Вокзал – особливе місце, романтика якого передовсім у вічному переміщенні, безкінечному русі. В епіцентрі цього перпетуум мобілє дивовижно сталою є історія ресторану «Дорожній» – найстарішого ресторану в Івано-Франківську, який пропрацював у приміщенні вокзалу майже 150 років.

Ресторацію не змогла зачинити ні війна, ні окупація, ні перебудова. Славетний заклад із розкішним інтер’єром і швейцаром на дверях зрештою не витримав ринкової конкуренції, а от скромний буфет на пероні процвітає і досі завдяки відданим клієнтам, які спеціально приходять сюди на каву – дешеву і дуже добру.

У 1960-их – 80-их роках ресторан «Дорожній» переживав справжній розквіт. Потрапити туди на обід було одночасно проблемою і справою честі, адже там харчувалися працівники суду, міськвиконкому, санстанції та багатьох центральних установ, а вечорами збиралася міська інтелігенція. Щоб пообідати у вокзальному ресторані, франківці замовляли столики наперед і вистоювали у чергах. Окремі столики резервувалися для водіїв автобусів, тож знайомі просилися до водіїв підсісти «по блату».

Старожили згадують «Дорожній» як надзвичайно затишну місцину з живою музикою, чудовою кухнею, відмінним обслуговуванням та інтер’єром, якому би позаздрив будь-який сучасний заклад. Величезні 8-метрові вікна, величезна зала висотою 15 метрів, стеля у формі купола, який увінчували важкі кришталеві люстри, розкішна ліпнина на стінах, багато дзеркал. Інтер’єр був виконаний у червоних тонах, відвідувачі й досі згадують портьєри та стільці, оббиті червоним оксамитом. Навіть коли у залі були зайняті усі 120 місць, у ресторані зовсім не було шумно, звук наче тікав під стелю. Відвідувачі розсідалися по затишних кабінках і могли обговорювати найпікантніші теми без страху, що їх хтось почує.

Ресторан «Дорожній» відкрився у 1866 році, коли був зданий в експлуатацію залізничний вокзал. На згадку про відкриття вокзалу на опорах, що тримають дах перону, вилили дату 1866, яку можна розгледіти й досі. Ресторація мала два входи – з перону та від привокзальної площі.  Оскільки Франківськ тоді був Станиславовом, то вокзал називався “Дворець колійовий”, а на ресторані красувалася польська вивіска «Харчовна».

150 років тому ресторан на залізничному вокзалі був життєвою необхідністю, розповідає заступник начальника вокзалу Зіновій Сковронський. «Дворець колійовий був маленький, двоповерховий, але ресторан у ньому відкрився з першого дня роботи вокзалу. Поїзди у ті часи їздили лише вдень, а вночі ставали на станції на відпочинок. Пасажири розходилися ночувати по довколишніх хатах, бо готелів тоді ще не було. Зранку дзвін скликав усіх на потяг. А перед від’їздом снідали у ресторані». Зіновій Іванович зауважує, що клієнтами тодішньої «Харчовні» були заможні люди. Подорожувати потягом було задоволення не з дешевих, їздили переважно небідні люди, які могли собі дозволити не брати харчі в дорогу, а пообідати у ресторації.

Ресторан збудували австрійські архітектори. Настільки все було продумано, що без жодного кондиціонера влітку там було прохолодно, а взимку тепло. «Влітку ресторан охолоджувався повітрям з підвалу, де зберігався лід. Повітря засмоктувалося через вентиляційні отвори, проходило через лід і до ресторану потрапляло вже охолодженим. А взимку лід забирали, вентиляційні канали очищалися і через них гнали тепле повітря з кочегарки», – розповідає Зіновій Сковронський. Лід для ресторану спеціально заготовляли у льодопункті – в кінці Залізничної вулиці, де зараз починаються гаражі. Різали лід брилами, вантажили на машини і привозили у підвал, де його пересипали тирсою. З Франківська цей лід розвозили на різні залізничні станції, де були ресторани і буфети.

Немає жодних відомостей про те, щоб ресторан хоч раз зачинився. Ресторація працювала безперебійно навіть під час війни. У 1969 році на Івано-Франківському вокзалі знімали кіно «Відвага» – це бойовик про те, як радянські підпільники планували підірвати потяг із Гітлером, щоб покласти край війні (реж. Георгій Юнґвальд-Хількевич, в гол. ролі Микола Олялін). Івано-Франківськ тоді перетворили на кіношний Козятин 1942 року. Чимало епізодів відзняли у вокзальному ресторані. Працівники вокзалу брали участь у масовці. 

Ресторан «Дорожній» в радянські часи славився смачною кухнею. Візитівкою ресторану  була грибна юшка по-франківськи, шніцель грибний по-гуцульськи, ескалопи та курчата табака. «Грибні страви готували лише з білих грибів. Оскільки ресторан державний, усі продукти закуповували лише на державних базах. А грибів на базі не було, тож ми закуповували їх у одного вуйка з Верховини, який мусив всі гриби перевіряти у лабораторії і приносити нам довідку. Довідка була дорогою, але дядькові це було вигідно, бо ресторан брав гриби у нього майже оптом. Сушених білих йшло щонайменше 3 кілограми на місяць», – розповіла Ольга Гривнак, начальник цеху харчування вокзальної станції Івано-Франківськ. Ольга Богданівна керує вокзальними закладами харчування з 1982 року.

В ресторанному залі працювало одночасно 11 офіціантів, а страви готувала така ж кількість кухарів. На другому поверсі ресторану, де був виробничий комбінат, стояв пиріжковий апарат, який робив пиріжки, зокрема для вокзальних кіосків та для буфету, який відкрився на пероні у післявоєнний час. Штампували пиріжки з лівером цілодобово. За ніч переробляли 100 кілограмів муки. Як розповіла Ольга Гривнак, у радянський час ресторан та два вокзальних буфети входили до підприємства «Дорресторан», яке об’єднувало підприємства, що обслуговували автовокзали, аеропорт, залізничний вокзал та вагони-ресторани у потягах київського та московського напрямків.

У 90-их «Дорресторан» розпався, а вокзальний ресторан і буфети спершу перейшли у орендну власність, а потім стали колективним підприємством. У 2002 році ресторан «Дорожній» разом з буфетами відійшли під керівництво “Укрзалізниці”. Через два роки у ресторані провели ремонт: прибрали кабінки і зробили суцільний зал. Хотіли, як краще, але, на жаль, після ремонту заклад втратив затишність, відвідувачі ніби губились у величезному приміщенні, тому нерідко заходили, роззирались довкола і йшли геть.

Державному закладу, у якому всі страви готувалися за збірником рецептів 1982 року випуску, було важко витримувати конкуренцію з приватними кафе. В той час, як приватні заклади вражали різноманітною кухнею, балували відвідувачів екзотикою та сміливими експериментами, у державному ресторані не мали права відійти від затвердженого збірника рецептів. Дійшло до того, що в ресторані стрімко знизився асортимент і останніми роками туди заходило усього по кілька відвідувачів на день.

У 2011 році Львівська залізниця прийняла рішення закрити збитковий заклад і передала його в оренду. Тепер на місці колишнього ресторану «Дорожній» працює їдальня «Сита ложка». Оскільки будівля вокзалу є пам’яткою архітектури, орендарям заборонили робити будь-яку реконструкцію. Весь інтер’єр ресторану включно з люстрами і ліпниною на стінах зашили у своєрідний саркофаг – їдальню зробили наче у коробці, об’єм якої втричі менший від приміщення ресторану.

А вокзальний буфет і досі цілодобово працює у правому крилі вокзалу. Попри більш ніж скромний асортимент, відвідувачів там не бракує ніколи. Хтось перекушує канапкою, чекаючи на потяг, але більшість клієнтів – постійні. Буфет славиться передовсім своєю кавою. Щоб випити запашної вокзальної кави усього за 4 гривні, деякі відвідувачі йдуть сюди через ціле місто. «Я тут з друзями щодня п’ю каву вже років 15», – каже старший чоловік, але фотографуватися відмовляється. Буфетниці знають усіх своїх постійних клієнтів в обличчя і на ім’я, а ті, переважно чоловіки, завжди дуже уважні і люб’язні до жінок. На каву сюди частенько приходить і молодь. «У Франківську найкраща кава – саме на вокзалі. У неї особливий, ні з чим не зрівняний смак. Ми з друзями сюди запрошуємо дівчат на каву, бо хочеться їх пригостити справді доброю, а не якимось трійлом», – зауважує франківчанин Олександр.

Секрет вокзальної кави – у старенькій кавоварці «Omnia», якій вже майже півстоліття. Зіновій Сковронський пояснює її переваги над сучасними апаратами для еспресо: «Спершу нагрівається вода. Утворюється пара, яка під тиском і при високій температурі проходить через перемелені кавові зерна і знову конденсується у рідину, тобто в каву. Пара «вибирає» з кави кофеїн і всі корисні речовини. У сучасних апаратах переважно через каву проходить не пара, а просто нагріта вода, яка лише промиває каву, а найцінніше йде у відходи». Стареньку кавоварку постійно ремонтують і замінювати новою не збираються. У ресторані була така сама. Коли її спробували замінити новою, постійні клієнти попросту перестали ходити до ресторану на каву. Щойно кавоварку повернули, як повернулися й люди.

Збільшити асортимент буфету не так вже й просто. Державному закладу доводиться на всю продукцію укладати договори, відтак, мало хто з виробників хоче переобтяжувати себе паперовою роботою. Втім, скромний повоєнний буфет пережив легендарний ресторан, який бачив ще цісаря Франца Йосифа.

Ресторан «Дорожній» нині, як зачарована красуня. Інтер’єр законсервований, збереглося обладнання і частина працівників. Але найголовніше – спогади, які є завжди живими. На вокзалі сподіваються, що ресторан ще колись запрацює. “Укрзалізниця” зараз переживає перехідний період від державного підприємства до відкритого акціонерного товариства. Хтозна, може, новий власник залізниці подарує шанс найстарішому ресторану Івано-Франківська, який уже став міською легендою?

 

Наталка ГОЛОМІДОВА

Спогади:

 

Ігор Роп’яник: “Буфет дуже добре пам’ятаю! Властиво, моє дитинство проходило мало не на колії і вокзалі, бо жив (та й тепер живу) поряд, на Колійовій вулиці. Ми з хлопчиськами, набігавшись і зголоднівши, мало не щодня бігли в той буфет на пероні за пиріжками: тоді були дуже смачні пиріжки з повидлом по 5 копійок. Їх приносили свіженькими прямо з кухні – пухкими, запашними, з ще гарячим повидлом, яким нерідко обпікали язики. Ми, хитруни, інколи шахрували (ну як же без дитячих “подвигів”!): по хатах ще валялись копійки, які після девальвації 1961-го року вийшли з обігу, то ми брали старі “п’ятаки”, котрі дуже мало відрізнялися від нових, і отоварювали їх. Ті пиріжки ставали ще солодшими!”

 

Тетяна Терсенова-Заводовська: “Ресторан – це було місце, де збиралася вся міська тусовка. Грав розкішний оркестр, співав Валєра Лосіцький, потім нині покійний Ласло Габош (Валерій Махоткін). Там була найкраща кухня. Чистота, білосніжні скатертини, відмінне сервірування, швейцар із золотими лампасами.

Пам’ятаю випадок. Вертаємося ми у неділю ввечері з Яремче. Вагон зупинився якраз навпроти ресторану, погляд мимовільно спрямований на його вікна, і о жах! Повний ресторан есесівців, на ресторані висить вивіска німецькою, фашистський прапор. У вагоні почалася така паніка! В п’ятницю від’їжджали, все було нормально, а тут війна. На пероні фашисти з собаками. Дивлюсь, іде красень-фашист і обличчя доволі знайоме. І коли мій переляканий мозок переварив інформацію і я впізнала Оляліна, стало зрозуміло, що знімають кіно. Але ті, хто його не знав, категорично відмовлялись виходити з вагона. І тут відчиняється вікно ресторану і німецький офіцер українською мовою кричить: “Хлопці, все нормально, наші в місті!”

 

Іван Шпортюк: “Колись любили із друзями зайти на “каву на пероні”. Брали каву в буфеті, сідали на лавочці на пероні і спостерігали, як прибувають і відправляються потяги, кудись поспішають з великими торбами і наплічниками люди. Працівниці не одразу погоджувались давати каву “на виніс”, а лиш після обіцянки повернути чашки. Ми, ще зовсім молоді, з довгим волоссям, вигідно вирізнялись серед тутешніх завсідників, і нам довіряли та ставились доброзичливіше. Старенький кавовий автомат робив багато шуму і аромату, який порушував загальну атмосферу хмільних дискусій за стійкою і столиком. Інколи приходили пізно ввечері чи навіть вночі. Тоді було значно тихіше, ніхто не поспішав і майже завжди знаходився якийсь випадковий співрозмовник. Я і зараз люблю зайти туди на каву, особливо повертаючись з тривалої поїздки. Це наче підтвердження того, що я нарешті вдома”.

 

Наталія Вінничук: “Сама я там ніколи не бувала, але родинна історія говорить, що мій дідусь колись там кілька років був директором. Було це, щоправда, в сиву давнину, коли мене, як кажуть, ще в проекті не було. Але він багато розповідав про залізничний ресторан, про його кулінарну славу та високі, як тепер прийнято говорити, стандарти обслуговування.

Зокрема, однією зі страв, яку там готували дуже смачно, була грибна юшка. Готувалась вона виключно з білих сушених грибів, що і надавало їй особливого смаку та виразного специфічного запаху, який справжні гурмани чули ще ледь не за кілометр. Рецепт цієї смакоти у моїй родині тепер передається як такий собі кулінарний спадок. І готуємо цю страву на Різдво як святкову, бо якщо дотримуватись усіх канонів, потрібно затратити майже добу на її приготування. Хоча, мушу визнати, результат того вартує!

 

Володимир Безгачнюк: “У місті в радянський час було всього кілька ресторанів, і усі вони були розміщені у центрі – там панував офіціоз, дивилися, хто з ким прийшов, хто в що вбраний. А в ресторані на вокзалі ніхто ні на кого не звертав уваги, там можна було сховатися. Готували там дуже смачно і швидко, була дуже добра музика і можна було потанцювати. Крім того, коли був дефіцит алкоголю навіть у центральних ресторанах, на вокзалі спиртне було завжди. Ми з друзями частіше ходили у буфет на пероні на каву і сто грам. Там була одна з перших кавоварок у місті і дуже добра кава.

У буфеті завжди були несподівані зустрічі. Одна з них стала міською легендою. Одного разу ми зі Степаном Пушиком та Павлом Добрянським пішли на вокзал до тодішнього начальника станції Івано-Франківськ Івана Михайловича Цулюпи. Ми йшли на вокзал діставати квитки, бо письменники мали їхати до Києва, а тоді був дефіцит квитків. Потім разом з Іваном Михайловичем пішли в буфет на сто грам. А по дорозі зустріли професора Грабовецького, він бігав по центральній залі весь розхристаний, з розщепленим плащем, з вічно розкритою течкою. Ми його запросили приєднатися до нас. А тим часом жіночка у буфеті мила підлогу. Пушик їй каже: “Пані, ходіть сюда. У вас стакани часом не пропадають?” А вона: “Ой, пропадають”. Тоді Пушик, натякаючи, каже, що зараз у буфет зайде один дядько, який буде казати, що він професор, але йому не можна вірити, бо він лєцтий пияк. Жіночка приготувалась. Зайшов Грабовецький і приєднався до нас. На столі якраз були порожні стакани, такі гранені, 250-грамові. Поки ми пили, Пушик непомітно запхав професору два стакани у кишені плаща. Стоїмо далі, гутаримо, Добрянський травить байки. Аж тут приходить та жіночка, стає на дверях і до Грабовецького: “Ану покажіть кишені, бо у нас стакани пропали”. А він почав кричати: “Та я професор, як ви смієте!” А вона: “Зараз я тобі покажу, професор, ану покажи кишені!” Раз – а в одній кишені стакан, в другій – ще один… Грабовецький тоді був на нас страшно ображений”.