Майстриня Катерина Андрусів мешкає у Рогатині. За фахом вона лікар-дерматолог, а у вільний від роботи час займається соломоплетінням з учнями школи естетичного виховання. Крім того, Катерина Іванівна створює неймовірні лялькові композиції, збирає узори опільської вишивки, а також фото з жіночими типажами у народному строї.

Напередодні різдвяних свят Катерина Андрусів представила виставку власних робіт спочатку  в музеї Угрина Безгрішного у Рогатині, а пізніше – в Музеї мистецтв Прикарпаття, що в Івано-Франківську. Для читачів «Галицького кореспондента» майстриня розповіла, у чому криється сила різдвяного дідуха і недосконалість новорічної ялинки.

Пані Катерина росла у звичайній родині у с. Васючині Рогатинського району. Мати працювала в колгоспі, а батько, сільський ветфельдшер, завжди був на викликах. Тому Катерина з сестрою виховувалися тіткою, яка вміла руками змайструвати цікаву річ. Катерина Іванівна пригадує, що батько мав хист до малювання, а у матері був художній смак. Після закінчення Івано-Франківського медінституту Катерину Андрусів направили працювати у Рівненську область. У райцентрі Володимирці вона прожила 21 рік, і там почалися її творчі захоплення.

Спочатку це була різьба по дереву, але оскільки інструмент для роботи швидко тупився, а умільців його гострити не було, то майстриня покинула це заняття. Далі вирішила спробувати випалювання. У помешканні майстрині й досі висить з десяток дощечок з її «декором». Займалася Катерина Іванівна і вишивкою. Наш краянин, фотограф Василь Пилип’юк, свого часу зробив декілька світлин з Катериною Андрусів для книги «Ровенщина». На сторінках видання представлені фото рушників майстрині.

Саме на Волині Катерина Андрусів почала працювати з дітьми. У роботі використовувала бісер, нитки, тканини. Разом з учнями шили ляльки, робили ґердани, з якими у 1991 році поїхали на фестиваль «Червона рута» у Запоріжжя.

Якось до рук пані Катерини потрапила книга про білоруське соломоплетіння. Вона її купила, але книга довгий час залишалася поза увагою майстрині і пригодилася тільки згодом, коли після аварії на Чорнобильській АЕС Катерина Іванівна у зв’язку зі станом здоров’я повертається на Івано-Франківщину. Вона починає працювати у Рогатинській райлікарні, а також займатися у школі естетичного виховання з дітьми зі спеціалізованої школи-інтернату.

 

Все почалося з павуків

«Якось я собі пригадала, що мама розказувала, що у нас, у Васючині, на Різдво робили солом’яні павуки. І пам’ятаю, коли навчалася у Ходорові і жила на квартирі, то разом з господинею робили павука з картоплі. (Береться сира картоплина, шилом робляться отвори, у які вставляють соломини. Виходить таке собі сонечко.) Пізніше, щоб дізнатися більше про павуків, я пішла у Васючині до Катерини Заставної. Вона мені й розповіла про особливості процесу плетіння. Згодом Катерина Заставна подарувала мені свого павука, який я пізніше віддала у Рогатинський музей. Жінки вже давно немає, а пам’ять про неї живе. Я завжди згадую її у розмові про соломоплетіння. На сьогодні ми з дітьми зробили понад 20 павуків».

Катерина Андрусів зазначає, що різдвяний павук символізує зв’язок з поколіннями. Великі ромби – це батьки, менші – діти, ще менші – внуки і так далі. Ромбики можна чіпляти до самого низу. Називається такий павук «Нашому роду нема переводу».

Майстриня стверджує, що кожен павук – це окреме життя. Конструкція павука дозволяє виготовляти кожен елемент із 12-ти соломинок, які нанизуються на нитку і скріплюються у формі трикутників. Спочатку Катерина Іванівна робить основний елемент – великий або центральний. До нього прикріплює трохи менші, до їх кінців – ще менші. Саме так народжується дивовижний витвір. Для того, щоб павук мав досконалий вигляд, його прикрашають різними виробами з тієї ж соломи. А ще майстриня разом зі своїми вихованцями виготовляє спеціальних горобчиків, яких чіпляють на павука як прикраси.

За білоруською книгою Катерина Андрусів почала вивчати різні техніки соломоплетіння, але роботи не копіювала. Навпаки, хотіла зробити щось своє. Так почали з’являтися коні з крученими гривами, золоті півні, лісовик, пугачі, райське дерево, дідухи, павуки. Якось на виставці білоруські майстри поцікавилися у Катерини Іванівни, де вона купує таку спеціальну тасьму, якою обшиває свої витвори. З’ясувалося, що майстриня дрібні косички виплітає руками. Свої роботи жінка робить дуже довго, адже вони складні та делікатні. Одного з півнів у Катерини Андрусів просив для колекції власник музею соломки в Америці, але майстриня відмовила йому. Цього півня вона робила півроку. Каже, що не може ні продавати, ні дарувати свої роботи, у яких закладена душа.

Підготовка до роботи – важкий і тривалий процес. Солому заготовляють влітку. Катерина Іванівна зазначає, що житня солома найкраще надається до роботи. «Стебла повинні бути молочно-воскової стиглості, – зауважує вона. – Солому треба проварити, щоб вона потім не потріскала, а далі її можна різати на потрібну довжину».

Взагалі, соломоплетіння бере свій початок відтоді, коли наші пращури навчилися вирощувати злакові. Зерно використовували в їжу, а солому – у господарстві. Солому використовували для утеплення будинків. З неї плели мати, якими утеплювали двері і вікна, стелили на долівку. Але наші пращури бачили не тільки практичний бік соломи, а й її красу. Адже злакові стебла мають на сонці особливий блиск.

«Вважається, що соломка – дуже крихкий матеріал, – зазначає пані Катерина, – але це тільки на перший погляд. Якщо солому полюбити, добре вимочити у воді, то вона стає пластичною, слухняною у руках».

Магічна сила соломи

Колись наші предки з соломи сплітали високі ємності, в яких зберігали полову, а потім фрукти, овочі. Адже вони помітили, що солома зайву вологу вбирає в себе, а під час пересихання продуктів її віддає. Згодом українці почали з соломи виплітати декоративні елементи одягу, інтер’єру.

Солом’яні капелюхи довгий час були в моді. Особливо в Західній Європі. На Поліссі, в Центральній Україні солом’яні вироби стали частиною повсякденного одягу. Наприклад, у Тисменицькому районі в музеї можна побачити солом’яні чоботи. На Рогатинщині були такі барлаки, що одягалися на ніс чобіт, взуття тоді не так намокало, а така солом’яна напівшкарпетка запобігала ковзанню. Дівчата з соломи виплітали прикраси для волосся, перстені, намисто.

Наші пращури вірили в магічну силу соломи. У те, що вона може давати життєву енергію не тільки тому, хто працює з нею, а й тому, хто до неї доторкається. Тому солому почали використовувати в обрядах (Марена на Купала, дідухи на Різдво).

Дідухи у різних областях робили по-різному. Катерина Іванівна каже, що дідух походить від дерева роду, райського дерева, дерева життя. Майстриня переконана, що солома має магічну силу. Якщо ти взяв її до рук, то вона тебе не відпускає. Вона має позитивну енергію, бо все, що створене природою, є оберегом, на відміну від штучного, неживого.

Взагалі, на думку майстрині, роботи з соломи дуже гарно вписуються в сучасний інтер’єр. «Ялинка, яку ми приносимо напередодні Різдва додому, – це є мертва енергія. Вона зрубана. А дідух – це жива енергія Різдва. Пшениця теж скошена, але у колоску є зернятка, які несуть життя. Їх змолочують, ними засівають поле, а воно, у свою чергу, дає новий урожай».

Тому перед тим, як принести до оселі щось чуже за походженням, звернімо увагу на давні українські традиції. Недарма як давніх, так і сучасних майстрів заворожують образи півника, бика, коня, пташки. Саме вони є традиційними для українських осель і несуть у собі магічну силу роду.

Ірина БАБІЙ