Є артисти, які в українському шоу-бізнесі стоять осторонь від розцяцькованого пустопорожнього миготіння. Смак, стиль, глибина творчого меседжу не дають їм змішатися з натовпом розфарбованих фріків-одноденок. «Галицький кореспондент» розмовляє з однією з таких непересічних творчих особистостей – Марією Бурмакою.

– Заходимо в час Різдва, але свято знову на тлі війни… Недавно розмовляв із знайомим музикантом, який сказав, що після 2013 року не дуже пишеться і твориться. А як твоя муза реагує на це все?

Мені пишеться і твориться весь час поки що. І дякую Богу за це, бо думаю, що не я керую цим процесом. Я взагалі не знаю, як жити без цього, першу мелодію я написала в 5 років…

Мушу відразу зазначити такий момент: всі пасіонарні пісні, які я співала зі сцени що в 2004-му («Ми йдемо», «Не бійся жити»), що в 2013-му (плюс «Все починається, коли», «Хранителі надії»), я написала задовго до того, в мирний час. Напевно, тому, що завжди думала про те, що таке гідність, яка наша роль, хто ми на своїй землі…

А саме під час революції і всіх подій я написала пісню, наприклад, «Він іде по воді». Писала пісні про любов, про надію, про світло в кінці тунелю. «Поцілуй мене на прощання» – пісня про дівчат, сестер і мам, які проводжають хлопців на війну…

Ну, і 26 та 27 грудня відбулася прем’єра дитячого мюзиклу «Мама сказала: «Ні» у театрі Франка, до якого я написала всю музику і в якому граю одну з головних ролей. Тож я писала й дитячі пісеньки.

– Ти харків’янка, чи не дістали тебе запитанням, як ви обрали Кернеса головою?

Не так, щоб дістало, бо я давно в Харкові не була. У Києві живу вже 23 роки і навіть в гостях не була вже пару років, тато майже весь час з нами з братом тут.

Але я сама не можу зрозуміти цього… І справа навіть не в його минулому. Річ у тому, що від такого хамелеона можна чекати чого завгодно, і я дуже боюсь, аби Харків не повторив долю Донецька.

– Ну, і в зв’язку з цим… Відомо, що ти жодної пісні російською не заспівала. Наскільки в середовищі переважно російськомовного міста важко жити зараз, в ці часи?

Я, ти знаєш, звикла. Це важко, але після харківського дитинства мене це не лякає. Та і всі звикли, що я спілкуюся тільки українською. І часто переходять зі мною в розмові на українську. І грузини, і татари, й азербайджанці – мої друзі. Мене ламає інше – теза, що «якою мовою – не важливо», що «треба так, як зручно».

Якби мій тато у Харкові вів себе так, як зручно, він би не почав спілкуватись українською в сім’ї, не навчив би мене, не дав би мені, єдиній у класі, підручник з історії українською. Я добре пам’ятаю, як на нас звертали увагу і я, семирічна, казала: «Тату, давай говорити російською», а тато казав: «Дочечко, хай чують, що Харків – це Україна».

От це мене підламує зараз, і деколи я не знаю, що далі буде. Єдине, що я вже точно не змінюся. Для мене українська – назавжди!

– Твоя кар’єра артистки і журналістки вирізняється високим смаком у всьому. Що для тебе стиль? Наскільки це важливіше від комерційного успіху?

Дякую, що ти це помічаєш. Як правило, помічають несмак і відсутність смаку. Для мене завжди є визначальним мій смак і відчуття вартісного, а це базується на власному досвіді прочитаного, переглянутого і прослуханого… При тому я завжди розумію, що я не в більшості, бо мій смак часто – це не масова культура!

Завжди є дуже важливим почуття міри. І ще завжди тато або брат можуть сказати: «Тут ти була трохи нескромною», або «Давай поменше кажи «я», або «Не забувай про почуття такту». Це, напевно, трохи старомодно в цей час, але мене виховували так. Поплавський вчить інакше: «Скромність – шлях у невідомість». Але я якось виживаю. Можливо, те, що я роблю, не є масовим, але все одно є люди, яким це потрібно. Ну, і, зрештою, для стосунків у шоу-бізнесі у мене є директор – Юлія Гай.

– Ти була першим україномовним артистом, який записав CD в Канаді на студії «Євшан». Робота ця була у співпраці з канадськими продюсерами. Чому не настало якогось продовження кар’єри в Канаді?

Ну, це було у 91-му році, в Монреалі. Після того я дуже багато разів була в Канаді й Америці з концертами. Було багато проектів, там продаються мої диски. І для неукраїнської публіки також. До речі, я зустрічалася з людьми, з якими ми записували альбом, коли минулого місяця була в Монреалі. Згадували, ходили по всіх місцях, де гуляли 24 роки тому. Ну, і в мене є запрошення і на наступний рік, пов’язані з Канадою.

– Коли я готувався до інтерв’ю, мене здивувало, що нема багато інформації про твою творчість в останній період ні у «Вікі…», ні на твоєму сайті. Водночас ти активна у «Фейсбуці». Як би ти прокоментувала феномен «Фейсбуку» взагалі і, зокрема, для просування артиста?

Стосовно «Вікі…», треба цим зайнятись, до речі. А про і-нет, то, справді, найбільше зараз працює «Фейсбук». Навіть мій власний офіційний сайт – це більше місце, де лежать фото, музика, а спілкування і всі новини – це, насамперед, профіль «Фейсбуку».

Я не так думаю про просування. Взагалі, «галімий піар» у «Фейбуку», можливо, навіть має зворотний ефект. А от зробити свій профіль цікавим, щоб за тобою стежили і ділились – це можуть не всі. Мені здається, якщо вже ти спілкуєшся зі «світом» через «Фейсбук», то треба там бути собою, а не грати роль. От я, наприклад, можу написати щось вночі занадто відверте, а потім на ранок видалити.

– Зараз ти зайнята у виставі «Мама сказала: «Ні» театру Франка. Розкажи, будь ласка, детальніше про це. Чи ця нова грань твоєї творчості розбудила в тобі драматичну актрису?

Все почалось з музики. Чотири роки тому я написала «Дитячий альбом». Мені хотілось, аби було багато пісеньок для дітей, для малят. І ці пісні справді дітям сподобались. Захотілося продовження, тож цього літа запропонувала зробити музичну виставу театру Франка.

Ми познайомились з режисером Андрієм Маєм і драматургом Деном Гуменним, і в розмовах вималювалась фабула. Ден написав п’єсу, Андрій почав ставити, а я дописала декілька пісень для Містера Ніхто і Остапчика. До речі, віршики для цих пісень написав мій тато Віктор Бурмака.

Ну, і з самого початку ми говорили, що в мене буде роль. І вона є! Мама всіх персонажів і Вчителька караоке. В мене нема спеціальної акторської освіти, і на репетиціях (а їх було багато) я вчилася.

– Наскільки ти відкрита до найрадикальніших експериментів у творчості? Чи твоє – класика і консерватизм?

Дуже відкрита й експериментую все життя. Це і проба різного звучання, це колись CD  електронних авангардних реміксів, це спроба іншої музики цього року, наприклад, пісня «Фрізбі». Не завжди експерименти, до речі, успішні, але в мене є принцип: краще спробувати і помилитись, ніж не спробувати. Навіть у цій виставі «Мама сказала: «Ні» ви бачили, як я виглядаю в образі Вчительки караоке? Це ж теж експеримент!

– Що для тебе є мотивацією і чи є люди-мотиватори, хто вони?

Я дуже люблю бути в роботі, щоб у мене не було жодної вільної хвилини. Я дуже багато всього придумую, і деколи бувають моменти, коли я боюсь, як я встигну все… От минулих півроку – репетиції вистави, робота над моїм телепроектом «Культ: Експрес» на «Еспресо TV», гастролі в Канаді, концерти по Україні, підготовка до участі в концерті Кирила Карабиця, де я співала пісню Івана Карабиця з оркестром…

А запис своєї версії пісні Миколи Мозгового «Золотиста осінь» із циганським хором… А пісня «Лінія», яку я написала для дуету з Олександром Пономарьовим, що її співали на його концерті… А ще ж викладаю, я професор Київського університету імені Шевченка. Благодійністю займаюсь. А іще ж як селебріті даю інтерв’ю, беру участь в якихось програмах, буваю на різних заходах…

Мене питають, як я все встигаю. А я не завжди встигаю. Запізнююсь, просипаю, забуваю деколи. Але мені набагато краще так, аніж без роботи і без відчуття, що ти потрібна, що без тебе «все пропало».

– І все-таки… ідуть свята. Що дає надію й оптимізм?

Сім’я. Здоров’я і радість рідних. Ну, і, звичайно, відчуття, що тебе люблять. Тому я всім бажаю знайти любов, розуміння і рідну душу. З цим нічого не страшно і можна собі планувати, що захочеш! Бо поряд буде той, хто любитиме, навіть тоді, як нічого не вийде.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ