Після фатального минулорічного ремонту найзатишніша вулиця Івано-Франківська – вулиця Шевченка – годиться хіба під город. З іронічною пропозицією до сусідів взятися за сапи й «створити справді зелену вулицю у центрі міста» звернулися відомий блогер Ростислав Шпук і письменник Юрій Андрухович.

 

«Минулого року одна з найцікавіших вулиць Франківська, одна з найпридатніших для життя і всіх видів «усамітнення» в середмісті, попала під гарячий холеричний ковш комунальників, – іронізує Ростислав Шпук, мешканець вулиці Шевченка, на своїй сторінці в Фейсбуці. – Після чого гроші на ремонт пішли у небуття «на півдороги» молодого, сповненого справ життя, «на злеті» покинувши цей світ заради інших, кращих, «тих» світів, залишивши по собі кілометрову «розриту могилу» і осиротілих мешканців навколо неї, які щодня тепер жбурляють по жменьці землі у чорну прірву, довгу, як список працівників «Водоканалу», і тягучу, мов жуйка кабелеукладника».

«Тож ми маємо намір закликати всіх мешканців вулиці Шевченка, завмерлої у своїй розораності, почати засаджувати її городиною, розбивати грядки і членувати міжряддя, встромляти тички, по яких витимуться бобові і тягнутимуться до сонця помідори і під котрими колоситимуться петрушка з кропом, – продовжує Ростислав Шпук. – Маємо шанс створити першу у світі справді зелену вулицю у центрі міста, по якій урочиста хода міських обранців до пам’ятника Шевченку зовсім не буде вдаваною».

Нагадаємо, минулого року вулицю Шевченка взялися ремонтувати лише восени – через затягування з процедурою тендеру. Кошторис робіт сягав 12,8 млн. грн., з яких 2,8 млн. грн. – з міського бюджету, а 10 млн. грн. – з державного. Тендер на ремонт вулиці виграла будівельна компанія «Ніка». Роботи мали завершитися до кінця минулого року: планувалося замінити усі підземні мережі, укласти приблизно 12 тис. кв. м нового дорожнього покриття та 3 тис. кв. м плитки на ділянці від вул. Січових Стрільців до вул. Гординського. Однак наприкінці року підрядник відмовився продовжувати ремонтні роботи через заборгованість: платежі блокувало управління Держказначейства. Будівельники так і не встигли освоїти 7,5 млн. грн., і кошти повернулися в державний бюджет.

У березні цього року Івано-Франківська міська рада схвалила Програму модернізації дорожньої інфраструктури міста Івано-Франківська на 2013-2015 роки. Загальний бюджет програми – понад 278 млн. грн. Втім, документ лише декларує наміри й необхідні витрати, а де взяти кошти, чиновники ще міркують. Обговорюється варіант випуску облігацій внутрішньої позики. В кожному разі мерія обіцяє завершити бодай частину робіт за гроші з міського бюджету.

Тож зовсім не виключено, що помідори і квасолька на Шевченка дозріють швидше, ніж керівництво якогось ЄББР – до рішення викупити міські «дорожні» облігації.

 

 

Авітаміноз

Юрій АНДРУХОВИЧ

Спочатку її називали вулицею Липовою чи навіть Липовою алеєю: Lindenallee. Про це, зокрема, свідчать поштові картки перших років минулого століття з їх тримовними підписами.

Вони ж, поштові картки, промовисто підтверджують зауваження професора географії Мєчислава Орловича, який у своєму капітальному “Путівнику по Європі” (1914 р.) знаходить для тодішнього міста Станіславова не так і багато слів: “Торговельне місто, 65 тис. мешканців, резиденція греко-католицького єпископа. Посідає чудовий парк у кінці вулиці Липової, найгарнішої в місті”.

У пізніші часи вона побувала вулицею Пєрацького, Червоноармійською, з 1953-го – Сталіна. Коли ж радянська влада цього самого Сталіна почала активно й масово позбуватися, вулицю перейменували на Шевченка. Здається, до 100-річчя з дня його смерті.

Факт заміни Сталіна Шевченком не може не викликати в мене згадки про один тогочасний анекдот. Я чув його у версії мого батька. У певному населеному пункті слід було протягом ночі демонтувати пам’ятник Сталіну.

Але якось так він був поставлений, що повністю його усунути не вдавалося. Тоді з нього прибрали голову, замінивши головою Шевченка. Відбулось урочисте відкриття нового пам’ятника, мітинг і все таке. А наступної ночі на постаменті нашкрябали: “Діти мої, діти, // Що ви наробили? // На грузинську сраку // Мене посадили!”

Анекдот анекдотом, а вулиця Шевченка і справді серед найкрасивіших у Франику. І коли 11 років тому ми переїхали на неї жити, то це було – дозволю собі дещо пафосний тон – сповненням багатолітніх мрій і бажань.

Особливо того першого ранку, коли я, розплющивши очі, побачив за вікном нашого помешкання на висоті третього поверху вкриті першими зеленими листками гілки старої липи.

Сьогодні я всіляко уникаю визирати на нашу вулицю з вікна. Якщо ж усе-таки часом доводиться глянути в той бік, то бачиш аж ніяк не “найгарнішу в місті” вулицю, а щось наче Грозний часів першої чеченської, не вистачає лише панічно покинутої російськими військами напівзнищеної бойової техніки.

Але повністю відвернутися від цього видовища, як ви розумієте, жодної змоги немає – вже хоча б у силу тієї причини, що цією вулицею ми, її мешканці, мусимо ходити.

Нас тепер усюди безпомилково впізнають за взуттям, точніше, за налиплою на ньому багатошаровою грязюкою. “А, ви з Шевченка”, – кивають із розумінням та співчуттям.

З нашою вулицею трапилася катастрофа на рівні трагедії – капітальний ремонт в епоху комунального колапсу. Розпад і розвал міського господарства сьогодні є, напевно, характерною ознакою всіх населених пунктів нашої країни.

Що там говорити про колись такий доглянутий і симпатичний Франик, якщо вже й Київ задерибанено ледь не вусмерть? Залишається вірити, що хоча б у Донецьку нині все добре і хоча б одне-єдине місто на цій авітамінозній землі насолоджується покращенням.

Капітальний ремонт вулиці Шевченка якісь ідіоти – даруйте, я не маю для них іншого слова – розпочали десь у жовтні, якраз на зиму. Пам’ятаю, що до наших вікопомних парламентських виборів залишалося з тиждень, як вони почали.

Я знав, що добра від цієї зміни очікувати не варто. Але навіть і я з властивим мені в останні роки песимізмом не сподівався аж такого песимістичного розвитку. Нині, через п’ять з половиною місяців їхньої діяльності, ніякого кінця ніякого ремонту навіть і близько не видно.

Є лише рови, ями, вибоїни, вирви і жахливе, ніби фекалії, місиво під ногами, в якому для повноти апокаліпсису так бракує одного-двох обгорілих бетеерів чи танків.

Утім, якісь робітники іноді ще з’являються. Якісь невеличкі групки доходяг де-не-де, буває, мокнуть під дощами в багнюці. Вигляд у них такий, що я не вірю в їхню здатність успішно міняти підземні комунікації. Так, руки з них іще ростуть, але вже явно не з того місця.

Насправді все, що з ними слід було б робити, – це спробувати лікувати від алкоголізму. Єдина від них користь у тому, що протягом дня вони розмітають тижневий запас горілчаних “чекушок” у сусідній з нами крамниці “Парковій”. Тобто крамниця сяк-так виживає лише завдяки їм.

Якщо чесно, то мені вже й не віриться, що “найгарнішу в місті” вулицю вдасться колись реанімувати.

Зрештою, й сусід мій деякий час тому запропонував цілком реалістичну альтернативу: з потеплінням (якщо воно, чорт забирай, колись настане) слід засадити всю колишню вулицю Шевченка якимись кукурудзами та картоплями.

Хай уже будуть зарості, хай буяє городина, хай по всій довжині вулиці – від центру міста й до парку – стоять раком працьовиті франківчани, виловлюючи з посівів колорадського жука.

Бо на біса нам узагалі наші міста з їхнім асфальтом? Ми – споконвіку від земельки. Плугатарі ми, гречкосії, свинопаси! Переоремо ж наші міста на родючі ниви!

А тут ще й пригадалась одна історична подія. Це ж саме на ній, на Шевченка, перед головним входом до універу, тоді, у вересні 2004-го, відбувся незабутній та легендарний кидок яйцем! І саме від нього злягла на вуличний асфальт велика людина, яка нині в цій країні є президентом.

От я й думаю тепер: а може, це такий його таємний наказ? Ліквідувати, стерти цю кляту вулицю з лиця землі, щоб ніхто й не згадав і щоб екскурсоводи майбутнього не приводили туристичні групи з усього світу до головного університетського входу?