Дедалі частіше після 2010-го року доводиться чути, що Україна дозріла до революції, що Україна вагітна революцією. Про неминучість національної революції полюбляють говорити тепер уже інтегровані в політичний парламентський істеблішмент «свободівці». Тимошенко напередодні минулорічних виборів до Ради погрожувала Януковичу революцією, що зовсім не буде схожа на мирний Майдан 2004-го. Нинішня опозиція закликає українців виходити на протести під час акцій «Вставай, Україно!». А в соціальних мережах революція наче вже й у розпалі і близька до перемоги.

Причини такої «моди» на революцію надто очевидні. Три роки президентства Януковича називати державним будівництвом не випадає ніяк, йдеться радше про демонтаж. Узурпація влади, Харківські угоди, переслідування й ув’язнення політичних опонентів, мовний закон, курс на радянізацію країни – список претензій до режиму можна продовжувати довго: пенсійна реформа, Податковий кодекс, закриття, чи, як кажуть, «оптимізація» шкіл і лікарень, параліч місцевого самоврядування, тотальна корупція…  А однак революція так не починається. Українці не вийшли на вулиці ні за мову, ні за Юлю, ні проти «пакращення», в проголошеному опозиціонерами повстанні «Вставай, Україно!» бере участь по кілька тисяч людей навіть у великих містах, а кияни, на яких опозиціонерами покладалося найбільше надій, не піднялися на захист права самостійно обирати свого міського голову навіть після недавнього снігового колапсу. Чому так? Чи взагалі можлива, та й чи потрібна революція Україні? Якщо так, то яка?

Днями відповіді на ці питання спробували окреслити учасники круглого столу, організованого в Івано-Франківську неформальним об’єднанням «Клуб 17», до якого входять місцеві політики, підприємці, громадські діячі, журналісти. В обговоренні також брав участь відомий український політолог і культуролог, автор фундаментальних досліджень з проблематики українського націєтворення та ідентичності Микола Рябчук.

Пропонуємо фрагменти з виступів учасників дискусії.

Микола Рябчук, політолог, культуролог, публіцист:

Слово «революція» сьогодні використовується де треба й не треба, і тому девальвується. Революція – це суспільна мобілізація, по-галицьки кажучи – здвиг, метою якого є радикальні зміни суспільних і економічних відносин в суспільстві. І для революції у нас є дві передумови.

 

Перша, об’єктивна, – потреба модернізації, бо країна рухається не в тому напрямку, дедалі більше відстає від першого світу і має всі шанси перетворитися в країну третього світу. Вибратися звідти дуже важко, практично неможливо. Друга причина, суб’єктивна, – це болісне відчуття цього відставання. Отже, причини в нас є. Але немає позитивних програм, і це фатальний недолік.

Саме тому я себе не тішу якоюсь близькою перспективою революції.

Якщо вона навіть і відбудеться, то це буде хіба бунт за моделлю арабських революцій. Як ми бачимо з досвіду тих арабських країн, всі вони закінчилися досить кепсько і не дали нової якості суспільству.

Та я особисто вірю, що Україна зміниться. Тому що є всі мотиваційні виклики і розуміння потреби змін. Крім того, є близькість до Європи. Відбувається дифузія ідей і певна зміна в суспільстві під впливом цієї дифузії. Зовнішній світ не дасть Україні повністю перетворитися на країну третього світу. Зробити з України чорну діру важко, навіть якщо теперішня влада дуже цього захоче. На це не буде згоди ні міжнародної спільноти, ні внутрішньої.

Основна проблема нашої ситуації – це брак адекватних еліт з позитивними програмами. Адекватної позиції, якій можна довіряти і за яку варто боротися. Ми всі можемо бути невдоволені теперішнім режимом, і це невдоволення досить легко ретранслюється в голосування. Так, ми готові голосувати проти цього режиму, але ми голосуємо за так звану опозицію лише тому, що це просто менше зло. А боротися за менше зло на вулицях, виходити на демонстрації і мітинги, підставляючи свого лоба під кийки тільки для того, щоб якесь менше зло перемогло, – це занадто. Тому всі ці акції опозиції закінчуються великим пшиком. Щоб людина погодилася на серйозну боротьбу, має бути чітка позитивна мета.

Є потреба самоорганізації. Україна ще не дозріла. І в «помаранчевий» 2004 рік вона не дозріла до радикальних змін саме за якістю суспільства і еліт. Ця якість має накопичуватися. Це дуже довгий процес. Він у нас ніколи не плекався, а навпаки руйнувався. Важко очікувати, що нинішні еліти стануть кращими. Вони такі, як суспільство. Кожен з наших провідників – це таке собі втілення середнього українця, починаючи від Кравчука і закінчуючи Януковичем. Всі вони по-своєму є парадигматичні типові українці. Нікуди ми від цього не дінемося. Інша річ, що ми можемо якимось чином старатися змінити нашу внутрішню якість і тиснути на еліти, змушувати їх змінюватися.

Можливо, з’явиться якась інша політична сила, та над цим теж треба працювати, тому що так довго, як є потреба в суспільстві на цю іншу силу (а потреба є, ми бачимо ці сигнали), ця політична сила з’явиться і ці лідери з’являться. Потреба завжди викликає появу того, що потрібно. Безумовно, може бути запізно, бо відбувається узурпація влади і намагання збудувати повністю контрольований режим, який навіть не буде бавитися в якісь конкурентні вибори. Поки що в нас вибори нечесні, несправедливі, але вони конкурентні. Є реальна можливість виграти для опозиційних кандидатів, хоча для цього потрібно набагато більше зусиль, ніж в нормальній країні при нормальних, справедливих виборах. Я нагадаю, що 1989 році в Польщі проводилися перші конкурентні вибори. Вони були абсолютно несправедливими. Комуністи собі зарезервували половину місць у парламенті. Їм треба було виграти хоча б один голос, щоб мати більшість. Та вони не отримали той один голос: суспільство їм не дало жодного шансу. Це було польське суспільство, яке дозріло до того і вже мало «Солідарність». В Україні я себе не тішу такою мобілізацією, тому що в нас, на превеликий жаль, суспільство поділене. Тут будь-яка влада буде мати 30% голосів. Тут завжди треба пам’ятати, що є частина електорату, яку практично неможливо перетягнути на свій бік.

Що ж робити в цій ситуації? Я звертаюся до польського досвіду ХІХ ст., коли поляки провели кілька безуспішних постань і зрозуміли, що треба зайнятися так званою «органічною працею», змінювати суспільство методом «малих справ». Поволі перетворювати селян в поляків. Створити таке суспільство, яке б було готове боротися. І вони це зробили. Вже в 1918 році була мобілізація, польські селяни допомагали польському війську, не розбігалися, як українські селяни, по хатах, а стояли проти більшовиків. Цим закінчилася «органічна праця» польської інтелігенції. Тож я приблизно так собі уявляю і наш шлях розвитку.

Ігор Ткач, політолог, журналіст:

Чому люди не виходять на революцію? Вони тонко відчувають мотивацію. Є мотивація зміни стандартів життя, а є мотивація просто приходу до влади без передбачуваної зміни життя. Люди готові привести когось до влади, за когось проголосувати, якщо вони бачать мотив цих людей змінювати життя на краще. Зараз одні сумніваються в тому, чи мають політики з опозиції таку мотивацію, а інші точно впевнені, що такої мотивації в них немає.

Просто змістити Януковича – це таки задрібна мета.

Крім того, співучасники злочину не можуть боротися проти злочинності. Система в країні така, що люди або змушені красти, або давати хабара, або брати його… Система робить людей співучасниками.

Схоже, наш народ такий розумний, що дійшов до парадоксального: що врятувати країну можна одним способом – убити країну. Бо для чого платити податки, якщо з цих податків не витрачаються гроші на суспільні потреби, а витрачаються на Межигір’я, для чого здійснювати спільну діяльність, якщо вона нівелюється, для чого журналістам писати правду, якщо влада не реагує? Вся ця діяльність позбавлена сенсу… І люди пішли у внутрішню еміграцію, зосередилися на простих речах – що посіяти, посадити, де взяти гроші, як приховати свої прибутки, як оздоровитися, тобто люди бережуться від усього цього, а на роботі люди обговорюють шоу «Голос країни»…

Юрій Романюк, депутат Івано-Франківської обласної ради, голова фракції «Батьківщина»:

У 2010 році Юлію Тимошенко не підтримали Ющенко, Тягнибок, Кличко, Яценюк, Костенко, Гриценко – всі ті люди, які сьогодні закликають до революції і начебто готові вести на Майдан людей. Тільки люди за ними не йдуть. А чому не йдуть? А люди ще пам’ятають 2010 рік.

Я особисто не вірю в жодні революції, я вірю в роль особистості в історії. Я це до того, чи можлива би була Помаранчева революція в 2004 році в Україні, якби не було всіма визначено лідера? Визначили лідера, всі погодились з цим і ми всі пішли за нього. І всі об’єднались навколо одного, всі запхали свої амбіції подалі. Що сьогодні відбувається? Сьогодні унікальна історична ситуація на політичній карті України: не було довгий час лідера. Юлія Володимирівна сидить за ґратами. Сьогодні для всіх лідерів була унікальна можливість за півтора року проявити себе, скористатись моментом, перетягнути ковдру на себе. І що? Як виявили себе вожді? Що вони показали? Вони скористались унікальною можливістю? Нуль! Вони всі разом збирають на Західній Україні 5-10 тисяч на мітингах. А тому, що масштаб особистості не досягає рівня, потрібного для створення будь-якої революційної ситуації.

Ми повинні розуміти одне: всі ці масові шоу (нерідко ще й проплачені) не відображають реального ставлення і реальної політичної ситуації в країні, революційної ситуації сьогодні в країні нема, є загальне невдоволення, яке владі вдається каналізувати. Поки що.

І насамкінець: чим закінчиться можлива революція? Ми всі усвідомлюємо, що безкровної толерантної революції зразка 2004-го року, безумовно, вже не буде. Якщо вона буде, то безпощадна.

Тарас Случик, політолог, керівник регіонального відділення Інституту політичної освіти:

Сьогодні 35% громадян готові брати участь у протестах, якщо будуть порушені їхні права та інтереси. Та якщо подивитися на відсоток акцій протестів, викликаних саме порушенням прав, то таких є близько 12%, а решта мають соціально-економічні причини. Люди говорять на соцопитуваннях, що вийдуть на вулицю, а в дійсності – все не зовсім так. 

 

Останнім часом стала дуже популярна ідея, що революцію проведуть вожді. Та якщо ми говоримо про вождя, то чи не хочемо насправді перекласти відповідальність з себе чи свого оточення на когось іншого? Тому я не вірю, що революцію в Україні зробить якийсь вождь чи  лідер політичної партії. Зрештою, в березні 2013 року центр Разумкова дав вирок всім політичним партіям: їм довіряють лише 3,2% громадян, а не довіряють – 42,8%! Жоден з політичних лідерів ніколи не змобілізує необхідну кількість людей. І ми це бачимо на акціях «Україно, вставай!», акціях, які проводила Партія регіонів і комуністи, та інших. Немає на сьогодні структур, здатних організувати масштабні акції. А якщо не буде організації, вийде хіба бунт. Чим закінчуються бунти, ми знаємо. Нічим хорошим. 

Що ж робити? Працювати на підвищення довіри, передовсім до інституцій. Робити це можна, скажімо, впроваджуючи певні стандарти – фінансової прозорості, наприклад. Люди не довіряють політичним партіям, бо не знають, звідки в тих гроші. Чому б партіям не починати запроваджувати публічну фінансову звітність? Так само громадські організації мали б не просто декларувати певні речі, але й виконувати їх, здобуваючи прихильність населення.

Я більше вірю не в революцію, а в зміну політичної системи. Є вже перші сигнали, що зміни відбуваються, що вони можливі. Громадські організації дедалі активніше контролюють депутатів, міських голів, стежать за виконанням політичних обіцянок тощо. І це лише перша ластівка. Думаю, через років 5-7 ми поміняємо політичну систему, але точно не через насильницьку революцію.

Любомир Стринаглюк, громадський діяч, підприємець, поет:

Наскільки революційні виступи є непослідовними, настільки успішно їх можна знівелювати. Приклад – Помаранчева революція. Люди домоглися зміни влади, але не виключили можливість реваншу і, головне, не змінили самої злочинної системи, яка і досі успішно діє в державі. Верхівка обмежилася проведенням своєрідної рокіровки всередині правлячого класу, без докорінної зміни політичних еліт. З цього огляду Помаранчеву революцію багато хто розцінює як превентивну технологію, яка дещо вийшла за межі написаних сценаріїв, що трішки налякало ляльководів, і вони доклали усіх можливих зусиль, щоб змаргіналізувати та звести її до абсурду і цим самим продовжити собі можливість безкарно наживатися за рахунок народу. Технологія «помаранчева революція» все ж спрацювала: станом на сьогодні ми маємо кухонну революційність, недовіру до політичних гравців – і жодної менш-більш притомної стратегії від опозиції. Насправді ж революція повинна ставити три головні завдання: перше – усунути чинний режим від влади; друге – зробити певні «запобіжники», які унеможливлять реванш; третє – змінити систему відносин в країні в бік побудови української національної держави. Теперішній варіант “українська за формою, неукраїнська за змістом” є оперетковою ширмою, яка влаштовує дійсних господарів держави – олігархів і не менш опереткові партії (в тому числі опозиційні), які ними фінансуються.

В Україні діє кланово-олігархічна модель дикого капіталізму, яку на сьогоднішній день можливо змінити тільки революційним шляхом. Наявні партії обслуговують олігархічні клани. Тому смішно говорити про розвиток громадянського суспільства та парламентаризму. Те, що правилом доброго тону стає проведення акцій без партійних прапорів, веде політикум до краху системи партійного будівництва. На підставі соціально-економічних показників можна стверджувати: олігархічна модель розвитку України себе цілковито вичерпала. Чи можливо її змінити мирним способом? Так, було би можливо, якби ми жили у моноетнічній, моноконфесійній, не поділеній за регіональним принципом державі. Можна було би сідати за стіл і домовлятися, як у 80-х роках зробили поляки, де посередником виступила Церква. В нас ситуація докорінно інша, тому соціального вибуху уникнути неможливо. Ми – очевидці того, як у жорсткому протистоянні боротьби кланів нівелюються підвалини суспільства. На додачу ще низький життєвий рівень, відсутність середнього класу – це служить доброю ілюстрацією до думки, що зневіреному народу нічого втрачати. Справжню революцію завжди творять низи, а не політичні партії. Світова історія не знає таких прецедентів, щоб революцію здійснювали політичні партії. Тому що тільки народ може змінити той лад, який існує в країні. І це означає, що жодних революцій в Україні не буде до моменту, поки самі люди не забажають цих змін. Безперечно, щоби революція була ефективною, мають бути кульмінаційні події – такими були парламентські вибори. Найближчими такими подіями буде очікуване проведення референдуму щодо входження України до Митного Союзу і ймовірної зміни конституційного ладу в країні. Про підготовку до такого референдуму свідчить глобальна масштабна підготовка законодавчої бази, яка зараз відбувається на рівні ЦВК і Кабміну. Референдум відбудеться – і він ставить під загрозу існування України як незалежної держави і того конституційного ладу, який є. І саме цей момент може стати підставою, щоби вивести людей на вулиці й розпочати революцію, хоча, треба підкреслити, це лише привід. Насправді ж революційна ситуація в державі виникає раз за разом, бо її провокує чинна кланово-олігархічна система, яка неодмінно має бути знищеною.

Юрій Андрухович, письменник:

Ми якось дедалі більше звикаємо до тієї думки, що революція буде, і буде якась насильницька. Для чого ми себе на це налаштовуємо – мені це не зовсім зрозуміло. Добре, не буде вона такою танцюючою, як в 2004 році, але не відкидаймо можливості ненасильницької революції.

Я двома руками за революцію, за зміну системи і влади. Я б задовольнився навіть оцією поверховою зміною цих людей, які зараз при владі. Це вже би був крок вперед, тому що він би засвідчив потенцію суспільства навіть таких усувати! Тому що настільки жорсткої влади в Україні ще не було і усунення цих – це вже досягнення! Та якщо говорити про глибші зміни – структурні, принципові, базові – та неможливі вони через кров! Тому я тільки на цьому хотів наголосити: не погоджуймося так однозначно, що це буде робитися через шибениці!

Роман Ткач, депутат ВРУ 6-го скликання:

Минулого року я об’їздив майже всю країну. Особливо закоханий у Центральну Україну. Я тоді ще працював в аграрному комітеті ВРУ. Найбільша проблема в селі – захист земельних і майнових паїв селян. І ми організували комітети захисту пайовиків, спілки пайовиків. Мені приємно, коли сьогодні телефонують люди і кажуть: в сусідньому селі вже таке є! Це я саме до теорії «малих справ». Я особисто пересвідчився, що вона працює і в такій роботі є перспектива. Бо ніхто за 20 років Української держави не робив з українських селян і з справжніх  українців – як націю. В нас завжди вибори на першому плані. Як не з своїми ворогами сперечаємося, то самі між собою ворогуємо…

А слід усвідомити, яка структура населення в українських селах Центру і Сходу: ніякі в сенсі політичної активності пенсіонери, залежні від влади бюджетники і молодь, дуже часто просто деградована, спита.

І на цьому тлі там домінує радянський культ «прєдсідателя», «хазяїна», який все вирішує – замість людей. Там нема ніякого громадянського суспільства, навіть у зародку. Там треба починати вчити людей просто бути громадянами – крок за кроком. Як колись робили “Просвіта” і кооперативний рух на Західній Україні. Це й буде робота на перспективу не стільки революції, скільки справді глибоких, революційних змін.

Олег Жерноклеєв, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри всесвітньої історії Прикарпатського національного університету:

 Я абсолютно переконаний в тому, що в нинішніх умовах в Україні прихід опозиції до влади – це не революція. Навіть незалежно від методу цього приходу – чи через вулицю, чи через виборчу урну.

Помаранчева революція, на мою думку, також революцією так і не стала за своєю суттю і наслідками. І якщо ми називаємо її революцією, ми ризикуємо девальвувати саме поняття. За останні два десятиліття єдина справжня революція в Україні – це проголошення незалежності, революція 1990-1991 років. Виникла нова держава, почала формуватися нова система, прийшли нові лідери і т.д.

Що стосується історичного аналізу будь-якої революції, всесвітній історичний досвід свідчить, що справжня революція – це надзвичайно складне явище. Велика французька революція вивчається у Франції і світі вже понад двісті років, і кожне нове покоління істориків і політологів по-новому пояснює не тільки причини, суть, а навіть наслідки революції для Франції. Понад двісті років тривають дискусії на дуже серйозному академічному рівні.

Є така гарна думка: коли історія виходить на площу, то якою вулицею вона звідти піде, точно передбачити не може ніхто. Тому революція як насильницька зміна наявного порядку речей є дуже небезпечною і наслідки її ніколи до кінця не передбачувані. В цьому треба собі чітко здавати справу. Згадаймо арабську весну.

Тому підтримую тих, хто говорив, що найкраща революція – це мирна революція. Насильницьким шляхом насправді не вдається провести ніякі суспільні зміни. Вони повинні відбутися в голові, в серці. Їх треба усвідомити, треба сформувати іншу систему цінностей, суспільних координат. А систему цінностей формує виховання, родина, школа, освіта, участь в громадському житті.

Коли питають, чому ми такі і що з нами відбувається, скажу, може, різко, але відверто. Переконаний, що проблеми більшості українців не з головою, бо нація розумна, не з руками, бо працьовита, проблеми передовсім – з совістю. Як у нас кажуть: якщо ти був у владі, то до чого ти доробився, на якій ти машині, яке весілля можеш зробити доньці? Якщо такий мудрий, чого бідний? Цю сільську психологію треба долати. Може, тоді у нас до влади будуть іти люди з вищими мотивами, ніж банальне примноження маєтку, заради реалізації амбітніших цілей – зробити щось для громади, для історії.

Тому так само, як російська демократія закінчується там, де починається українське питання, так само український патріотизм закінчується там, де починаються особисті приватні питання. От коли нам вдасться це змінити – через школу, виховання, освіту, відродження віри, бо без Бога мораль не має авторитетного джерела, це і стане твердим фундаментом для суспільних змін. Бо, йдучи в політику, людина матиме контролером свою совість і звітуватиме перед нею й перед громадою, а не перед родичами про те, до чого вона доробилася.