Іван Атаман став знаковою фігурою у музичному житті Станіслава 1940-1960-их років. Талановитий диригент і педагог, він – цілком виправдовуючи своє прізвище – став одним із фундаторів професійного хорового мистецтва в краї. Саме він відновив у повоєнному Станіславі шевченківські концерти. Недавно минуло 110 років з дня народження Івана Атамана.

 

Іван Атаман народився на світ 29 березня 1903 року в селі Рихта Кам’янець-Подільської губернії на Хмельниччині. Був старшим сином у бідній селянській сім’ї, мав молодших брата і сестру. Хлопчик рано втратив батька: той помер, коли Іванові було 7 чи 8 років. Невідомо, як дала б раду молода вдова з малими дітьми, та їй прийшла на допомогу чоловікова сестра Марфа. Не маючи власної сім’ї, вона всі материнські почуття віддала племінникам, а найбільше любила Іванка. Потім Іван Данилович постійно листувався з тіткою Марфою (вона самотужки навчилася грамоті), відвідував її, а коли поселився в Станіславі, вона часто до нього приїжджала. Була в захваті від міста, любила ходити його вулицями.

Любов до співу Іван успадкував від батька, який мав гарний голос. Тому й вибрав професію хорового диригента. 1929 року він вступає до Київського музично-драматичного інституту ім. М.Лисенка, де оволодіває фахом у класі відомого диригента О.Климова, а теоретичні предмети вивчає у видатного композитора В.Косенка. Під час навчання проживав на квартирі у брата Кирила Стеценка – Петра (репресованого радянською владою в 1930-ті рр.). У Києві Іван Данилович зустрів і свою долю – доньку сільського фельдшера Марійку, яка стала його дружиною.     

Закінчивши інститут із спеціалізацією хорового диригента та інструктора-педагога оркестру народних інструментів і духового оркестру, Атаман розпочинає насичену мистецьку й викладацьку діяльність в містах та селах України. Він вчителює й керує самодіяльними хоровими капелами у Кам’янці-Подільському, Макіївці (Донбас), Корсуні, Проскурові, Водичках (Хмельниччина), Лохвиці (Полтавщина). У Макіївці його ученицею була відома в подальшому співачка, солістка Київської опери Лариса Руденко. До Станіслава Іван Атаман прибув у липні 1940 року, отримавши призначення на посаду заступника директора Будинку народної творчості. Навесні 1941 року завдяки І.Атаману у місті відбувся Перший з’їзд самодіяльних композиторів області, в якому взяли участь відомі митці Прикарпаття. Та в Станіславі митець надовго не затримався – з початком війни він із сім’єю евакуюється до Києва, де його мобілізують до Червоної армії.

У липні 1941 р. І.Атаман у складі саперного загону відправляється на фронт. Через місяць на Київському напрямку потрапляє в німецьке оточення. Контужений, опиняється в полоні, з якого йому через два тижні вдається втекти. Переховується у родичів дружини в селі Королівка на Київщині, потім з родиною переїжджає до Кам’янця-Подільського, де влаштовується хормейстером в переведений сюди німцями Полтавський музично-драматичний театр.  На той час у театрі виступав Борис Гмиря. Між артистом і диригентом склалися дружні стосунки (у 1946 році саме завдяки заступництву Б.Гмирі та Л.Руденко Івану Даниловичу вдалося уникнути допитів і можливого покарання за те, що був у німецькому полоні).

Після визволення Кам’янця-Подільського І.Атаман знову мобілізований до армії. І на війні музика увесь час була з ним. Якось на зустрічі учнів Станіславського музичного училища з ветеранами війни він, ділячись фронтовими спогадами, сказав, що коли він ішов на німців в атаку, йому в голові звучала тема симфонії Петра Чайковського (правда, не уточнив,  якої саме).

Із закінченням війни І.Атамана направляють до Станіслава вдруге, цього разу – на посаду диригента Гуцульського ансамблю пісні і танцю. У Станіславі виявилося, що квартира, в якій сім’я Івана Даниловича жила до 1941 р.,  заселена іншими мешканцями. Ті віддали йому тільки дві репродукції-картини, що висіли колись на стіні. Все інше – разом із маленькою скрипочкою для сина – пропало. Атаманам не було куди подітися, тому довелося чотири місяці жити в приміщенні філармонії.

У Гуцульському ансамблі Іванові Даниловичу пощастило працювати разом із Дмитром Котком – головним диригентом колективу, відомим галичанам ще з виступів його хорів у 1920-і – 30-і рр. Гуцульський ансамбль вже в перші повоєнні роки гастролював з концертами по всьому СРСР. Влітку 1946 року ансамбль здійснив тримісячні гастролі по країнах Прибалтики. У Каунасі (Литва), де відбулося кілька концертів, І.Атаман вперше побував на національному Святі пісні. Враження від дійства, в якому взяли участь 188 литовських хорів – більше 12 000 виконавців, було настільки великим, що, повернувшись до Станіслава, Іван Данилович стає ініціатором, організатором і головним диригентом обласного свята хорової пісні. Урочистості відбувалися в Станіславі кожного четвертого року, як і в Литві, і збирали величезну кількість учасників. Це були справжні хорові фестивалі. На заключному концерті І.Атаман диригував зведеним хором (у супроводі оркестрів воєнного гарнізону та Станіславського музичного училища), який нараховував більше чотирьох тисяч співаків!

Іван Данилович був великим ентузіастом хорової справи. Їздив по районах, допомагав практичними порадами аматорським хорам, консультував диригентів, викладав на міських та обласних диригентських курсах, курсах для вчителів співів середніх шкіл, допомагав у підборі репертуару. Для поповнення репертуару самодіяльних хорів писав пісні, які були видані обласним Будинком народної творчості у «Збірнику пісень самодіяльних композиторів Станіславщини» в 1955 р. та в «Репертуарній листівці» 1959 р.  Був членом журі міських та обласних конкурсів-оглядів хорових колективів. 

У 1947 р. І.Атаман переходить на постійну роботу до Станіславського музичного училища, але не покидає «гуцулів»: заходить на репетиції, відвідує концерти,  диригує. З хором Гуцульського ансамблю, симфонічним оркестром музучилища та музикантами з філармонії  підготував і виконав масштабний «Реквієм» В.-А. Моцарта, був ініціатором постановки опери А.Рубінштейна «Демон».

Педагогічна діяльність І.Атамана в музичному училищі – видатна сторінка в історії навчального закладу. Митець став фундатором хорового відділу. Він вів хоровий клас та викладав диригування, був заступником директора з навчальної роботи та головою місцевого комітету. Музику любив до нестями. Не раз просив концертмейстера свого класу грати якийсь хоровий твір – з тих складніших, які учням не давав вчити – і… сам диригував під звуки фортепіано. Постійно готував цікаві лекції-концерти, у яких пропагував маловідомих авторів. 

Учні класу І.Атамана вивчали різний репертуар, але основою була українська музика. На уроках він ніби перевтілювався, моментально вживався в характер твору, показуючи той чи інший диригентський прийом або жест, чітко пояснюючи складні місця. Учні його дуже любили, бо був він великим Вчителем – і як фахівець, і як людина щедрої душі. «Для нас він був, як рідний батько, – згадує колишній учень Івана Даниловича, відомий диригент Богдан Катамай. – Добрий, чуйний. Прекрасний спеціаліст. Він навчив нас любити хорове мистецтво». 

На 60-річний ювілей від своїх випускників, які й самі вже стали відомими музикантами, митець отримав жартівливе привітання: саморобну листівку з дружнім шаржем-портретом ювіляра роботи Богдана Юрківа і невеличким віршем Богдана Роп’яника. Іван Данилович дбайливо зберігав цей подарунок, зроблений від щирого серця, і, можливо, цінував його набагато більше від усіх подяк і нагород за свою діяльність від влади.

У класі І.Атамана вчилися відомі мистецькі постаті: Андрій Ставничий, Любов Мелех, Мирослав Процюк, Микола Білан, Стефанія Бажалук, Василь Шиптур, Михайло Гринишин, Юліан Дзюбанович та багато інших.

Саме він відновив у повоєнному Станіславі шевченківські концерти. В музичному училищі Кобзареві дні відзначалися щороку. Учнівський хор під орудою Івана Даниловича завжди виконував «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий» (переписана ним обробка цієї пісні В.Косенка і досі зберігається у нотозбірні його сина), інші хори; звучали солоспіви, декламації. Святкування могли бути дуже скромні, але вони відбувалися і збирали не тільки учнів і педагогів училища, але й свідому громадськість міста.

Декому з колег І.Атаман якось звірився, що вчився колись у Миколи Леонтовича. Цей факт майже нікому не відомий. Митець не конкретизував, де і коли перетнулися їхні життєві шляхи, сьогодні ж це встановити дуже складно, тим більше, що про життя Івана Даниловича до 1929 року майже нічого не відомо. Коли Леонтович трагічно загинув, Іванові Атаману не було ще й вісімнадцяти, тож його учнем він міг бути тільки до цього віку. Та хоч за яких обставин вони познайомилися, найголовнішим є те, що, за словами Івана Даниловича, саме Леонтович навчив його бачити красу української пісні. А він, у свою чергу, зумів навчити розуміти її інших. Збірка хорових обробок Леонтовича була в його класі настільною книгою і постійно використовувалася в роботі. У січні 1949 р. митець підготував тематичний концерт, присвячений творчості свого великого вчителя.

Іван Данилович постійно збирав бібліотеку – з художньої літератури та нотну. У 40-і роки не завжди можна було купити ноти, тому багато творів він переписував, по багатьох «рукописах» працював з Гуцульським ансамблем та хором музучилища. Між ними – кантата «Б’ють пороги» М.Лисенка, «Косар» С.Людкевича, «Журавлі» («Чуєш, брате мій») в обробці К.Стеценка, «Ода до радості» Л.Бетховена та інші. Найбільш цінні нотні видання з бібліотеки І.Атамана його син Володимир – викладач Івано-Франківської музичної школи №1 – передав до кімнати-музею М.Лисенка у цій школі. Це раритетні видання симфонії-кантати «Кавказ» С.Людкевича, літографоване у видавництві «Львівського Бояна» в 1910-1914 рр., «Заповіт» Л.Ревуцького, декілька томів «Українських хорів, народних пісень», гармонізованих О.Кошицем (видання Київ – Лейпциг), збірка хорових обробок М.Леонтовича (Київ, 1924 рік),  низка творів М.Лисенка: випуски для хору з «Повної збірки творів» композитора, видані у Києві в 1931 році, кантати «На вічну пам’ять Котляревському», «Іван Гус» (останнє  видання – 1889 р., Лейпциг – Львів), клавір опери «Утоплена», солоспіви К.Стеценка та ін.

Відійшов Іван Данилович у вересні 1967 р., залишившись у пам’яті Людиною і Митцем з великої літери.

 

Галина МАКСИМ’ЮК