Переглядаючи один за одним старі номери газети українців Америки «Свобода», ми наштовхнулися на цікавий допис про видатного композитора Дениса Січинського, десять останніх років життя якого були тісно пов’язані зі Станиславовом початку ХХ ст. Автор статті – Марія Якубович-Качмарська, донька одного із станиславівських приятелів композитора  Євгена Якубовича, яка  в дитинстві знала Січинського і була його ученицею.

 

Про авторку відомо небагато. У 1925 році, коли помер батько Марії, вона вже мала власну сім’ю, а в кінці 1940-х Марія опиняється в США. Напевно, доля розкидала по світу її родину, бо в газеті «Свобода» у 1947 році вона помістила невелике оголошення в рубриці «Шукають своїх рідних». У США Марія проживала у штаті Нью-Джерсі, входила до  Союзу Українок Америки.

Спогад пані Марії написаний з великою безпосередністю, хоч деякі його моменти й вимагають уточнення. Так, згаданий нею отець Емануїл Січинський – парох села Радчі під Станиславовом –  не був рідним  братом Дениса Володимировича; навіть сьогодні ступінь родинної спорідненості між ними не з’ясований (у деяких джерелах о. Емануїла називають свояком композитора). Що стосується концерту Соломії Крушельницької, який, за словами оповідачки, мав відбутися в Станиславові, то тут важко щось прокоментувати, бо не вказаний рік її приїзду до міста. Також не знаємо, над яким твором (чи творами) працював Січинський під враженням від звістки, що до Станиславова приїжджає Соломія Амвросіївна. Опера «Роксоляна», про яку авторка пише, що вона залишилася незавершеною, насправді була закінчена Січинським, він не встиг тільки оркеструвати 3-ю дію. Не можемо й прокоментувати напис на букеті троянд, покладеному, за словами авторки, біля домовини Січинського.

Однак ці неточності не зменшують вартості й статті, яку ми пропонуємо вашій увазі (в оригіналі вона має назву «Денис Січинський»; збережено правопис оригіналу).

 

Денис Січинський

«Вертаю спогадами в мої дитячі літа. Висувається постать мойого першого учителя музики, великого українського композитора Дениса Січинського, який гостив в хаті моїх батьків, а згодом замешкав у нас постійно.

Всі члени родини називали його Дизьом. Це була людина середнього росту, незвичайно скромна. В розмові був дотепний, хоч хвилями дещо загамований. Характер мав хрустальний, а душу благородну і ніжну. В житті не умів давати собі ради, тому охоче перебував у нас, і добре почував себе, маючи щиру опіку і мойого батька за друга.

Були однак дні, коли наш Дизьо заворушувався. Натягав свою широку пелерину, ішов кудись і щойно по кількох днях вертався до хати в оплаканому стані. В поблизькому селі Радче, біля Станиславова, мав рідного брата, священика, куди теж часом заходив. Літом виїжджали з моїм батьком і братом в гори до Криворівні – Франкового села. Звідтам, вертаючи, привозив Дизьо свіже надхнення і тоді, знову сумерком – ввечорі засідав до фортепіяну і творив свою музику. Цілу ніч працював, аж до білого дня, а ранком, проснувшись трохи, ще раз переглядав свої ноти і… дер, або палив їх. Мій батько, зорієнтувавшися в чому діло, заходив рано до кімнати Дизя і забирав його композиції, заки він зміг завершити своє нищівне діло… – Любив нераз жартувати з нами – дітьми, особливо «натягав» мою велику кокарду на голові, що була моєю гордістю.

Одного разу, були у нас д-р Коцюба, проф. Мороз, та Дизьо. При вечері велася розмова про Сальомею Крушельницьку, яка мала якраз приїхати до Станиславова. Дизьо в задумі прислуховувався тій розмові, а в одному моменті зірвався з місця та побіг до другої кімнати, до фортепіяну. Присутні щойно по якомусь часі зорієнтувалися, що певно Дизьові прийшла щаслива хвилина творчого шукання. Він цього вечора не вернув більше до нашого товариства й цілу ніч пересидів над своїми композиціями. Рано найшли ми Дизя при фортепіяні змученого, з головою схиленою і спертою на край фортепіяну.

Музика Дениса Січинського чудова, незвичайно лірична, така, як його вразлива вдача, як його розжалоблена душа, що збулася радощів життя, опущена сама ішла по полях безмірних.

Не малий вплив на його творчість мала його нещаслива любов, яка не дала йому заснувати родинного огнища.

Денис Січинський скомпонував на хори: «Дніпро реве», «Лічу в неволі», «Пісне моя», «Даремне пісне».

На сольоспів: «Як почуєш вночі», «Розжалобилася душа», «Із сліз моїх», та інші. Уложив збірник пісень на фортепіян «Ще не вмерла». Зачав теж працювати над оперою «Роксоляна», якої не докінчив.

Талант композитора заповідався дуже гарно. Чимраз краще випробовував він свої сили. В останніх роках свойого ще молодого життя розвинулася у нього тяжка недуга, якій його слабий організм не зміг опертися. Помер 1909 року у Станиславові. З глибоким смутком і жалем довідалася про це українська громада, яка втратила в ньому великого композитора. У великій, прибраній залі при вул. Казимірівській у Станиславові зложено Його тлінні останки. Похорон Дениса Січинського був величавим здвигом народу. Всі поблизькі села, всі галицькі міста вислали своїх делеґатів, з прапорами та вінками. Домовина незабутнього і дуже любленого Дизя, була вкрита зелениною і квітами. У ніг домовини лежала велика китиця червоних рож з чорними, крилатими стяжками, на яких був напис: «Денисові – Н…» Так прийшла до нього любов і сповнилася Його мрія, якої не дочекався за свойого життя.

Український нарід здвигнув на його могилі величавий пам’ятник у формі бандури, а свято відкриття відбулося 23 травня 1943 р. Того ж дня опівдні вшановано пам’ять пок. Дениса Січинського жалібною академією, а ввечорі у театрі укр. Сокола відбувся концерт. Д-р Людкевич у вступному слові зобразив життя і творчість композитора».

 

(«Свобода», 1953 рік, № 84, 10 квітня)                                              

 

 

Підготувала Галина МАКСИМ’ЮК