Сталося щось тому, що так мало бути. Є багато речей, які ми не можемо зрозуміти і пояснити.

Колись я був дуже вражений одним збігом. Одного разу мені приснився сон, настільки красивий, що я запам’ятав його на ціле життя. Я біжу по якійсь дерев’яній стежці, навколо сніг лежить і падає, а поруч зі мною біжать чорні вівчурі. Через два роки після цього сну я працював у Пітері у псарні, на воєнізованій охороні, яка виставляє псів по периметру навколо якоїсь охоронної зони. Я виводив псів дерев’яними стежками до вишок. Якось взимку я вибрав двох псів-братів Амура і Дуная і побіг з ними до постів. І раптом молотком по голові –  це ж уже було, я це бачив. Тоді я зрозумів, що з нашою свідомістю хтось бавиться. Тільки в який спосіб і нащо – це не нам дано зрозуміти.

 

– Коли ти говориш про терапію, то це твоя самотерапія чи ти пропонуєш терапію глядачам?

Скоріше за все, ця терапія для мене. Це таке самолікування, медитація. Коли я це роблю, отримую неймовірне задоволення. Я можу в цей час навіть з кимось про щось говорити і на напівавтоматі скеровувати кудись наступні фрагменти луски цієї риби.

 

– А момент виставлення на публіку – це що, пропозиція долучитися до свого досвіду?

Так. Все, що відбувається зі мною, все, що я переживаю – мені важливо, як на це реагують різні люди. Це дуже цікаво. Хтось не вірить, що це зроблено руками, вважає, що це якийсь видрук. А це ж робиться роками. І не так, що я собі поставив мету намалювати рибу. Малювання взагалі недоречне до того всього, що я роблю останнім часом. Чим частіше я роблю перформенси, тим мені цікавішим стає те, що у всьому, що мене супроводжує, відбувається така конструкція.

 

– Наскільки тобі цікава така мистецька стратегія, як декорування, прикрашання? Наскільки ти серйозно ставишся до продукування чогось красивого? Чи може твоє мистецтво бути декором?

Навіть коли я займаюся дизайном, все одно найважливіше мені витворити якусь справжність.

Щоби людина могла повірити у справжність моменту. Якщо я роблю інтер’єрні речі, я намагаюся проникнути глибше, щоби бутафорія не впадала в очі. Хоча інтер’єрне мистецтво і самодостатнє мистецтво – це шалено різні речі. І зрозуміло, що треба витримувати певні межі. Бо можна інтер’єр довести до такого стану, що туди не захочеться заходити, бо занадто розпереживався.      

 

– А як щодо соціальності?  Вважається, що мистецтво має ставити питання, на які суспільство мало б спробувати відповісти. Наскільки соціальність тобі важлива?

Я вважаю, що коли кажуть, що художник незалежний, асоціальний, це неправда, брехня. Не можна бути асоціальним, перебуваючи в соціумі. Якщо ти несоціальний, то іди в пустелю і роби щось таке, чого ніхто не побачить. Але цього ж ніхто не робить. Художник – це реактивна постать. Він живе у соціумі і реагує по-своєму на те, що відбувається. Він може не давати відповіді, але він сигналізує про небезпеку, про те, що нас очікує. Тепер це може відбуватися вульгарно, некоректно, драстично, але це є сигналізація. Поставлення проблеми, зауваження.

 

– Зрештою, емоція є такою ж реальністю, як інші факти суспільного життя…

Так. Часом, дивлячись на якісь мистецькі речі, кажуть – це жахливо, такого не може бути. Але минає кілька років чи десятиліть, і соціум реагує на це нормально. Виявляється, що це класик, що він попереджав, що так сталося.

Я не хочу сказати, що художники пророки. Але хороший художник здатен щось відчувати на рівні підсвідомості. Художником, який щось творить по-справжньому, хтось керує, передає щось через нього у закодованому варіанті. Що таке хороший твір – це річ, яка має мільйони кодів. Залежно від того, хто і як дивиться, знаходяться все нові персональні коди. Поганий твір – це такий, що прийшов, подивився, все зрозумів і завтра він тобі нецікавий. Тому що він одноразовий, як пластикова тарілка. А на хороший твір через двадцять років дивишся і дивуєшся, чому я давніше цього не бачив.

Безперечно, що ці коди пов’язані із соціумом. Залежить від того, коли ти твориш, в якій ситуації, в якому місті, в якій країні, в якій нації, на якій традиції це побудовано, наскільки глибоко вони в тобі сидять, наскільки себе можеш ідентифікувати як першородок чогось там.

Ми, скажімо, ще не можемо бути громадянами світу, бо ми ще не до кінця самоідентифікувалися.

Я тому мушу бути націоналістом, бо тепер такий стан нашої культури, що націоналізм у культурі – це добре. Лиш прошу мене правильно зрозуміти. Це не значить, що я хочу давати рецепти українства чи провадити безглузді розмови про національну ідею – от у нас нема національної ідеї і треба створити. Національна ідея базується на тому, що кожен усвідомлює себе українцем, от і вся національна ідея. А на ній вже будується мій націоналізм і моє ставлення до інших.

 

– Ти вертаєшся до себе колишнього. Наскільки тобі важливо пам’ятати себе давнішого, вертатися до того, що було давніше?

Це, може, найважливіший момент. Бо повертаючись до себе,  я спираюся на те, для чого я це роблю. Дослідження себе так чи інакше пов’язане з дослідженням культури взагалі. Якщо я пробую ідентифікувати себе з кимось, то я мушу знайти, на що я спираюся. Я повинен усвідомлювати, що я творю в такому місті, з такою кров’ю, з такими людьми і це тримається на таких-то традиціях. І потім ти починаєш усвідомлювати, чому, наприклад бойчукісти робили так, а Сікейрос, Рів’єра і інші мексиканці – інакше, хоч і ті, і ті декларували народність. Усвідомивши це, мені стає легше. Я розумію, що це генетично. Художник не повинен нічого вигадувати, не робити фокусів. Це має бути природно. Якщо мене кудись тягне, я повинен усвідомити, звідки це взялося.

 

– Ти свою генезу також піддаєш аналізові?

Безперечно. Це дуже важливий момент. Відчути причетність до культури, з якої ти ростеш. Ми можемо виглядати не гіршими від американців, але ми не будемо такими, як вони, бо ми пройшли інший шлях. Інший згубний спосіб – гіпертрофоване тримання за традиції.

 

– Як думаєш, чому із масової свідомості витіснилася пам’ять про перші роки незалежності, про ідеї того часу?

Треба часу, щоби все повкладалося. У цьому є своя логіка. За двадцять років цього не відбудеться. Порожнечу, яка утворилася у двадцятому столітті, не можна засипати відразу. Ця порожнеча має засипатися великою кількістю будівельного сміття, щоби ми стали на нормальний рівень. На жаль, ми мусимо її просто заповнити. І цей процес не можна прискорювати. У культурі не може бути підганяння. Це дуже крихка конструкція, яку легко поламати. Навіть якщо це нагле, смердюче, драстичне сучасне мистецтво, воно виконує свою функцію.

 

– Мистецтво – це то, що начебто залишає слід, і на нього будуть дивитися як на відбиток епохи. Як ти уявляєш собі свої сліди, сліди своїх перформенсів?

Це форма існування. Я ніколи не думаю про слід. Коли перформенс дозволяє мені як технологія реалізувати свої ідеї, то цього мені достатньо, щоби працювати так. Світ створив багато технологій, які дають можливість реалізуватися художникам. Ідея понад усе. Тоді я шукаю спосіб втілення. І якщо до тої ідеї підходить перформенс, я роблю перформенс, якщо театральна вистава, то театральну виставу, якщо треба фарби, то буде фарба. І це не значить, що я шарпаюся. Хочу робити так, щоби не було встидно.

 

– Як думаєш, чи можна привчити когось до сприйняття сучасного мистецтва? 

Можна і треба. Треба битися, стукати, гупати. Якщо ти переконаний в тому, то гупай і буде.

Люди повинні виховуватися. Я не думаю, що наш середній обиватель гірше розуміється на сучасному мистецтві, ніж французький чи американський. Але рівень толерантності нашого обивателя інший. У нас достатньо високий рівень агресії. Але треба зрозуміти і нашого обивателя, в якого сімдесят років було вилучено. Маємо це наростити. Треба потерпіти. За двадцять років нічого не робиться. Я лише вболіваю за те, щоби ми вижили. Мусимо перейти через всі ті чвари. І це страшне випробовування. Такий монстр у центрі Європи всім заважає.

 

 

Розмовляв Тарас ПРОХАСЬКО